Українська поліція Генерал-Губернаторства / Ukrainian police in GG.

Розвідник в формі поліції - це має сенс. Бо, перепрошую, але твердження що "поліція була сформована з оунівців,або симпатиків" є абсолютною протилежністю правді. В тіх теренах де була найбільша пенетрація агентури ОУН в поліції до УПА потім за наказом перейшло максимум 25% поліції. І не всіх доречі взяли. Але вишкіл поліції, або будь-який іншій звичайно ставав у пригоді і багато з бувших поліцейських швидко займали підстаршинські а потім і старшинські посади. І вплив бувших кадрів з поліції і ДГ на страшинський склад був менший ніж вплив бувших кадрів войска польського, РККА і вермахту. Не треба зменшувати роль бувших поліцаїв в УПА, але не трейба перебільшувати. Більшість тих, хто був в поліції і носив тризуб, не мають ніякого відношення до визвольного руху, а були колаборантами.

 

не сказав би, що поліцейський вишкіл був таким вже потрібним під час повстанської боротьби, хоча, звісно ж, це було краще, аніж взагалі ніякий, важливим було також те, що поліцейські вже мали зброю...
ще додав би, що багато із тих, хто прийшов до УПА з доп. поліції, вже мали військовий досвід - з Армії УНР чи УГА, Війська Польського, РСЧА і т. д., от вони і займали в першу чергу командні посади....

 

розвідник в поліції це немає жодного сенсу!
Підтвердження про 25% - можна їх побачити,слабенько ви проінформовані
Колаборанти???? Все зрозуміло,далі дискусію вести немає сенсу....

 

Хто володіє інформацією по цій людині ??????!!!!!!
фото №1 Поліція ГГ в Яремче 1942 рік
фото №2 цей самий чоловік в партизанці (рік мені невідомий)

 

Дивно, чомусь повстанці вашої думки не поділяли. Чому усюди в спогадах трапляються "за наказом ОУН пішов до поліції", або "під виглядом поліції наблизилися до центру міста і розбили поліцію і козаків".

Я пошукаю цю аналітику, а ви тим часом підготуйте докази, що вся "поліція була сформована з оунівців,або симпатиків." Я просто очікую всесвітню сенсацію.

Якщо ви вважаєте поліцію, орган окупаційної влади, продуктом ОУН, та всіх, хто там служив і носив тризуби - борцями за незалежність, то може нам дійсно нема про що сперечатися. От тільки ані ОУН ані німці вашої думки не поділяли. Одні засилали своїх людей туди підпільно, а інші проводили колосальну роботу по викриттю оунівської агентури та страчували її. Дурні німці, треба було всіх шума розстріляти, вся ж "поліція була сформована з оунівців,або симпатиків.". А потім недолуге СБ робило дурну роботу по перевірці всіх, кого оунівська агентура намовила покинути поліцію за наказом ОУН. Їм треба було вас запитати, адже у вас все так просто - всі свої

 

Зважаючи, що на час масової мобілізації до УПА більшість юнаків не мала жодного вишколу, то навіть поліцейський вишкіл був дуже важливий.

 

були й випадки коли поліцейських що приходили , не те що не приймали , а навпаки вбивали - про такий випадок на Прикарпатті зокрема "Мотря" на допитах розповідала :

Цит. за: Літопис УПА. — Т.9. — Торонто—Львів, 2007. — С. 246-248.

 

Я не збираюсь когось в чомусь переконувати,це по-перше !!!!
Про яких саме німців і ОУН ви пишите?
Викладати деякі фото а також документи стосовно цієї теми тут не буду,ще не час!!!!! Сьогодні це ще може багато кому зашкодити, хоча зараз і 2013 рік.
Хто командував поліцією ГГ , хто керував школою Поліції ( єдиною школою для вишколу, яка знаходилась у Львові) ви знаєте?!

Ваша цитата:"під виглядом поліції наблизилися до центру міста і розбили поліцію і козаків".
1.Звідки наблизились,і хто саме наближався.....
2.Посилання будь-ласка
3. Про яку місцевість іде мова ( Львів,Перемишиль,Станіславів,Тернопіль,Самбір,Санок,Новий Сонч,Борислав,Калуш,Стрий,Бережани,Чортків,Борислав,Рава-Руська,Кам'янка Струмілова?)
4.Козаки- які,де,звідки ?????

Про яку агентуру іде мова? Агентуру тих що розкололи ОУН в 1940 році ?

 

Вишкіл і Муштра

 

невже члени ОУН?)
зрештою, поліцією ГГ командували німці, а українці не могли займати навіть посад вище окружного (у ГГ) чи районного (в РКУ) рівня...

 

така інформація зустрілась: Осип Обух, нар. у 1900 р. в Яворові, з 1918 р. був в УГА та Армії УНР, потім служив у 14-му кавалерійському полку ВП у Винниках, з 1937 р. працював на тютюновій фабриці, в 1941-1944 рр. служив в укр. доп. поліції у Судовій Вишні, в 1944 р. перейшов до УПА, де займався вишколом особового складу, в тому ж році їх було оточено силами НКВС біля с. Завадка неподалік Турки, ті, хто вижив після бою і не змогли вирватись з оточення покінчили життя самогубством (всього загинуло 45 осіб)...

 

в 1941 р. укр. доп. поліцію в с. Фельштин (зараз - Скелівка) Старосамбірського р-ну Львівської обл. очолював Іван Кусень - командир взводу Австро-угорської армії, старшина УГА, служив в 1-му Галицькому корпусі УГА, із яким перебував у Жмеринці, Києві і т. д., в 1920 р. повернувся додому, працював у Центросоюзі, переслідувався польською владою...

 

Колись виставляв Українця в Веркшуці з такою відзнакою,знайшов ще одного правда з Поліціїї ГГ
Виставлю фото для порівняння,плюс фото яке показав Роман

 

Випадково знайшов таку замітку за Казновського в книжці Штурмана з Дивізії Галичина Павла Грицака,який описував людей що зним були в Сибірі.
Тільки він (Павло) помилився, написавши "...в Німецькій поліції...."

 

Хто знає де саме на фото є І.Щикульський

 

дещо цікаве...

