Українська дивізія Військ СС / 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1)

До розмови ми запросили коломиянина Володимира Дронського, учасника визвольних змагань, дивізійника «Галичини». Героя, що живе поруч, привітного і щирого співрозмовника.

У 42-у році, коли тут були німці, - згадує пан Дронський, - згідно з карткою з сільради, наша родина мала когось відрядити на працю до Німеччини. Льос трафив на мене, вісімнадцятирічного. Ледве вижив там, працював вуглярем. Коли в 43-у році зі Львова приїхала делегація, до нас, молодих українців, звернулися: «Комуніст вертається на нашу землю, треба воювати, іншого виходу нема». Так у 44-у році я потрапив до другої дивізії «Галичина», бо першу набирали в 43-у на Україні, вдома. Перший пункт вишколу базувався у Найгамері, відтак у чехословацькій Чатсі. Нас обмундирували у зелену фронтову форму. Місцеві жителі приймали нас дуже добре, так що на Різдво багато з нас святкували в гостинних словацьких родинах. Сніг тоді, пригадую, був великий, більше метра випало, після свят добиралися на фронт саньми, кіньми... Воювали з совітами.

- Хтось із земляків, коломиян, воював разом з Вами?

- Наш старшина був родом зі Львівщини, Мілько Банах. Із земляків – мій колєга з Лісної Слобідки Іван Бабинюк, котрий згодом зголосився на підстаршинський вишкіл. Ще зустрічався з Миколою Скрипником з Коломиї.

- Розкажіть, де Вас було поранено і як склалася Ваша доля після війни...

- Поранено мене було в одному з боїв десь між Чехією і Мадярщиною ( гадаю, то була заборонена вже тоді куля « дум-дум», так її називали, вилетівши з карабіна, вона наче «притуляється» до тіла й одразу вибухає). Одне слово, отямився через три дні в пересувному госпіталі у Польщі: ніхто особливо не лікував, забинтували всю голову – та й решта...
Згодом у Катовіцах мене прооперували. Лишень тоді почав чути, та й то лише на одне вухо. Відтак проходив курс лікування в Байройті, де, зрештою, і застало мене закінчення війни. Після американського полону комісія питає мене: «Куди їхатимеш?» Відповідаю: «До Лємберга!» Кажуть: «Ти не боїшся?» Залишився в Німеччині, працював на фірмі кравцем до 1957 року. Коли Союз обмінявся дипломатичними представництвами з ФРН, до мене одразу прийшли люди і сказали, що краще буде, як переїду звідси на батьківщину. Їхав на Україну, але здавалося, що доведеться понюхати Сибіру. Але Сибір мене обминув, може через поранення...Коли приїхали до Бреста, одвезли до якогось табору в лісах, де «перевіряли», забрали всі документи, навіть фотографії... Відтак дали білет до Львова. Звідти – на Городенку і до рідного хутора. Працював кравцем у майстерні, але під постійним наглядом, навіть помешкання дали біля квартири енкаведиста Йодоса, переслідував мене геть усюди. Згодом викликали мене до якоїсь вищої їх комісії, гадаю, «на агента вербувати». Там був начальник районного КДБ Харащенко та ще шестеро невідомих: допитували, записували на диктофони, всім цікавилися. Я вдав зовсім глухого, Бог милував, збувся їх...Але, відчуваючи постійний нагляд, переїхав на працю до Донбасу. Та не встиг ще й сісти на ліжко, коли вахтерша: «Наказали передати, що вас вже чекають там-то і там-то”. Вернувся до Коломиї, працював на «Сільмаші», звідти й вийшов на пенсію. Отаке воно, життя...
звідси - http://kolpravda.at.ua/news/ne_vklonjusja_nikomu/2009-09-22-190

 

Вітаю всіх з Різдвяними Святами

Фото від Майкла Мельника...

Зверніть увагу на Sturmabzeichen
Правда незнаю хто це

 

Allgemeines Sturmbabzeischen!

 

Цікаво чому це шуце в галіфе

 

в нього "левик" на петличці якийсь дивний чи це мені так здається? можеш цей фрагмент збільшити?

 

Тримай

 

звичайний... значить, видалось

 

Якщо він був призначений до кінної тяги, або був курєром, то цілком нормально що носив галіфе з шкіряною підкладкою.

