Володимир В’ятрович Три різних особи, які ніби представляли три різних національності, об'єднані не лише спільною обкладинкою справи, але й реальною долею однією людини, яка кожного разу міняла не лише прізвище, але й саму себе. Беручи до рук ту чи іншу архівну справу, важко передбачити, наскільки цікавою вона буде. Проте в цьому випадку відразу було зрозуміло, що дослідника очікує щось неординарне — на кожному з чотирьох грубих томів зазначалося, що це "Справа № 67436 зі звинувачення Сигала Х. І., він же Сиголенко К. М., він же Ковальський К. І.". Три різних особи, які ніби представляли три різних національності, об'єднані не лише спільною обкладинкою, але й реальною долею однією людини, яка кожного разу міняла не лише прізвище, але й саму себе. Образи, які втілював у життя герой нашої розповіді, були, здавалося б, взаємовиключними. Радянський міліціонер, а згодом один із командирів партизанського загону НКВД та сотник "Поліської Січі" і ад'ютант самого отамана "Тараса Бульби" навряд чи змогли б порозумітися між собою при зустрічі. Так само, зрештою, як повстанець із керівником поліції в містечку Дубровиця, чи тим паче заступник коменданта німецького табору із жертвою нацистської політики Голокосту. Конфлікт між цими соціальними ролями неминучий за умови, що їх не виконує одна людина. Багатовимірність долі однієї людини є найкращим підтвердженням хибності спрощених одномірних підходів до оцінки історії загалом. Особливо якщо йдеться про історію страшних воєн та катаклізмів минулого століття. Обкладинка справи на Хаїма Сигала, він же Сигаленко Кирило, він же Ковальський Карл. Архів СБУ. Історію Хаїма Сигала, важку і страшну, неможливо вписати в прості бінарні схеми на кшталт "наші — німці", "герої — злочинці", "жертви — кати". Але саме таким складним і є реальне життя, а історія лише прагне його відтворити. Тож спробую і я, "без гніву і пристрасті"... Хаїм Сигал народився 27 березня 1904 року в селі Лещатів на Львівщині. У сім'ї Ісака та Дебори Сигалів крім нього виховувалися ще п'ятеро синів та дві доньки. Батько працював на горілчаному заводі, допоки в 1914 році його не мобілізували до австро-угорської армії. Очевидно, Перша світова позбавила Хаїма повноцінного дитинства. Не надто веселою була і його юність, адже батько помер незабаром після повернення з війни в 1919 році, тому молодий хлопець разом зі старшим братом Єнохом змушені були працювати, щоб прогодувати велику родину. У 1920 році сім'я Сигалів переїхала до Львова. Саме тут Хаїм почав працювати продавцем у магазині, згодом працівником складу, а вечорами навчався. Здобута освіта дала йому можливість сяк-так влаштуватися в житті — у 1928 році, після закінчення вчительської гімназії, він почав викладати у приватній єврейській школі. Не знати, чи був він задоволений тихим і спокійним життям провінційного вчителя, чи все ж прагнув зробити блискучу кар'єру, але жодних шансів для швидкого соціального злету в міжвоєнній Польщі він як єврей не мав. Тож, напевно, й решта його життя була би спокійною і, можливо, навіть нудною. У пам'яті невеликого кола своїх учнів він залишився би як тихий, маленького зросту, вбраний у дешевий костюм учитель. Але в 35-літньому віці в його життя вдруге увірвалася війна, і решта 17 років стали цілком іншими, та й сам Хаїм став цілком іншим. Чи тільки війна винна в тому, що сталося, чи риси, які вона проявила, визрівали в тихому вчителеві? Відповісти на ці питання неможливо. У будь-якому випадку війна скалічила життя Хаїма Сигала, як і мільйонів інших людей, поставила їх в екстремальні умови, котрі перетворювали одних у героїв, а інших — у покидьків. Або і в героїв, і в покидьків. Прихід радянської влади на Західну Україну в 1939 році швидко і вщент зруйнував суспільну модель, яка не давала можливості реалізувати свій потенціал українцям та євреям як представникам національних меншин у Другій Речі Посполитій. Багатьом із них тоді, у вересні 1939-го, хотілося вірити у проголошуване по радіо і на мітингах "кто был ничем, тот станет всем". Тому молоді хлопці масово записувалися до народної міліції, намагаючись прислужитися новій владі. Серед добровольців, які приєдналися до лав міліції 22 вересня, був і вчитель єврейської школи Хаїм Сигал. Облаштувавшись