 

Уривок з спогадів Андрія Кордана


Гауптман Шульц відповів: "Я цілком розумію вас, що ви
проходили військовий вишкіл, а не поліційний. Та не забудьте,
що тут, у Львові, в короткому часі відкриється поліційна школа,
де кожний із вас матиме нагоду пройти вишкіл. А що не всі
розуміють німецьку мову і не всі зрозуміли, про що я говорив,
то ось зараз промовить і перекладе мої слова вашою українською
мовою сотник Козак".
Сотник Козак переклав промову Шульца слово в слово,
а від себе додав: "Послухайте декілька моїх слів. Для нас,
українців, нема іншого виходу. Я радив би взяти на себе ті
запропоновані обов'язки, бо таким чином будемо мати можли-
вість хоч трохи допомогти своїм братам та сестрам. Якщо ми
не візьмемо їх на себе, то це зроблять поляки, тому що вони
вже намагаються і просять німців дати їм на це дозвіл. Отже,
судіть самі, як вважаєте. Хто з вас хоче вступити в ряди україн-
ської поліції — підносьте руки". У нас не було виходу. Промова
сотника Козака вплинула на нас, і ми всі піднесли руки.
Гауптман Шульц, зрадівши, сказав: "Тепер кожний з вас піде
до реєстрації, де кожному визначать його місце служби".
Жандармерія відійшла, а нас почали реєструвати.

Моя служба в українській поліції
До прийняття у поліцію кожного з нас викликали до
канцелярії, де знаходилось ґестапо і де воно проводило допити.
До канцелярії ішли всі, та з канцелярії до залі не всі вертались.
Що з ними сталось і куди вони, зникли, мені не відомо. Як
говорили пізніше, ті хлопці, що не повернулись у залю, були
арештовані ґестапо за приналежність до ОУН. Коли викликали
мене, там сиділо четверо Гестапівців. Один одразу ж запитав,
чи вмію я розмовляти по-німецьки. Я відповів, що не вмію
— А по-польськи?
— Так.
Тоді один запитував по-німецьки, а інший перекладав
для мене по-польськи. Запитання були такі:
— Ім'я та прізвище?
— Андрій Кордан.
— Коли і де народився?
— 28 серпня 1923 року у Вислоці-Горішньому, повіт Сянік.
— Яку школу закінчив?
— Народну.
— Якої релігії?
— Греко-католицької.
— Якої національності?
— Українець.
— До якої організації належав і належиш?
— Не належав до жодної.
— Як це? А хто тебе вислав на військовий вишкіл?
— Ніхто.
— Ну, а як, — ти сам пішов?
— Так, мій батько був добрим вояком за Австрії. Я дуже
полюбив військо і пішов по батьківських слідах.
Мені сказали йти до залі і чекати. Через півгодини викли-
кали до канцелярії сотника Козака. Він сказав мені: "Ви зали-
шитесь у Львові, у першому комісаріяті". Я ж пригадав собі
розповіді мого тата про те, що у воєнний час важко і небезпечно
жити у великих містах. Я попросив сотника Козака, якщо це
можливо, призначити мене у повіт, тому що я із Карпат,
закінчив лише народну школу і знань у мене небагато, важко
буде орієнтуватись у такому великому місті, як Львів. Він
погодився: "Добре, поїдете з групою у Раву-Руську". Група
складалася з дев'яти осіб, в тім четверо з Вислока: Петро
Лостовський, С. Гарагуц, С. Урдіяник і я. Іван Кидань був із
Горлиць, а ще четверо з Галичини. Іван Сушко і Борущак
залишились у Львові, а куди було призначено решту моїх одно-
сельців, не знаю.

Впродовж тижня ми чекали. Одного дня перед обідом
нас усіх вивели на міську площу. На площі ми побачили вже
вишикувані групи по 9—12 осіб, всього близько 120 поліцистів.
Там зібралася повітова команда німецької жандармерії
на чолі з лейтенантом, а також повітова команда української
поліції на чолі з поручником. Лейтенант німецької жандармерії
передав нас командиру української поліції поручнику Штох-
малю. Поручник Штохмаль привітався, дав кожному з нас
білу полотняну пов'язку, на якій була печатка жандармерії та
напис німецькою і українською мовами "Українська помічна
поліція", і розподілив нас до вже згаданих груп. Мене він теж
призначив в одну з груп, представивши її: "Це є командир
вашої станиці пан Креховець, а це його заступник — пан Заріч-
ний, а решта — поліцисти". Кожна група означала станицю і
була призначена на район (збірну громаду). Мене призначили
у станицю збірної громади Маґерів. Нам наказали сідати на
фіри і їхати на призначені місця.

 