 

Це 100% кавалерист.
Бріджі із шкіряним підшивом, на чоботах ремінці що кріплять шпори (яких за чоботом не видно).

 

Якщо придивитися то і частину шпори теж видно збоку.

 

звідси - http://geroika.org.ua/nashi-mohyly-v-londoni/

 

Романе,це село Гайдош Ужгородського району Закарпатської області.

Ось де воно розташовано на мапі

Ласло Шембер-- це і"мя та прізвище фотомайстра,точніше-його "фірмовий" штапм на зворотній частині світлини.
Якщо відома хоча б приблизна дата створення світлини,то ,імхо,можна спробувати встановити який саме підрозділ зображено на цій світлині.

 

Тільки існує одне питання по даті:уродженець с. Гайдош Ласло Шембер (як що це,звісно,не однофамілець) загинув 27 липня 1941р.

 

Гарно ти його розшукав! Думаю що власник фотосалону міг померти, але салон надалі називався по його імені. Також думаю що сама подія на фото не відбувалася в селі Гайош (принаймі не знаю щоб десь в Закарпатті були якісь вишкільні курси). Думаю що дивізійник приїхав у відпустку і вдома роздрукував свої плівки, які він робив під час навчань.

 

Kösenem
Погоджуюсь з Романом,але моя думка що фото проявили з плівки яка була з кимось в Бродівському котлі, збір був в с.Середнє ,ті що були поранені
були відправленні в Будапешт. Ймовірно що і в тому селі були якийсь час, там і проявили фото.

 

Цілком ймовірна версія.Хоча село досить невелике,можливо,такий фотосалон міг існувати,але мені здається, що навряд у вигляді комерційного підприємства,я більше схиляюсь до т.з. "хобі".
На мою думку, інфо по цим світлинам можливо шукати у кількох напрямках(деякі вже вказано вище,то ж додам свої версії) :
1.Чи могли відбуватись військові навчання у районі с.Гайдош,а саме навчання дивізійників,які обслуговували 37-мм протиповітряні гармати FlaK ? (До речі ,такі гармати мали досить невелику вагу ( 450 кг) та двоколісний візок для транспортування,що давав змогу досить швидко транспортувати та встановлювати гармату ,що знімалася з візка, на позиції.)
2.Хто саме з дивізійників міг народитися у селі Гайдош?

P.S. 2 Frundsberg: Szívesen!

 

найбільш вірогідне припущення...

такого не було...

малоймовірно, бо офіційно особовий склад набирався із ГГ; звичайно, були окремі і з Закарпаття, але незначний відсоток...

 

звідси - http://warmemorial.ucoz.ua/

 

1.такої інформації ніде не зустрічав.
Думаю що вишкіл там не могли проходити.
2. З Закарпаття поки знаю трьох людей
Двоє були в Дивізії ,один з Ужгороду ,його призвище писав в темі яку створив Sensei (по
нагородам) ,другий з Хуста якщо не помиляютьсь.
Третій від 1939 по 1945 служив в суто Німецькій див.

 

Можливо,вже було посилання у темі, випадково натрапив на дивний ресурс. Перші враження суперечливі,наприклад,здивував переклад матеріалів явно з якогось он-лайн перекладача,є багато помилок.Цікаво ,хто автор\власник ресурсу ?

 

це якийсь піратський переклад на російську книжки про ДГ А. Боляновського (вона є в і-неті в оригіналі)...

 

Чого тільки немає в чьому Інтернеті....
Перший раз такий сайт бачу.

 

Підтримую це припущення.
"Переправившися через Карпати, рештки Дивізії збираються на Карпатській Україні, в районі Середнього, положеного між Мукачевом і Ужгородом. За деякий час тут зібралося близько 1500 вояків Дивізії, між ними у повному складі ветеринарна й технічна сотні та більша частина запасного куреня."(С), Вольф-Дітріх Гайке,"Українська Дивізія «Галичина»"

Відстань між селами Середнє та Гайдош 8,3 км ,при бажанні цілком можливо подолати навіть пішки. Хоча ,мабуть,більш ймовірно ,що через с.Гайдош дивізійники пересувалися у напрямку с.Середнє,можливо,були якийсь час у Гайдоші.Як би мати більше інфо про маршрут пересування...