на новоприєднаних теренах, радянська влада почала перевіряти своїх добровільних помічників. Багатьох міліціонерів було заарештовано як неблагонадійних. Хаїм Сигал пройшов перевірку і був визнаний гідним служити радянській владі. Щоби сподобатися своєму начальству, Сигал в автобіографії, написаній у листопаді 1939 року, окремо підкреслив, що "до партії не належав, але завжди був симпатиком компартії". Тож восени 1939-го Хаїм остаточно змінив свій цивільний вчительський костюм на уніформу радянського міліціонера. Відтак він пройшов навчання в школі міліції і став працювати помічником оперуповноваженого спочатку дев'ятого, а потім першого районного відділення у Львові. За цей час колишній учитель устиг влаштувати і особисте життя, одружившись із молодшою на 17 років дівчиною, що стала Цилею Лазарівною Сигал. У 1941 році в їхній родині з'явилася донька Люба. Життя Хаїма налагоджувалося і, схоже, на нього чекала швидка кар'єра. Але свої корективи знову внесла війна. 22 червня німці пішли війною на свого колишнього союзника — СРСР. Нездатна організувати ефективну оборону, влада вдалася до термінової евакуації. Вже в перший тиждень війни, 27—28 червня, зі Львова виїздять співробітники міліції, серед них і Хаїм Сигал. Їх вивозять на схід. Як далеко — ніхто не знає, адже ще вірять, що ось-ось шалений наступ німців таки зупинять. На схід, подалі від фронту, виїхала і дружина Хаїма Циля з донькою Любою. Їхні долі більше не перетнуться, і Хаїм так ніколи й не дізнається, чи пережили вони воєнне лихоліття. Тим часом евакуйовані міліціонери доїхали спочатку до Вінниці, а згодом і до Києва. Вже в липні стало зрозуміло, що спинити німецький бліцкриг найближчим часом не вдасться, тому потрібно готуватися до тривалої війни, у тому числі партизанської. Радянське командування розуміло, що цю відповідальну справу можуть доручити лише професіоналам. Тому партизанські загони формує НКВД. Це згодом, після війни, радянська пропаганда говоритиме про "народних месників", а зараз Сталіну потрібні досвідчені диверсанти. Серед тих, кого готували на цю роль, опинився і Хаїм Сигал, який разом з іншими колишніми міліціонерами пройшов у Києві спеціальний вишкіл, організований НКВД. "На другий день, — свідчить Сигал, — нас переобмундирували, все міліцейське обмундирування ми здали, а отримали штани військового зразка, сорочки (гімнастерки) чорного кольору, шинелі, речові мішки, а озброїли нас гвинтівками". Колишній вчитель та колишній міліціонер став партизаном. Як свідчить довідка "Комісії у справах колишніх партизанів Вітчизняної війни 1941—1945 років при президії Верховної ради УРСР", не просто партизаном, а "начальником штабу 8-го батальйону 1-го партизанського полку військ НКВД". Проте "попартизанити" довго не вийшло. Закинутий у німецький тил десь у районі Новограда-Волинського загін втратив будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Його вояки кілька днів блукали лісами, намагаючись освоїтися в невідомій місцевості, і потрапили під обстріл. Перша вислана розвідка не повернулася. Чи розвідники загинули, чи покинули своїх товаришів, було невідомо. Так само не до кінця зрозуміло, як залишив загін Хаїм Сигал. На допиті він розповідав, що його також відправили в розвідку. Чи справді це так, чи начальник штабу, зрозумівши безвихідь ситуації, сам залишив своїх вояків, ми не дізнаємося ніколи — жодної інформації про подальшу долю загону та його вояків не збереглося. За версією самого Сигала, його, перевдягнутого для розвідки в цивільне, затримали німці і відправили в табір для військовополонених, а згодом у пересильний пункт у Новограді-Волинському. На той момент у німецькому полоні опинилися тисячі вояків Червоної армії, які не бажали вмирати "за родину и Сталина". Німці виявилися цілком не готовими до такої кількості полонених і не знали, що з ними робити. Їм бракувало перекладачів для того, щоб бодай якось порозумітися з велетенськими масами колишніх радянських солдатів. Тож коли один із них продемонстрував знання німецької, його відразу забрали від інших, призначивши перекладачем. Це був Хаїм Сигал, колишній вчитель, колишній міліціонер, колишній партизан, а тепер перекладач, який представився як Кирило Миколайович Сиголенко, українець.