Із Рави-Руської до Маґероза приблизно п'ятнадцять
кілометрів. їхали ми трохи більше години, поки добрались до
місця призначення.
Приїхали під вечір. Тут нас зустрів голова (війт) збірної
громади на прізвище Струк, привітав нас і дав командиру
Креховцеві ключі від дому, де мала міститись станиця. Станиця
розмістилась у колишньому приміщенні большевицького
енкаведе. Будинок знаходився при дорозі, що вела на Раву-
Руську чи Немирів. Сама будівля — двоповерхова, мурована,
добре збудована. Пивниця — велика, поділена на чотири
в'язничні келії з коридором посередині. їх вікна були окуті
залізними ґратами, а всі двері — з засувами та міцними
залізними замками — товстою бляхою. Стіни пивниці були
залиті кров'ю, подекуди можна було прочитати написи: дати,
прізвища, писані кров'ю, нашкрябані камінцем, а то й олівцем.
Серед іншого, я там прочитав таке: "Сьогодні гину від рук
НКВД. Слава Україні!" У тій пивниці енкаведисти допитували-
катували наших людей.
Перший поверх цього будинку був понищений: вікна й
двері забиті дошками. Другий уцілів. Там були дві великі
спальні, канцелярія, кухня та коридор. Кімнати були сяк-так
умебльовані, для кожного з нас там вже були приготовлені
залізні військові ліжка з накриттям. У кожній кімнаті стояло
по чотири ліжка. Кімнати були призначені для нас, поліцистів,
а канцелярія — для командира. Він там урядував і спав. Кухня
була спільна. Ми одразу ж упорядкували кімнати і всі зібрались
у кухні вечеряти. Кожний витяг із своєї торбини харчі і поклав
їх на стіл. Я не мав нічого, крім шматка хліба та кусника сала,
яке купив на базарі ще у Раві-Руській, але витяг, що мав. Всі
наді мною посміювалися, бо кожний добре запасся різними
харчами, не забракло там і горілки, то ж взяли мене до гурту.
Під час вечері ми почали знайомитися. Я для всіх був
найцікавішим, їм було цікаво знати, хто я і як потрапив сюди,
у ці околиці. Кожний розпитував мене, а я відповідав і говорив
багато. Вони всі сміялися до знемоги. Я, звичайно, не розумів,
з чого вони сміялись. А сміялися з моєї вимови. Багато часу
минуло, поки я зрозумів, у чому річ, і відтоді став мовчазним.
Відповіді давав короткі, запитував лише тоді, коли це було
необхідно.
Всіх нас на станиці було дев'ятьох. Склад станиці у
вересні 1941 року був такий:
Комендант Креховець походив із села Крехова, повіт (ок-
руг) Жовква, віком за сорок років, освіта — 7 кляс народної
школи, одружений, у минулому був старшим десятником при
Українських Січових Стрільцях (УСС) чи Українській Галиць-
кій Армії (УГА).
Його заступник Зарічний, із села Корні, повіт Рава-
Руська, був то старший чоловік віком 50-56 років, одружений.
Гадаю, що мав непогану освіту, бо вмів добре писати і читати
по-німецьки. За Австрії служив при жандармерії, мав великий
досвід служби в поліції, а за большевиків був в'язнем — сидів
у львівській в'язниці "Бриґідки".
Юнко, із села Дев'ятира, повіт Любачів, був добрим
писарем, любив читати, одружений, вік — 30—35 років. Служив
у польському війську, мав ранґ капрала, за большевиків був
секретарем сільради.
Юнко (родичем згаданого вище Юнка не був), також із
села Дев'ятира, повіт Любачів, двадцяти років, не одружений,
освіта — 7 кляс народної школи. У війську не служив, за
большевиків пройшов вишкіл трактористів.
Цьох із Шабельні, передмістя Рави-Руської, тридцяти
років, одружений, батько двох дітей, закінчив 7 кляс народної
школи, служив у польському війську капралом і був знаним
равським міським батяром.
Мазур із села Карова коло Угнова, повіт Рава-Руська,
тридцяти років, одружений, освіта — 4 кляси народної школи,
служив у польському війську, був сільським батяром та бабієм.
Будучи в польському війську, випадково вбив польського
поліцая, за що відсидів три роки в тюрмі; за большевиків
працював у млині.
Зборовський, із-під Угнова, повіт Рава-Руська, сорока
років, одружений, освіта — народна школи, служив у польсь-
кому війську. Був таким собі сільським філософом, з нього ми
мали найбільшу потіху — коли він щось казав, а говорив він
завжди дуже поважно і серйозно, сказане завжди викликало
загальний сміх.
Зінко із села Річки, повіт Рава-Руська, 25—30 років, не
одружений, освіта — 4 кляси народної школи, служив у польсь-
кому війську, був сільським батяром та бабієм.
І, нарешті, я — дев'ятий у тому переліку — наймолодший з
усіх, з найменшою освітою, досвідом та знаннями.

 

На початках, у перші дні служби, ми не мали визначеної
зброї. Кожний озброювався, як хотів. Зброї було багато, тому
що большевицька армія кидала її, тікаючи чи здаючись німцям
у полон.
Наш комендант Креховець, не маючи ніякого досвіду
служби у поліції, висилав поліцистів у службу по двоє, на
зразок військової розвідки, не визначав годин, не давав ніяких
інструкцій. Казав: "Ви, панове, ідіть у ті села, ви — у ті, а
ви — у тамті", — так розподіляв службу. Мене в службу не
висилав, бо я лишився без пари. Своєму заступникові казав
сидіти у канцелярії і приймати повідомлення, а мені чергувати
при телефоні, а сам ходив по селах нашого району, "щоб
добре його знати". Більше тижня я і Зарічний просиділи,
виконуючи службу в канцелярії. Я чергував при телефоні і
придивлявся до праці Зарічного. Він мав великий досвід і
тому виконував роботу у канцелярії належним чином: запро-
вадив розподіл годин праці, службову книжку, книги прото-
колів, повідомлень, залагоджених справ, зробив план нашого
району, розкреслив його червоним олівцем і прибив на стіні.
Район був великий, дев'ять сіл, і невеличке містечко Маґе-
рів — колись гарне, але трохи зруйноване під час воєнних дій.
У містечку було багато євреїв, всіх їх зігнали в одну дільницю,
так зване ґетто. Там вони мали свою поліцію й адміністрацію.
Нам вони не підлягали, і нам заборонено було туди заходити.
Наприкінці місяця наш комендант Креховець разом із
заступником виїхав на сесію до повітової команди у Раву-Руську.
Сесія відбувалась щомісяця. Вони привезли звідти службову
зброю, інструкції та харчі. Першою службовою зброєю були
австрійські кріси, так звані "манліхери". Комендант виділив
під розписку кожному з нас по одному такому крісу та десять
штук набоїв. У разі використання набою треба було письмово
звітувати про те, на що і де використав його.

 