 

"...
«Думали лише про одне – аби бомба не розшматувала нас на куски», - правда Івана Мамчура, підстаршини дивізії «Галичина»

Іван Мамчур потрапив під радянську репресивну машину. Львівська в’язниця, гулагівські табори, Кенгірський концтабір, де відбулось широкомасштабне повстання ув’язнених, жорстоко придушене регулярними військами... Його спогади, викладені в автобіографічній книзі «Нас доля світами водила», для теперішніх поколінь – фантастика. Важко уявити групу з кількох сотень людей різної статі, що стояли навколішках перед німцями, голі, байдужі у відчутті сорому. І через добу – ту саму групу, але вже мертвих голих людей, розкиданих на узбіччях поблизу лісу у Брюховичах.

«Короткий кількамісячний вишкіл у підпіллі не міг дати тих військових знань, які дає вишкіл у дисциплінованій та оснащеній сучасною зброєю армії, - розповідає Іван Мамчур. – Звісно, ніхто з українців не хотів воювати за ІІІ рейх, нікому не хотілося умирати за здійснення програми Гітлера, викладеній у «Майн Кампф», але з наближенням більшовицької армії, режиму, який добре дався нам взнаки за «перших більшовиків», не можна було довго думати…Зостався я сам зі своєю долею. Яка ж вона, ця доля була? Пройшли у 1944-му лікарський огляд, санітарну обробку, отримали харч і сіли на поїзд до Кракова...». Тим не менше, порядок служби при німцях був на зразок пластунського, - розповідає ветеран. Знайомство з військовим статусом, гімнастичні вправи, розучування стрілецьких пісень, вивчення зброї, марширування, засвоєння структури дивізії. На питання, що їли, пан Іван відповідає: «швабські пироги» - мелене м'ясо, заварене в тісті з тертою картоплею та іншими спеціями, а у неділю солодкі булочки з кавою чи іншу «лєгуміну».

Німецьку ідею про залучення юнаків віком 15-18-ти років до протиповітряної допоміжної служби, керівництво УЦК на чолі з Кубійовичем не підтримало. Але їх ніхто і не запитував. Вишкіл та підготовка до суворого стрілецького життя дивізії «Галичина» тривали, а українські вояки не мали тих самих пільг, що німецька молодь. Одного разу, як розповів «Погляду» Іван Мамчур, він випив некип’яченої води і занедужав. Справа у тому, що неподалік був розташований табір радянських військовополонених, де трупи, які довго розкладались, заражали воду.

„В той час боротьба з партизанами велася хаотично, а коли на станціях радянські літаки починали скидати бомби, то ми думали лише про одне – аби бомба не розшматувала нас на куски. Усі ці бомбардування і тривоги стали звичним ритуалом. Адже ми були, на думку чи на твердження чужинців, наповнювачем чужої національності. Використовувалися як охорона стратегічно важливих військових об’єктів, а також для патрулювання населених пунктів», - пригадує не без жалю вояк «Дивізії».

За словами Івана Мамчура, дивізійники не знали справжнього ставлення Німеччини до військових частин, сформованих із народів Радянського Союзу, які служили при німецькій армії. Вищим командуванням дивізії «Галичина» були німці, які чомусь хотіли залучити дивізію під командування генерала Власова, який на той час командував РОА (Руская освободітєльная армія). Завдяки генералу Шандруку ця спроба провалилася. «Нам набридло кочувати, хоча нас й запрошували у чеське підпілля, але я думав: хіба на Батьківщині я буду зайвий? Так, ми побачили Австрію, Словаччину, Німеччину, Чехію. Якось чехи перемінювали німецькі вивіски на чеські і якийсь німець проявив неабиякий «патріотизм» – поранив чеха, який міняв вивіску, багнетом у ногу. Але всі розуміли, що то вже кінець. І тоді я прийняв рішення пробиратись на Україну. Щось щеміло на серці, хотілось податись у той невідомий світ, вслід за німцями, де існують українські комітети та управи, але рішення було таким – повернутись, що б там не було, адже на мене чекають побратими, згорьовані батьки, на мене чекає країна».