Хаїм Сигал. Архів СБУ. Проте успіх Сигала був дуже короткочасним. Німецький унтер-офіцер, утішений, що знайшов потрібну людину, вирішив якнайшвидше оформити його на роботу, тож відразу відправив на медичний огляд. Після відвідин лікаря Хаїм вийшов у коридор. "Тут же в коридорі, — згадував він, — унтер-офіцер зняв із мене наручний годинник і один раз вдарив в обличчя рукою... Я зрозумів, що вони дізналися мою національність, отже буде погано, можуть мене, як громадянина єврейської національності, вбити, тому я вирішив тікати". Втеча була доволі легкою, адже охорона полонених була не надто суворою. Кілька днів Хаїм рухався на захід, поки не дійшов до волинського містечка Корець. Тут він наважився зайти до районної управи, знову представився Кирилом Сиголенком, уродженцем Чернігова. Після розмови з головою управи отримав на це ім'я довідку, яка посвідчувала його особу. Минувши перші небезпеки, Хаїм вирішив ще раз спробувати знайти роботу. Із довідкою, виписаною в Корці, він поїхав до Рівного, де влаштувався перекладачем, потреба в яких у нової влади залишалася дуже гострою. Цього разу він отримав роботу в обласній управі без пригод. Через деякий час його відправили в містечко Сарни, де він продовжував працювати перекладачем спочатку в окружній управі, а потім в окружній поліції. Саме тут у приміщенні сарненської поліції Хаїм Сигал зустрів Тараса Боровця — "Тараса Бульбу". Це був вересень 1941 року: зірка отамана "Поліської Січі" була саме в зеніті, про нього говорили, ним захоплювалися. Місцеві українці вважали його своїм героєм, який відроджує українське військо і ось-ось відродить державу. Уже на першій зустрічі Боровець запропонував Сигалу перейти до нього, і той, не довго думаючи, погодився. Так колишній вчитель, міліціонер, партизан та перекладач став вояком Української повстанської армії "Поліська Січ".
Закінчувався 1941 рік. Для мільйонів людей, репресованих нацистами або комуністами, один із найтрагічніших в їхньому житті. Для Хаїма Сигала - один із найнесподіваніших. За цей короткий період йому довелося бути і міліціонером, і партизаном у загоні НКВД, і полоненим, і перекладачем, і сотником "Поліської Січі". Швидкий злет, який йому забезпечила служба в отамана "Тараса Бульби", різко обірвався з розпуском німцями загонів останнього. Тож до полковника чи генерала Хаїм дослужитися не встиг. Щоб забезпечити свою сім'ю, він у грудні 1941 року повернувся на роботу перекладача. Спочатку виконував ці обов'язки в українській поліції, а згодом у німецькій жандармерії. Проте затримка в кар'єрі Сигала, пов'язана з докорінною зміною політичної ситуації, була тимчасовою. За кілька місяців, остаточно зрозумівши, хто тепер влада і доклавши необхідних зусиль для того, аби засвідчити її представникам свою вірність, він знову різко пішов угору. У квітні 1942 року Кирило Сиголенко став комендантом районної поліції в Дубровиці. Нарешті він став хай невеликим, а все ж начальником, якому підпорядковувалися 25 поліцейських. Їхнє завдання - забезпечити порядок на підпорядкованій території. А поняття німецького порядку ставало для місцевого населення дедалі зловіснішим - спочатку це були різноманітні податки та контрибуції, котрі зростали в міру того, як затягувалася "блискавична війна", згодом почалися насильні вивози молоді на роботи до Німеччини, жорстокі репресії за непослух, а особливо за підтримку руху опору. Так поліцейські, які ще недавно здавалися своїми, швидко перетворювалися у представників чужої, жорстокої влади. Для багатьох із них, які були місцевими жителями, такий розвиток подій був надто важким, тому вони тікали з поліції і приєднувалися до повстанських загонів - спочатку бульбівських, а згодом бандерівських, часом вливалися до радянських партизан. Навряд чи якісь докори сумління надокучали Сигалу, адже йому як колишньому радянському міліціонеру не вперше було втихомирювати незадоволене українське населення. Розстріл нацистами євреїв поблизу Києва, 1942 рік. Так само його не особливо бентежило й те, що він опинився по різні боки барикад із вояками "Поліської Січі", що почали антинімецьку діяльність. Боротися з колишніми товаришами - для нього це також не вперше, адже саме за це він і отримав звання сотника від отамана "Тараса Бульби". Але цього було замало для того, аби вислужитися перед німецькою владою, отримати можливість рухатися далі кар'єрною драбиною. Настав 1942 рік, коли нацисти почали реалізацію "остаточного вирішення єврейського питання". Хаїм Сигал розумів: аби не стати об'єктом цього вирішення, йому треба виявити неабияку суб'єктність у цьому процесі. Щоб не виникло ані найменшого сумніву в його лояльності до влади, врешті до його національності, він мав стати найбільшим антисемітом і брати найактивнішу участь в ліквідації своїх одноплемінників. Спочатку як комендант поліції він забезпечував охорону Дубровицького гетто, в якому перебувало майже чотири тисячі євреїв. Сигал повною мірою користався своїм службовим становищем, змушуючи мешканців гетто працювати на себе. Сюди він приїжджав мало не щодня, адже тут мав свого перукаря. Саме єврейські кравці пошили йому новий одяг - поліцейський мундир, в якому він тепер красувався на вулицях міста. Він неодноразово викликав робітників із гетто для важкої фізичної праці в місті. Врешті, коли влітку 1942 року серед євреїв почали поширюватися чутки про можливість знищення, Хаїм Сигал почав збирати золото в мешканців гетто, яке обіцяв передати німцям в обмін на гарантію безпеки. Жодне золото, навіть якби воно потрапило до німців, не могло врятувати дубровицьких євреїв, адже їхню долю уже було вирішено. 26 серпня 1942 року прийшов наказ про їх перевезення із Дубровицького гетто до Сарн, де на них чекав розстріл.
В евакуації, із підпорядкованими йому поліцаями, брав участь Хаїм Сигал, який ще зовсім недавно обіцяв своїм одноплемінникам безпеку в обмін на забране золото. Під час конвоювання 3800 євреїв частина з них спробувала втекти. Конвоїри почали стріляти, зчинився безлад, внаслідок якого близько тисячі етапованих утекли, близько півсотні були застрелені при спробі втечі. Після того як ешелони, завантажені людьми, приреченими на смерть, врешті рушили на Сарни, поліція отримала завдання виловити втікачів. Результати розшуків були не надто успішними - впіймано кілька десятків втікачів, здебільшого старих, жінок та дітей. Їх вирішили розстріляти в Дубровиці, а не відправляти в Сарни. На допиті в МГБ через десять років Хаїм Сигал розповів про розстріли впійманих, які на старому єврейському цвинтарі проводили комендант німецької жандармерії в Дубровиці Еріх Кеніг та вахмістр Шуман. "Після прибуття на кладовище затриманих повели в кінець кладовища, де вже була викопана яма, - згадував він. - Тут же Кеніг наказав затриманим роздягатися догола. Виконуючи це, всі затримані роздяглися, після чого Кеніг і Шуман брали по одному за руки, підводили їх до краю ями і кожен з них стріляв. Коли Кеніг розстрілював, то пропонував затриманим ставати на коліна. Розстріл відбувався в потилицю". Сам Хаїм Сигал, за його словами, в розстрілі участі не брав. "Я лише підводив євреїв до ям, - твердив він, - та іноді брав дітей із рук матерів і передавав німцям для розстрілу, а сам не розстрілював і навіть пістолета з кобури не виймав". Він не брехав - лише казав неповну правду, описуючи розстріл. Адже розстрілювали не лише на старому, але й на новому єврейському кладовищі. І саме тут Хаїм Сигал повною мірою проявив свою лояльність та вірність німецькій владі. Свідок Нашора Петро: "Коли ми викопали яму, на цвинтарі поліцейські на чолі з Сиголенком привели 30 осіб євреїв, яких по кілька осіб поліцейські підводили до ями і за командою Сиголенка розстрілювали. Сиголенко сам особисто розстрілював із пістолета. Я це добре бачив, бо перебував на відстані близько ста метрів від місця розстрілів... Поліцейські проводили розстріл із гвинтівок, а Сиголенко з пістолета. Також я добре бачив, що маленьких дітей Сиголенко брав із рук матері і розстрілював, дітей розстрілював тільки Сиголенко". Свідок Лось Петро, інший місцевий мешканець, якого змусили копати яму: "Я вважаю, що дітей розстрілював Сиголенко лише тому, що на відстані дитини не розстріляєш, бо вона не може стояти, а тому з гвинтівкою розстрілювати було неможливо, пістолет же був лише в Сиголенка і він брав дитину, як іграшку піднімав над ямою і з пістолета розстрілював. Крім того, я вважаю, що Сиголенко розстрілював дітей тому, що не кожен поліцейський зміг би розстріляти дитину". Ексгумація, здійснена через десять років після злочину, виявила в масовому похованні 70 трупів, з них 17 дітей. На жаль, документи не спроможні дати відповідь на питання, чи згадував Сигал у момент розстрілу свою доню Любу, що народилася напередодні німецького наступу. Чи думав він про те, що її теж може тримати над ямою інший злочинець із пістолетом у