У той же час ми отримали інструкції щодо нашої служби.
Був наказ конфіскувати всі військові речі, які залишились по
большевиках, а головне — зброю та амуніцію. Конфісковане
слід було відправляти до повітової команди, бо якщо німецьке
ґестапо, що мало необмежені права, знаходило присвоєну
військову річ, її власникам загрожувала смертна кара. Спірні
справи селянства слід було погоджувати на місцях, на власний
розсуд у присутності солтиса (сільського голови), а справ таких
було дуже багато. Про кримінальні і політичні справи — негай-
но повідомляти протоколом до повітової команди. Це була
перша інструкція щодо нашої служби.
Зброї по большевиках залишилось багато, але що сталось
з нею, не знаю. Думаю, що її заздалегідь маґазинувала органі-
заційна сітка ОУН. Ми зібрали зброї дуже мало, переважно
поламаної та іржавої, але й таку відправили у повітову команду.
Спірних справ селянства полагоджувалось багато, оскільки
одні писали скарги і доноси на інших. Ці справи залагоджу-
вались на місцях мирним способом або страхом. Район —
великий, праці було багато і не легко було швидко все залаго-
джувати, тому що ходити всюди мусили пішки. Невдовзі кожна
поліційна станиця отримала службові ровери. Для нашої
станиці їх було виділено чотири.
Одного ранку Зарічний сказав комендантові, що хоче
піти зі мною ознайомитися з районом. Комендант Креховець
дозволив, і ми одразу ж — на ровери і поїхали. У якомусь селі,
на сільській вулиці, що пробігала між хатами, раптом вибігає
з хати жінка і репетує: "Рабусі йдуть!" (грабіжники - діал.).
Зарічний, який їхав поперед мене, зупинився і каже: "Зайдемо
до неї на подвір'я і спитаємо, чого вона так розкричалася".
Ми заїжджаємо, а вона кричить ще голосніше. Зарічний її
заспокоїв та й питає, що то за "рабусі". Вона розповіла: "Вчора
був у мене один з ваших, чорнявий, високий поліциста, забрав
у мене 12 простирал, 6 коців, 3 пари валянок та 4 куфайки.
Правда, то все з військового магазину, який німці розбили,
але казали людям забирати собі. А вчора той ваш забрав
у мене все, — казав, що це військове і мені не можна тримати.
Я бідна, маю троє дітей, чоловіка большевики арештували, до
сьогоднішнього дня не повернувся, може, замордували". Заріч-
ний занотував собі то все і попросив ту жінку, щоб вдруге не
кричала так, бо не всі поліцисти такі.
Ми посідали на ровери і поїхали далі. "Гарні справи, —
говорить мені по дорозі Зарічний, — то, мабуть, робота нашого
коменданта — кривдить своїх людей, нас усіх виставив на
посміховисько. Хіба можна тепер його поважати?" Зарічному
було неприємно слухати адресовані поліції вигуки "рабусі",
але зробити він нічого не міг. Креховець часто ходив у службу
сам і, напевно, робив багато таких негідних вчинків. Пригадую
таке: якось за моєї присутносте зайшла до канцелярії якась
жінка і, побачивши коменданта Креховця, одразу в сльози і
просить: "Пане коменданте, віддайте мені речі, які вчора у
мене забрали". Він встав, почервонів і говорить їй: "Не кажіть
мені "пане коменданте", а кажіть чорте, дябле, тільки у біду
мене не вводіть, а тепер ходіть зі мною, якось то полагодимо".
Як він цю справу залагодив, не знаю.
Мені це вже тоді не сподобалось, бо на станиці ніяких
конфіскованих речей не було. Це було доказом, що він забрав
їх собі. Тепер я про той випадок розповів Зарічному. Зарічний
розізлився і став рішучий: "Я йому скажу! Досить вже того,
що він тут наробив, — або він комендант, або мундур до мага-
зину!"
Наступного дня пан Зарічний у присутності поліцистів
сказав Креховцю: "Пане коменданте, я чув, що деякі люди
збираються писати на вас скаргу, пожалуватись у повітову
команду, що ви ходите у службу самі, відбираєте у людей
військову білизну, якої ніхто на станиці не бачив, тому що
вона пропала у ваших руках. На сором себе виставляєте, а
тим більше підриваєте авторитет всієї української поліції. Ви,
як комендант, повинні наглядати за канцелярією і віддавати
накази, а не ходити по селах. Мені дуже прикро, пане комен-
данте, що я звертаю на це вашу увагу, а ви, якщо хочете,
слухайте і стережіться, бо потрапите у халепу". Креховець то
червонів, то білів зі сорому та страху і каже: "Пане Зарічний,
це неправда, люди придумують те, чого не було, — говорять
неправду". Зарічний на те: "Пане коменданте, це правда, тому
що на це є докази". Комендантові заціпило і він більше не
виправдовувався.
З того часу комендант не залишав станиці. Одного разу
задзвонив телефон, і я, як черговий, підняв слухавку. Телефо-
нував поручник Штохмаль, попросив до телефону коменданта
Креховця і сказав йому, що до нас їде на інспекцію зі Львова
жандармерія, яку очолює капітан Шульц. Креховець бігав по
канцелярії дуже знервований, а потім сказав мені: "Я іду в
місто, а ви, як черговий, коли приїде інспекція, зголосите
станицю". Я запитав: "Пане коменданте, а чому я, а не ви, —
ви ж знаєте пару слів по-німецьки і зголоситесь, а я не можу".
Він каже: "Це наказ!" "Ну, то хай буде так. Наказ є наказ", -
погодився я. Не знаю, можливо, він справді не міг сказати
пару слів по-німецьки або ж боявся за свої провини.
Комендант вийшов у місто, а десь через півгодини при-
їхали два легкових автомобілі німецької жандармерії. Було їх
шість осіб, усі увійшли до канцелярії, і я зголосився по-
німецьки: "Пане капітане, тут станиця української поліції в
Маґерові, всіх поліцистів дев'ять, вісім у службі, я, Андрій
Кордан — черговий". Капітан прийняв моє зголошення, потім
оглянув усі кімнати, сів у авто і від'їхав разом зі своїми
жандармами. Одразу ж повернувся комендант Креховець і
питає, що говорили німці, чи питали про нього. Я сказав як
було — не говорили і не питали, оглянули все і поїхали.
Комендант Креховець, з часу згаданої вже розмови зі
своїм заступником Зарічним, втратив інтерес до своєї посади
і роботи. Наприкінці листопада 1941 року він поїхав на сесію
до повітової команди у Раві-Руській, а повернувшись, оголосив,
що він звільнений і завтра їде додому. Сказав, що до нас приїде
новий комендант, а пан Зарічний призначений комендантом
станиці у Немирові.

 

Чи справді звільнили його, чи він сам звільнився, не
знаю. Для нього не було місця у станиці — він втратив у всіх
нас авторитет. Може, колись, у молодості, він і був зразковим
вояком, але до поліційної служби був нездатний.
До нас, до Маґерова, приїхав новий комендант, Головка.
Був це старший чоловік під шістдесят років. Родом був із
Любичі-Королівської, вірогідно, мав вищу освіту, добре гово-
рив, писав і читав по-німецьки, був жонатий, мав сина і доньку,
які вчилися у вищій школі. За Австрії він протягом 15 років
був офіцером австрійської жандармерії, мав великий досвід,
був щиро відданий службі і шанобливо ставився до німців.
З першого ж дня його приїзду на станицю зайшли великі
зміни як у канцелярії, так і в службі. Він вимагав щодо себе
великого респекту — наприклад, щоб увійти до канцелярії,
обов'язково треба було постукати у двері, на струнко звітувати
про свій прихід чи відхід, протоколи здавати у письмовій формі.
Службу встановив як удень, так і вночі. Щодня вранці з
8-ої до 9-ої у канцелярії була збірка всіх поліцистів. Протягом
години комендант Головка читав лекції про завдання поліциста
на службі, про точне виконання всіх приписів, які вимагає
влада тощо. А влада, тобто німці, вимагала:
слідкувати за селянами, які не виконують розпорядження
німецької влади;
слідкувати за селянами, які не здають встановленої вла-
дою кількости збіжжя і м'яса на контингент;
слідкувати за селянами, які нелегально годують неза-
реєстрованих владою тварин і нелегально забивають їх;
слідкувати, чи мають селяни жорна та чи мелють на
них — знайдені жорна конфіскувати;
допомагати урядовим чиновникам району вислати точну
квоту людей на примусові роботи до Німеччини.