«Коли Гітлер пройшов повз мене, коліна затряслись», - правда Євгена Куцика, підстаршини дивізії «Галичина»

Євген Куцик, 1927 року народження, пригадує жорстоку дисципліну і особливі класи радистів, які повинні були вміти працювати в екстремальних умовах. Одного разу вранці, об 11-тій годині, згадує Євген Куцик, вояків вишикували, перевірили зброю (патронів не повинно було бути), насадили багнети, шоломи і відправили на повний «парад». «На подвір’я в’їхало три машини. З однієї вийшов Гітлер, що було для нас великою несподіванкою. Одягнений у плащ, він собі сам відчинив дверцята, без кашкету і жодної відзнаки разом із найближчим ад’ютантом та шефом, що надав йому рапорт, пройшовся повільною ходою. Той його погляд я ще досі пам’ятаю. Він такий гострий, що аж залягає до глибини душі. Коли він пройшов повз мене, коліна мої затряслись. Я не мав чого боятись, але мене огорнуло якесь небувале напруження. Він мені досі сниться, як йде повільним кроком повз нашу шеренгу і швидким кроком покидає нас», - поділився з «Поглядом» Євген Куцик. Тоді вояки раділи, що отримали змогу походити поруйнованим Нюрбергом та випити пива – зняти напруження. Пиво коштувало, як розповідає дивізійник, 20 марок, а за місяць вояки отримували 200 таких «індульгенцій на пиво».

При оточенні у Мельниках панові Євгенові допомогла врятуватись чеська мова і жіночка, що дала одіж, аби переодягнутись. І тоді голий-босий дивізійник, який не міг забути погляду Гітлера, став наймитувати у чеського господаря. Коли після фільтраційного табору Євген повернувся до рідного Львова, був тричі арештований за порушення паспортного режиму. «Не прописаний я не міг влаштуватись на роботу, а на роботу не міг влаштуватись, бо не прописаний. Ось така замкнена коломийка. Семен Стефаник, тодішній голова округкому, син письменника, дав мені резолюцію і за два місяці мене прописали», - пригадував Євген Куцик.
...

«Что там сматрєть на ніх!» - правда Зенона Врублевського, особистого шофера легендарного полковника Івана Ремболовича

Уродженець Краківської вулиці, після рекрутського вишколу Зенон Врублевський пішов на курси шоферів. Через недосконалу німецьку його приписали до штабу. Після боїв проти Ковпака виїхав із групою на фронт. За словами ветерана, кожен робив свою справу: куди посилали – там і воювали. «Коли ми потрапили в окруження, німці за нас забули, ні одного літака не прислали на допомогу, не дивлячись на те, що можна було здійснити прорив. Ми держалися у страшних умовах два тижні, а коли прорив таки розпочався, з’явилось нове завдання – стримати радянські війська, що направлялись по лінії Золочів-Львів», - поділився спогадами пан Зенон. – Над ранок ми потрапили у полон, де нас із нестримним бажанням хотів розстріляти капітан (сьогодні думаю: таке мале, а з таким животом) із словами «что ви смотрітє на ніх?» витягнув пістолета. Але вчасно над’їхала розвідка на конях з автоматами і капітан ще щось там «бебекав», але відступив».
За словами ветерана, люди мудріші зняли з уніформи зображення галицьких левів, а він чомусь не здогадався цього зробити. Його привели до конвоїра. А там пістолет і складений ніж розміром у 20 сантиметрів. «Як там не застрілили, то тут заріжуть» – думав тоді дивізійник. «Конвоїр мене вдарив по обличчю, (видно було, що зі Східної України) і прогримів, щоб я ні в якому разі зізнавався, що належу до дивізії, бо розстріляють», - продовжив пан Зенон. Врятувавшись, пробув 2 роки на Уралі, а після виснажливої праці шахтарем подався до Львова. У сім’ю повернутись не міг, бо накликав немало підозр з боку радянської влади. Таким чином, дивізійник опинився у підпіллі. Але у підпіллі, за його словами, зброї залишилось мало, самих підпільників теж жменька, та й патронів бракувало. «Командир мені сказав, що толку з мене у підпіллі не буде, бо я «містова дитина», а тут їсти немає що. Та я й не довго там пробув. Через два місяці мене зловили і засудили на 25 років» - додав Зенон Врублевський.
..."
повністю публікація тут - http://www.pohlyad.com/istoria/n/5615

 

Після Нюренберґу ні Куцик ні Мамчур в дивізію не попали.
Їх приділили до якогось ( поки так і неможу з'ясувати )SS-Gebirgsjäger-Regiment ??? де були і литовці і німці і ті 50 українців-анвартерів що поїхали на вишкіл Nachtrichten.
А село це сало назву Лібох.