руках? Чи згадував велику родину своїх батьків, з восьми дітей яких війну переживе лише він, а решта будуть закопані в ямах, схожих на ті, які заповнював трупами Хаїм Сигал? Для коменданта Сиголенка важливим було те, що він виконав наказ начальства і тепер остаточно став своїм для німців. Хоча підтверджувати лояльність він змушений був щодня, зокрема, проявляючи звірства під час допиту затриманих. Племінниця Сигала Ірина Легка, що жила з його сім'єю, свідчила, що дядько, "коли приходив додому, то його костюм був залитий кров'ю". Така завзятість коменданта не минула повз увагу його колишніх товаришів з "Поліської Січі", що перейшли в антинімецьке підпілля. Якось улітку 1942 року до кімнати Сиголенка влетіла граната, однак сам комендант не постраждав, лише перелякався і продовжив свою діяльність. Узимку того ж року на Дубровицю напали радянські партизани. Утікаючи від них, Сигал втратив двох коней, однак сам знову вийшов сухим із води. Третій раз випробовувати долю він не став, тому на початку 1943 року переїхав із сім'єю до надійнішого міста Сарни. Тут із січня до квітня він продовжив службу в поліції, проте зробити якусь кар'єру він уже не встиг. Ситуація на фронтах Другої світової змінилася, німці остаточно спинили свій наступ, ба навіть почали поступово втрачати завойовані території. Це змусило їх ще більше посилити тиск на окуповані терени, що, в свою чергу, спровокувало зростання тут руху опору. Навесні 1943 року кілька тисяч поліцейських із Волині полишили свою службу німцям і приєдналися до Української повстанської армії. Серед тих, хто "пішов до лісу", був і безпосередній керівник Сигала комендант Сарненської поліції та більшість підпорядкованих йому поліцейських. Хаїм не ризикнув залишити німецьку службу, побоюючись розплати з боку повстанців не менше, ніж покарання німців. Тому його разом із п'ятьма іншими, які залишилися в сарненському відділку, приєднали до місцевої німецької жандармерії. Тут він знову виконував функції перекладача і завгоспа. Але ситуація далі мінялася. У 1944 році безпосередньо до Волині наблизився фронт, повернення радянської влади ставало питанням найближчого часу. Хаїм Сигал розумів, що ця влада матиме до нього не менше претензій, ніж повстанці, тож вирішив рухатися на захід із німцями. Він, може, й хотів би знову, як зазвичай, змінити свого господаря, але тепер така зміна була надто ризикованою і могла завершитися крахом. Таким чином на початку 1944 року він опиняється біля Білостока, де продовжує службу в жандармерії, а незабаром його переводять у табір у містечку Старосільці. Тут утримувалися здебільшого поляки, затримані німцями за різноманітні порушення. Досвідчений поліцай Сиголенко стає начальником охорони та заступником коменданта табору. Але на цьому втеча Сигала на захід не зупинилася - в липні він переїжджає до Східної Пруссії. Тут у місті Кенігсберг він змінює звичний для нього профіль роботи поліцейського і переходить до німецької служби безпеки СД. 20 листопада 1944 року він отримав документ, який зазначав, що "капітан Сиголенко Кирило Миколайович перебуває на службі в шостому відділенні СД на посаді інформатора". Його завданням було вивідувати настрої в таборах робітників, вивезених на роботу. Неможливо оцінити, наскільки успішно працював агент Сигал. Він постійно втрачав зв'язок із керівництвом, адже наближення фронту посилювало хаос. У березні - квітні 1945 року він перебував у Потсдамі, передмісті Берліна, який зазнав нещадних бомбардувань союзників. Сигал зрозумів: головне для нього зараз - не кар'єра, а виживання. Йому вдалося разом із сім'єю (а на той момент його родина поповнилася ще й дитиною) змішатися з тисячами польських біженців і таким чином безболісно для себе зустріти падіння "Тисячолітнього Райху". Під час реєстрації він спочатку отримав посвідчення на своє справжнє прізвище та ім'я, хоча назвався жителем Варшави. Але згодом він зрозумів, що за Хаїмом Сигалом теж тягнуться гріхи, за котрі доведеться відповідати, тож при переоформленні документів, яке відбулося у визволеній від німців Польщі, взяв собі інше прізвище. Тепер він Кароль Ковальський. Вказати польське прізвище йому порадив знайомий єврей, який твердив, що в Польщі після війни дуже зріс антисемітизм. Хаїм, незважаючи на те, що став поляком, не збирався затримуватися в Польщі. Отримавши нові документи, він із сім'єю повернувся до Німеччини, де вкотре розпочав нове життя в новому образі.