 

До нас, до Маґерова, приїхав новий комендант, Головка.
Був це старший чоловік під шістдесят років. Родом був із
Любичі-Королівської, вірогідно, мав вищу освіту, добре гово-
рив, писав і читав по-німецьки, був жонатий, мав сина і доньку,
які вчилися у вищій школі. За Австрії він протягом 15 років
був офіцером австрійської жандармерії, мав великий досвід,
був щиро відданий службі і шанобливо ставився до німців.
З першого ж дня його приїзду на станицю зайшли великі
зміни як у канцелярії, так і в службі. Він вимагав щодо себе
великого респекту — наприклад, щоб увійти до канцелярії,
обов'язково треба було постукати у двері, на струнко звітувати
про свій прихід чи відхід, протоколи здавати у письмовій формі.
Службу встановив як удень, так і вночі. Щодня вранці з
8-ої до 9-ої у канцелярії була збірка всіх поліцистів. Протягом
години комендант Головка читав лекції про завдання поліциста
на службі, про точне виконання всіх приписів, які вимагає
влада тощо. А влада, тобто німці, вимагала:
слідкувати за селянами, які не виконують розпорядження
німецької влади;
слідкувати за селянами, які не здають встановленої вла-
дою кількости збіжжя і м'яса на контингент;
слідкувати за селянами, які нелегально годують неза-
реєстрованих владою тварин і нелегально забивають їх;
слідкувати, чи мають селяни жорна та чи мелють на
них — знайдені жорна конфіскувати;
допомагати урядовим чиновникам району вислати точну
квоту людей на примусові роботи до Німеччини.
....
Був перший випуск української
поліційної школи у Львові, і деяких випускників призначали
комендантами станиць або їх заступниками. Так на нашу
станицю в Маґерові було призначено молодого коменданта.
Нашим новим комендантом став випускник згаданої
школи Гнідець, родом із Рави-Руської — молодий, двадцяти-
літній чоловік. Походив з інтелігентської родини. Не знаю,
яку мав освіту, але думаю, що закінчив Гімназію, непогано
говорив, читав і писав по-німецьки, був розумний та свідомий
український патріот. Мав стареньку маму, яка жила у Раві-
Руській, і старшого брата — інженера, який працював на фаб-
риці у Лодзі. Тато його загинув під час Першої світової війни
у боротьбі за Українську державу.
Комендант Гнідець був повною енергії й сил, щирою,
веселою, товариською людиною і швидко зжився з усіма нами.
Був розумний, розсудливий, ні від кого не вимагав респекту
для себе, не картав поліцистів за те, що не приносять зі служби
карних доносів. Його звіти зі служби, які він давав до повітової
команди, здебільшого були такі: "Під час службової праці моїх
поліцистів від дня такого-то до дня такого-то в районі Маґерів
нічого нового не сталось, все спокійно, нічого не помічено".
Комендант Гнідець дуже часто навідував голів громадських
чи церковних організацій, які в той час існували, зачащав до
священиків, учителів та до війта району і його секретарок, на
поштовий телефонний зв'язок, де працювали дівчата-українки.
Де б він не з'являвся, всі його любили, радо вітали і просили
приходити вдруге. На такі візити часто брав мене зі собою.
Він любив мене, не знаю, — може, тому, що я був мовчазний,
мав спокійну вдачу і ніколи не робив якихось неприємностей
у товаристві.
З ним я мав можливість час від часу придивлятись до
життя більш освічених людей, а також заглядати у книжки,
які я любив переглядати і, тим самим, потрохи вправлявся в
читанні та письмі. З дому я знав дуже мало, бо закінчив лише
три кляси народної школи.
Гнідець любив спорт і кожного ранку робив з нами ру-
ханку та вправи зі зброєю. Він не промивав нам мозок службою
та доносами, а ніби готував із нас партизанів. Пригадую, що
одного дня комендант Гнідець взяв нас трьох: Цьоха, Юнка і
мене та ще прихопили зі собою большевицького скоростріла
"дігтяра", якого ми знайшли в бункері, та пішли в Щирецькі
ліси "на полігон". Там підібрали місце, зробили стрільницю і
стали вправлятися у стрілянні зі скоростріла. Через кілька
днів на навчальне стріляння брав інших. Ми всі впродовж
кількох місяців час від часу ходили на ті нелегальні вправи з
нелегальним скорострілом, де підучились стріляти з автоматич-
ної зброї. Що сталось з тим скорострілом потім, не знаю.
Гадаю, що комендант Гнідець віддав його ОУН.
Як я вже згадував, коменданта Гнідця всі любили, в якому
б середовищі він не перебував. Був веселий і жартівливий,
любив покепкувати із сільських та містечкових батярів. І, як я
вже згадував, на нашій станиці саме був такий річицький батяр
Іван Зінко. Він упадав за дівчатами, а вони йому теж відпо-
відали взаємністю. Не раз було на станиці багато сміху, коли
розповідав про свої походеньки з дівчатами та паннами.
Як то водиться, ми вирішили з нього покпити, і комен-
дант Гнідець від імени незнайомої панни написав на адресу
Івана Зінка такого листа:
"2?. Ш. Пане Іване Зінко!
Напевно, дивніш буде Вам, хто пише до Вас. Це я, панна X,
що побачила Вас перший раз у своєму житті, залюбилась у Вашій
особі так, що бракує слів вислову. Роздобула Ваше ім'я та
прізвище, адресу і рішила написати листа. Вважаю за відповідне
не подавати наразі свого прізвища, бо, може, Ви готові висміяти
мене. А я би так хотіла стрінутись з Вами особисто, і розказати
усно про свою любов до Вас і назвати Вам своє ім 'я. Якщо у Вас
є охота і маєте серце, уважаю, що не відмовите моєму проханню
про зустріч. Місце нашої зустрічі — у селі Монастирок у неділю,
о першій годині по обіді, на дорозі, яка веде вгору до церкви. Я
дівчина гарної будови, високого росту, блондинка, буду з білою
торебкою, в рожевій суконці, білих мештах та у білих рукавичках.
Зі мною буде чорний песик на ремінчику, з яким я буду спацерувати
на вищевказаному місці й нетерпеливо чекати на Вас.
Остаюсь з пошаною до Вас - залюблена у Вас панна Х\
Листа кинули у поштову скриньку в Раві-Руській. За
кілька днів Зінко отримує його, радіє і читає таємно по десять
разів денно. Надходить субота. Зінко готується до недільної
зустрічі. Постригся, чиститься, як мовиться, на останній ґудзик
і просить коменданта Гнідця надати йому вільний день.
Недільний ранок. Погода поганенька, хмарно, збирається
на дощ. Зінко не звертає на це уваги, зібравсь і перед обідом
виїжджає ровером на зустріч.
Село Монастирок досить далеко, близько 9 кілометрів.
Дорога поганенька, а до того ще й задощило. Десь над вечір
повертається наш Зінко, ледь тягне ровер, весь мокрий та у
болоті по самі вуха. Побачивши його, Гнідець підсміхається:
— Де ж ви у таку негоду забавлялися, пане Зінко?
— Та ось їздив я в одне місце в особистій справі.
— Ну і як там? Зустріли блондинку з чорним песиком?
Зінко почервонів, а ми всі — в сміх. Він на те: "Ну, пане
Гнідець, ви мене набрали таки добре, та більше і не пробуй-
те, — я не дамся".
Та не багато минуло часу, як Гнідець знову набрав Зінка.
Одного разу Гнідець пішов у місто, зайшов на пошту і,
змінивши голос, зателефонував на станицю як поручник пові-
тової команди. Зінко тоді чергував, отже, підняв слухавку і
почув: "Повітова команда, поручник...". Зінко цокнув обцасами
і звітує: "Станиця в Маґерові, при телефоні поліцист Зінко".
— О, то це ви Зінко? Тут до мене прийшла одна дівчина
з плачем і зі скаргою на вас. Розповідає про вас жахливі речі.
Ви, щоб не підривати авторитету поліції, мусите з нею одружи-
тись, якщо не хочете потрапити до криміналу!
Бідолаха Зінко аж упрів. Тупцює біля телефону і виправ-
довується, що він невинний.
— Ви, пане Зінко, не виправдовуйтеся. Я по телефону
справи не залагоджу, тому через годину ви повинні зголоситися
у повітовій команді!
Зінко знову цокнув обцасами: "Так є, пане поручнику!"
і поклав слухавку. Я питаю:
— Що сталося, пане Зінко?
— Краще не питай, через годину мушу зголоситися у
повітовій команді.
Дощ ллє без перерви, тож за годину добратися до пові-
тової команди немає ніякої можливосте ні ровером, ні фірою.
А Зінко пріє і вдягається. Аж тут приходить комендант Гнідець.
Зінко голосить, що він отримав від поручника по телефону
наказ через годину бути в повітовій команді. Гнідець запитує,
у якій справі.
— Та знаєте, пане комендант, якась дівчина поскаржи-
лась і наговорила на мене несусвітних речей.
— Я знаю, що ви, пане Зінко, порядний річицький ба-
тяр, — каже Гнідець, — через вас дівчата волосся на собі ску-
бають, але тут я на вашому боці. Ви вдягайтеся, а я зараз сам
зателефоную поручнику.
Він підняв телефонну слухавку і говорить:
— Пане поручнику, тут комендант станиці Маґерова
Гнідець. Мій поліцист Зінко зголосив мені, що має зголоситися
до вас. Я хотів знати причину?.. Ага, так, так, пане поручнику.
Я стою в обороні пана Зінка, він порядний хлоп і на таке не
здатний... Ні, ні, пане поручнику, то не так. Дівчина каже вам
неправду, прошу пана поручника скасувати цю справу, а також
звільнити його від зголошення у вашій канцелярії. Щиро
дякую.
Коли "розмова" закінчилась, комендант каже:
— Пане Зінко, ваша справа полагоджена і ви звільнені
від зобов'язань перед поручником у цій справі.
Зінко з радості ледь не упав до ніг комендантові за те,
що вирятував його з біди. Тоді Гнідець не сказав про свою
витівку щодо Зінка ні йому, ні іншим поліцистам. Про це
знав тільки я. Лишень згодом, коли ми були разом із Зінком у
лісі, в УПА, я розповів йому, як то Гнідець вдруге його набрав.
Гнідець любив й умів набирати кожного, і то йому вдавалося.
Хоч він любив мене, та не обійшлось без того, щоб посміятись
і з мене.