Навесні 1945 року завершилася війна в Європі, а через кілька місяців, у вересні, врешті настав кінець Другої світової війни. Мільйони людей, затягнутих у її вир, після повернення з фронтів чи таборів намагалися почати життя заново. Очевидно, не всім вдавалося легко позбутися тягаря зовсім недавнього минулого. Попри своє унікальне вміння перевтілюватися і грати цілком різні ролі, не вдавалося це і Хаїму Сигалу. Незважаючи на те, що довкола врешті запанував мир і спокій, він не міг знову повернутися в образ тихого і непомітного вчителя, яким був до вересня 1939-го. Впевнено переступивши через умовну межу, що відділяє злочинця від нормальної людини, він більше не помічав її навіть в умовах, які суттєво відрізнялися від екстремальних воєнних. Розуміючи, що політична кар'єра тепер є надто ризикованою для нього, адже зайве привернення уваги до персони може привести до його викриття, усю свою кипучу енергію Сигал спрямував на самозбагачення. Громадсько-політична діяльність Карла Ковальського обмежилася тим, що в Берліні він вступив до єврейського товариства, де, очевидно, розповідав про свої страждання під час німецької окупації. Спекулянт Карл Ковальський. Архів СБУ На початку 1946 року Карл Ковальський стає співробітником морського агентства радянської військової адміністрації в Берліні. Його посада — агент із постачання — створювала чудові умови для ведення іншого, тіньового життя. За дорученням керівництва він неодноразово їздить між Німеччиною та Польщею, перевозячи, вже без відома керівництва, контрабандний товар. Сигарети, кава, інші продукти, нелегально привезені і продані на чорному ринку в Німеччині, швидко збагачують Сигала. Додатковим джерелом прибутку стали валютні операції, зокрема обміни польських злотих на німецькі марки. У результаті за рік він устиг заробити 30 тисяч марок, купити будинок і стати заможним бюргером. Життя знову швидко налагоджувалося. Та несподівано 17 січня 1947 року його заарештували. Через три місяці, 15 квітня, військовий трибунал гарнізону радянського сектора окупації міста Берліна засудив Карла Ковальського за спекуляцію на "10 років позбавлення волі з відбуттям терміну у виправно-трудових таборах". Сигала не вивезли в безкрайні сибірські простори до ГУЛАГу. Ув'язнення він, як "німецький громадянин", відбував тут же, у Німеччині, — в таборі, який містився на території сумнозвісного Дахау, де в роки війни був один із найжахливіших нацистських закладів утримання. Карл Ковальський вийшов на волю не через десять років, а значно раніше — у січні 1950 року. Ув'язнення не змінило його намірів збагатитися якнайшвидше і будь-яким чином. Незабаром після звільнення зі своїми "компаньйонами" Яцеком і Влодеком він вирішив організувати "цікавий" бізнес — викрадення людей у радянській зоні окупації Берліна і вимагання за них грошового викупу. Операції планували робити під виглядом "радянських органів", тож Сигал взяв на себе зобов'язання знайти когось із радянських службовців, готових приєднатися до "справи". А поки не знайшов потрібної людини, продовжував займатися спекуляцією. Накопичених грошей вистачало, щоб почати нове життя в новому світі. Тож Хаїм Сигал вирішив із родиною податися на постійне проживання до Сполучених Штатів Америки. Однак у дружини Олени виявили туберкульоз, тому візи для виїзду вона не отримала. Наступним пунктом, куди зібрався податися Сигал, стала новопостала кілька років тому держава Ізраїль. Сім'я Ковальських подала всі необхідні документи й чекала на виїзд найближчим часом. Якби йому це вдалося, то, можливо, решту свого життя він провів би поміж тими людьми, які в роки війни врятувалися від таких, як він. Як колишній редактор, може, він би знову повернувся до роботи пером