 

Час проходив дуже швидко і весело, бо завжди ми були
в доброму гуморі й не помітили, як минуло шість місяців. У
тому часі Гнідець одержав від поручника повідомлення про
переведення на станицю у Любичу-Королівську. Він звернувся
до поручника з проханням забрати мене з собою. Поручник
погодився.
* * *
Восени 1942 року почалася наша служба на станиці в
Любичі-Королівській. Там були хлопці з різних сторін: заступ-
ник коменданта "Палай" (псевдо) зі села Хотилюба на Люба-
чівщині; Іван Онишко з присілка Онишки на Любачівщині;
М. Пугариський із с. Щирець на Равщині; решти прізвищ не
пригадую. Всього на станиці було нас дев'ятьох.
Станиця в Любичі була розташована неподалік від заліз-
ничного двірця у гарному двоповерховому домі. Ми займали
перший поверх, а другий був вільний. На початках я там по-
чувався ніяково, хоча вважався ніби правою рукою комен-
данта і хлопці респектували мене. Та все ж таки усе було для
мене чуже до часу, поки не познайомився і не зжився з ними.
В Любичі було трохи інтелігенції, тобто свідоміших людей —
священиків, учителів. Уряд збірної громади очолювали українці
і, загалом, працювати було легко.
В Любицькому районі діяло багато фільварків, так званих
"ліґеншафтів". Ними управляло польське шовіністичне шумо-
виння, яке маскувалося під так званих "фольксдойчів". Вони
дуже часто старалися робити українському населенню клопоти,
так що нам неодноразово доводилося ставати на захист україн-
ців. ....
У короткому часі наша станиця дістала підкріплення —
двох німців, підофіцерів шуцполіції: цуґвахмайстра Бруха і
вахмайстра, прізвища якого не пригадую. Вони мали завдання
слідкувати за кримінальними справами. Це означало, що у нас
було вже дві команди — українська і німецька. Наш комендант
звітував, як і раніше, повітовій команді, а німці звітували своїй.
Незабаром після того нашого коменданта Гнідця пере-
вели до міста Любачева, а до нас прибув новий комендант. То
було восени 1943 року. Прихід нового коменданта Володимира
Боднара зацікавив усіх нас. Що він за людина? Виявилося,
що Боднар щирий, має добру вдачу, начитаний. Служив
капралом при важких гранатометах у польському війську. Похо-
див із села Вербиця на Угнівщині.

 

Проминуло кілька тижнів. Одного дня приїжджає зі Льво-
ва німець, інспектор-аґроном чи щось подібне, для контролю
фільварку. На його честь управа фільварку — польські "фолькс-
дойчери" — роблять прийняття. Запрошують нашого комен-
данта-чеха. Він погодився: "Добре, прийдемо, я зберу своїх
підлеглих, з якими тут служу". Вони відмовили, бо, як висло-
вились, за столом Іванів, себто нас, бачити не бажають. Чех зі
свого боку відмовився від запрошення, мовляв: "Прийняття
буде тягнутися до пізньої ночі, а в мене є обов'язки, мушу
охорону на службу вислати і фільварок пильнувати!"
Увечорі почався бенкет: п'ють, ідять і бавляться. Інспек-
тор-німець добре випив, витяг пістолет і почав стріляти у
вікно. Опівночі бенкет скінчився. Інспектор рачки поповз спати
до кімнати, що міститься у першій віллі, на першому поверсі.
Управа фільварку також рачки розповзлася. Ми всі ходили по
фільварку і добре бачили забаву через великі, залиті світлом
вікна.
Комендант каже: "А тепер, хлопці, влаштуємо для них
друге прийняття. Не хотіли вас бачити за столом і випити чарку
разом із вами, за це тепер ті герої нехай сплять не на ліжках, а
попід ліжками і роблять у штани. Та язики ваші мусять бути за
зубами, бо й мене розстріляють і вас не залишать".
Ми всі погодились, а комендант продовжував: "Робимо
так: обстрілюємо сильним вогнем цим дідам вікна, а потім
відзвітуємо, що на фільварок Шаленик напала партизанка".
Так і зробили: розпочали стрілянину і робимо бурхливу метуш-
ню на фільварку. Любицька поліція, почувши стрілянину на
нашому фільварку, негайно повідомила Раву-Руську. Над
ранком приїжджають два автомобілі з шуцполіцією. Ми всі
вдаємо переляканих, комендант звітує, що група людей, числом
близько десяти осіб, одягнених у цивільне, добре озброєних
автоматичною зброєю, прокралась у середину фільварку. Наша
стежа помітила їх, почала стримувати, вони відкрили вогонь,
ми вибігли на подвір'я і з-за мурів дали добру відсіч. Вони
змушені були відступити і подались у поля, у напрямку
польських сіл, на Томашівщину. Лейтенант шуцполіції
подякував нам за добре виконану службу та відбиття бандитів
від фільварку і від'їхав зі своєю командою в Раву-Руську.
Вранці управа фільварку на чолі з інспектором-німцем
запросила нас усіх у віллу на прийом. Ми їмо, п'ємо, а вони
дякують нам за порятунок від смерти та розповідають, де хто
ховався: один під ліжком, другий у пивниці, третій простояв
за дверима тощо, а загалом жалілись, що жоден із них до
ранку очей не зімкнув. У страху і напрузі пройшла їм ціла ніч.
Ми послухали, наїлися, напилися, добре подякували та й пішли
далі бити байдики. Потім було з чого сміятись, та все це було
тільки між нами.
Однак недовго довелось нам так гарно жити та з польсь-
ких "фольксдойчерів" лаха дерти. Невдовзі нашу охорону
перебрала німецька шуцполіція. Нас відкликали до повітової
команди у Раві-Руській. Там поручник приділив нас до ста-
ниць. Я потрапив на станицю в Добросин.
Гарне велике село Добросин знаходиться між Равою-
Руською та Жовквою. До Рави-Руської — близько вісімнадцяти,
а до Жовкви — дванадцять кілометрів. Через Добросин пробігав
головний шлях Жовква — Рава-Руська, а також залізниця Львів —
Варшава. В Добросині була залізнична станція, збірна громада
та поліційна станиця, яка належала до Рава-Руської округи.
Станиця знаходилася при дорозі Жовква — Рава-Руська
у дерев'яному, покритому черепицею домі. Всередині були
дві великі просторі кімнати з широкими вікнами, кухня, кори-
дор, невеличка пивниця і канцелярія.
Комендантом станиці був такий собі на вигляд звичайний
сільський хлопець на прізвище Коцур із села Дев'ятира на
Любачівщині; близько 25—30 років, яку мав освіту, не знаю,
але був заповзятим патріотом і націоналістом, а ще хлопським
зарозумілим хитруном. Належав до ОУН. Вважав мене
селюком, який нічого не розуміє, і службово використовував
мене для праці в ОУН. Давав, без жодних попереджень, накази,
при виконанні яких можна було поплатитися життям.
На станиці усіх нас було семеро. Деяких я знав раніше з
інших станиць. Пам'ятаю Мазура із Карова, Доцка з Річок,
Пушкаря з села Вербиці на Угнівщині та хлопця зі села Монас-
тир біля Верхрати на Любачівщині, прізвище якого вже забув.
Служба була переважно нічною — контроль сільських варт,
бо округа Равщини ставала щораз небезпечнішим тереном.
1943 року большевики скинули туди парашутистів і політ-
руків із завданням встановити зв'язки з місцевими комуніс-
тами, тероризувати українське населення і чинити саботаж.
Німецький фронт тоді почав валитись, ґестапо лютувало і
нищило все, що потрапляло в його кігті — без жодних розслі-
дувань і судів. Большевицькі аґенти-терористи лютували й собі,
а українське населення ставало жертвою двох супротивників.
Пригадую, як восени 1943 року комендант Гнідець із
Любачева брав участь в акції на ліс разом із німецькою
жандармерією. Тоді було оголошено, що там знаходяться
озброєні бандити. Під час акції знайдено криївку, при її
відкритті посипались постріли, від яких комендант Гнідець
загинув на місці. Криївку здобули, бандитів знищили. Здогаду-
вались, що ці особи були большевицькими агентами. Комен-
данта Гнідця поховали на цвинтарі у Раві-Руській з великими
почестями, почесним поліційним відділом, під звуки сальви.
Тоді ж сталась інша подія. У Маґерові почали сильно
слідкувати за поліцистами. Згаданий вище Юнко увесь час
залишався на тій самій станиці, а крім того, працював для
ОУН, бо був її членом. Займався пошуками та перевезенням