і описував свої страждання від нацистів. Та сталося щось зовсім не очікуване. Колишня мешканка Дубровиці Текля Семенюк, вивезена як "остарбайтер" на роботу в Німеччину, через кілька років після війни на вулиці Берліна випадково зустріла чоловіка, надзвичайно схожого на коменданта дубровицької поліції Кирила Сиголенка. Повернувшись в Україну, вона поділилася цією інформацією з рівненськими чекістами. Ті подали їй для впізнання кілька фотографій давно розшукуваного ними коменданта. Текля підтвердила, що в Берліні бачила саме його. Так Хаїм Сигал потрапив під ковпак чекістів. 11 травня 1951 року чекісти, при співпраці з німецькими міліціонерами, в одній із книгарень Берліна затримали Карла Ковальського, він же - Кирило Сиголенко. Про те, що водночас був затриманий і Хаїм Сигал, вони ще не знали. Для проведення слідства затриманого перевезли до Рівного.
Знову Хаїм Сигал, в’язничне фото. Архів СБУ. Понад місяць Сигал на слідстві тримався легенди про те, що він Карл Ковальський. Лише 29 червня 1951 розколовся й почав розповідати свою страшну історію. Зізнання розтяглися на півроку й понад триста аркушів протоколів. Здавалося, зламавшись, Хаїм Сигал розповість усю правду, яку так довго тримав у собі. І справді, він розказав майже все. Єдине, що він намагався приховати, — свою безпосередню участь у вбивствах євреїв. Проте троє свідків, що перебували в той день на цвинтарі, де здійснювалася екзекуція, однозначно твердили: комендант дубровицької поліції Кирило Сиголенко особисто брав участь у розстрілах, зокрема вбивав дітей. Результати ексгумації також засвідчили, що він намагався вдвічі зменшити кількість убитих у той день. 20 лютого 1952 року, через десять місяців після початку, слідство завершилося. Слідчий майор МГБ Дюкарєв оформив обвинувальний вирок на шість сторінок тексту, який вмістив усі колізії життя Хаїма Сигала та його злочини. Суд тривав два дні — 27—28 березня 1952 року. На завершення процесу виступив прокурор, який зажадав смертної кари підсудному. В останньому слові Сигал зумів лише промовити: "Я просити суд нічого не можу, бо здійснив важкий злочин і готовий нести будь-яку кару. Я згоден із доказами прокурора, а не захисту. Більше мені сказати нічого". Тож остаточний вирок суду — найвища міра покарання через розстріл — не став несподіванкою для підсудного. При цьому Сигал не оминув можливості скористатися останнім шансом порятунку і написав касацію у Верховний Суд. Єдиним аргументом, який він навів на користь пом'якшення вироку, були слова: "На моєму утриманні до арешту були сім'я — хвора жінка та дитина". Цей документ став останнім написаним ним у житті. Далі — майже три місяці очікування в рівненській тюрмі, неподалік від тих місць, де минула найбурхливіша частина життя Хаїма Сигала, він же Кирило Сиголенко, він же Карл Ковальський. Врешті 19 червня 1952 року вирок виконано, маскарад завершено. П.С. У 1996 році справу Хаїма Сигала переглядав слідчий СБУ, з метою можливої реабілітації засудженого. Прочитане в чотирьохтомній справі змусило залишити вирок у силі. П.П.С. У 2011 році я звернувся до Архіву СБУ з проханням ознайомитися з архівно-кримінальною справою на Сигала Хаїма Ісаковича. Мені відмовили на підставі того, що справа може містити конфіденційну інформацію. Але повторне звернення до архіву із наголошенням суспільної важливості в оприлюднені інформації про масові злочини, вчинені на території України, задовольнили. В результаті я отримав до рук документи і ця публікація стала можливою.
Це фейкова маячня а не розстріл.На форумі це розбиралося. http://reibert.info/forum/showthread.php?t=62553
Та я знаю, Андрію! Просто ця світлина була в Вятровича в книжці, як ілюстрація до статті! Ось її сюди і переніс!