зброї тощо. Головко, помітивши це, таємно доніс на Юнка у
ґестапо. Одного дня Головка дав Юнкові якесь доручення і
наказав, щоб він повернувся точно о такій-то годині на
станицю. У вказаний час на станиці Юнка чекало ґестапо, та
про це Юнко вже знав, — його повідомила організаційна
розвідка, і він, замівши за собою сліди, не повернувся на ста
ницю. Юнко пішов у підпілля, а Головка і ґестапо вважали
його пропалим безвісти під час служби — думали, що його
схопили большевики-партизани. А він був живий і боровся у
лавах українських патріотів.
Комендант Головка завжди казав, що буде вмирати стоя-
чи, і напророкував — загинув від кулі на станиці в Маґерові.
За щиру відданість і співпрацю з німцями його поховали у
Любичі-Королівській, а в похороні взяв участь один почесний
відділ німецької жандармерії та кілька цивільних громадян із
його родини.
На Равщині напруження зростало з кожним днем. Німець-
ка поліція ночами не виходила із своїх станиць. Ходила у
райони вдень, і то більшими відділами. Українська поліція
мала більше можливостей, але з часом і для нас стало дуже
небезпечно. Большевицькі партизани таки добре розгулялись
у цих теренах: нападали більшими загонами, грабували села
та тероризували українське населення.
ОУН почала створювати збройні підвідділи та боївки,
які мали завдання охороняти українське населення, тероризу-
вати німців і большевицьких партизанів, а також складувати
зброю і запаси харчів. Такі боївки дуже часто мали сутички то
з німцями, то з большевицькими партизанами. Одна з боївок
мала таку сутичку з партизанами вночі біля села Бутини. Саме
у тій боївці знаходився Юнко, про якого я згадував вище, і в
цій сутичці загинув разом із своїм другом від рук большевиків.
Коменданта Коцура як односельця Юнка і члена ОУН орга-
нізація повідомила про цей випадок. Він наказав мені
повідомити родині Юнка про його загибель, місце та час
похорону сина. Я наказ виконав. Хоч терени небезпечні,
добрався вночі у село Дев'ятир, повідомив родині Юнка і
повернувся назад. Наступної ночі Юнка разом із його другом
поховали у спільній могилі на роздоріжжі Добросин — Рава-
Руська — Жовква у присутності їхніх родичів.
Коцур, побачивши мою слухняність та солідність при вико-
нанні його наказів і вважаючи, що я не дуже орієнтуюся, в
чому річ, використовує мене й надалі для праці в організації.
1944 року, одразу ж після Водосвяття, відділ наших парти-
занів мав постій у селі Замочок біля Жовкви. Німці довідались,
що там квартирує відділ, і задумали зробити протипартизанську
акцію. Повітова команда повідомляє нашій станиці, щоб ми
були готові виїхати з німецькими поліційними частинами на
акцію у село Замочок, де можуть знаходитись партизани. Коли
Коцур отримав це повідомлення, вислав мене, ніби по службі,
у село Пили, до другої хати з лівого боку головного гостинця
Рава-Руська — Жовква, передати її господареві попередження,
що німці йдуть великою силою провести акцію в селі. Я,
почуваючи себе українцем, вважав це своїм святим обов'язком.
Отже, швидко зібрався, пішов і попередив цього господаря,
як звелів Коцур.
Вертаючись назад гостинцем, під Добросином зустрічаю
німецькі відділи на автомобілях, що саме їхали на цю акцію.
Одне авто зупиняється біля мене, з нього вискакує лейтенант
шуцполіції і питає, куди ходив. Я зголосив, що виконував
службу у селі Пили і вертаюсь на станицю. На його питання,
чи я там не завважив чогось підозрілого, відповів, що нічого
підозрілого я не бачив і не чув. Він поїхав далі. На станиці я
зголосив комендантові про виконання наказу. Коли поліцисти
нашої станиці, що брали участь в тій акції разом із німцями,
повернулись, то розповіли таке: "Ми обскочили село, ввійшли
в нього, та там не застали нікого, але сліди зостались, які
вказували, що партизани подались у напрямі лісу за годину
до нашого приїзду".
Комендант Коцур використовує мене втретє. Каже: "Кор-
дан, хочете переїхатися до Львова? Якщо хочете, то дам дозвіл
і можете їхати завтра, але мусите завезти дві валізки до мого
друга, який живе на вулиці Сонячній під номером таким-то,
число кімнати таке". Я, не орієнтуючись, у чому річ, пого-
дився, бо хотілось побути у великому місті. Наступного дня
вранці я зібрався по-службовому, Коцур дав мені дві досить
важкі валізки, але я не звернув на це уваги, взяв їх, сів у потяг
і поїхав до Львова. На станції Клепарів зійшов із потяга, а там
рух, як у бідного за обшивкою. Ґестапо проводить контроль
кожної подорожуючої особи: документи, пакуночки, валізки.
Я пройшов біля них, мене пропустили як службову особу, і я
щасливо дістався на зазначене місце, а вже на місці мав змогу
бачити, що я привіз у цих двох валізках. Там була зброя: пісто-
лети, Гранати та амуніція.
Я був обурений тим, що Коцур зловживає моєю слухня-
ністю, наражає на велику небезпеку, яка могла закінчитись
для мене трагічно. А він діяв необачно, навіть не попередив
про обережність, хоч добре знав, які наслідки могли з цього
бути. Тому я вважав його людиною, яка берегла своє життя і
була байдужою до ближніх. Повернувшись на станицю, я нічого
Коцуру не сказав, але з того часу його незлюбив, хоч і розумів,
що хтось мусив такі завдання виконувати.
Недовго довелось нам разом бути в Добросині. В Равській
окрузі деякі поліційні станиці, які мали тісний зв'язок з ОУН,
почали ночами пропадати безвісти, залишаючи за собою сліди,
ніби станиця була знищена большевицькими партизанами.

 

Зправа Трицяцький Михайло Самбір
Що за кітель в хлопця зліва