Запорозька Січ-Юхима Божко

Козак Голота · Jan 17, 2012

Подивіться в цій темі на початку.Візьміть ту світлину.Пост № 1. 4-а світлина.

Козак Голота · Mar 24, 2012

Ось ще публікація з "Вістей Комбатанта" про Харитину Пекарчук нач. санітарного потягу Запорозької Січі.

Наші героїні

Віра Драч

Може ні один нарід не має стільки жінок, що активно, різними шляхами й засобами, боролися за кращу долю своєї Батьківщини, як український. Мусимо з вдячністю і шаною ставитися до таких жінок-героїнь, а про їхні вчинки розповісти сучасникам, особливо нашій молоді.
Одна з таких героїнь дожила свій старечий вік у дуже тяжких умовах хворої, самітньої людини в будинку для старших людей у Німеччині.
Ім'я її Харитина Пекарчук. 14 жовтня 1894. року, почала вона своє, таке повне посвяти життя.
Народилася в м. Симферополі, в Криму, в дуже заможній родині звичайно, зрусифікованій. Батько її мав багато землі в Україні і величезні сади біля цього міста. Для обробітку їх, він наймав „на строк" від Зелених Свят до Покрови, чи аж до св. Михайла, робітників. Це були хлопці й дівчата аж з Полтавщини, що, маючи вдома мало землі, примушені були цілими ватагами, зараз по Великодні, іти пішки шукати праці по великих поміщицьких маєтках Катеринославщини, Таври і інш. Добиралися й до Криму, аж до самого побережжя Чорного моря.
Аж туди вони приносили свою, хоч і убогу, а справжню українську одежу, свою чудову мову, а в час роботи й відпочинку, при світлі місяця, по татарських аулах і передмістях, лунали їхні незрівняні пісні. Маленька Тіна бувала серед них, спостерігала їх, і вже підлітком, відчула що вона частина цього народу, полюбила мову й пісні його — створила в собі ґрунт, на якому незабаром виросла її національна свідомість і глибокий патріотизм. Коли випадково попав їй до рук „Кобзар" Шевченка, вона вивчала його вірші й наважилася деклямувати їх в гімназії, за це її виключають зі школи. Любила український театр, і, не рахуючись із забороною батьків, відвідувала всі вистави української трупи, як вона приїздила до Симферополя.
Настала перша світова війна 1914 року. Панна Тіна, активна по своїй натурі, не могла байдуже спостерігати події, хотіла бути корисною людям, тому пішла на курси сестер жалібниць і закінчила їх У 1915 році.
Настала революція 1917 року. Горстка свідомих українців, між ними й Тіна, енергійно взялися до рідної справи. В першу чергу українізували запасові полки, що тоді стояли в Симферополі, потім організували „Просвіту", гуртуючи в ній тих, що відчули в собі кров і дух українського народу, поглиблюючи їхній покищо стихійний патріотизм — національною свідомістю. Ця робота незабаром дала наслідки. Вже 17 травня 1917 року, декілька тисяч солдатів з українськими прапорами маршували по головних вулицях Симферополя, а за ними слідом їхало декілька гарб-возів з хлопцями та дівчатами.
То була незабутня картина, — говорить очевидець тієї події. Та для молодої, ідейної дівчини цього мало. В кінці того року Тіна виїхала, як вояк українізованого батальйону, до корпусу генерала Скоропадського, а вояцьку муштру пройшла в час переїзду до місця призначення.
Не була вона там довго: її в 1918 році викликали телеграмою додому, бо була важко хвора її мама. В Симферополі в той час стався большевицький переворот і Тіна мусіла втікати звідти. Подорозі, в Кременчузі, її арештували. Визволившись з-під арешту, вона попала до м. Єлисаветграду, де працювала в повітовій комендатурі аж до приходу гетьманської влади. Потім вступає до Галицько-українського полку ім. Богуна. Воювала вона під псевдом Степан Книшенко, а потім Тіна Книшенко. Большевики обеззброїли цей полк, а всіх старшин і Тіну арештували. Загрожував розстріл, але дивним збігом обставин її врятували. В 1919 році вона виходить заміж за українського старшину Івана Пекарчука.
На доручення отамана Янова, Тіна зформувала санітарний потяг і працювала в ньому, поки цей потяг не відправлено до Одеси. Після цього вона переходить до Запорозької Січі, отамана Божка. Ось що говорить про неї вояк, що служив у цій частині з нею:
„В Запорозькій Січі і я був. Я подивляв відвагу пані Тіни. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла з рушницею в руках спереду, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними, як сестра жалібниця, за що всі вояки її дуже любили".
З цим полком вона переходила річку Збруч і була поранена в ногу. По розформуванні Запорізької Січі, служила в Гуцульському полку, була з ним в бою з денікінцями, і 19 жовтня 1919 року під Вапняркою її знову поранено. Брала участь в героїчному Зимовому Поході в лавах Кінного Мазепинського полку. При повороті з цього походу її контужено. Про цей похід і наступні події в житті, вона так розповідає в своїх спогадах:
„Не легкий був Зимовий Похід. Всі так були вичерпані: і люди і коні, що, насправді було чудом, що ми відбились від ворога в бою під Ананієвим. За містечком М'ястівкою знову бій, пробивались через большевицько-польський фронт. Там то, від'їхавши кілька кілометрів, ледви рухаючись від втоми, рознуздала коня і лягла в рів, де заснула мертвецьким сном. Прокинулася під ранок, — по полі розкидані трупи і речі. Яким чудом не забрано і не вбито мого коня, який в той час був дорожче всього, і не вбито мене — пояснити годі, але коли добилася до штабу, ніхто не вірив своїм очам: думали вбита, або попала в полон до большевиків, сама я дивувалася, як я не прокинулася під час бою, який був тут же".
За Зимовий Похід нагороджена Залізним Хрестом, а за визвольні змагання Хрестом Симона Петлюри.
В листопаді 1920 року була інтернована, перебувала в таборах: Пикуличі, Ланьцут, Стшалково (на Познанщині). В кінці 21 року втекла в Карпати до чоловіка (втік раніше), мусіла тяжко працювати на прожиток, бо чоловік був хворий. Працювала з нашими ж людьми — спилювала дерева на горі „Радіова" високій на 1160 метрів, не дуже то хотіли мати жінку за „партнера", та знайшла такого в особі сотн. Поманцева. Зимою треба було пробивати дорогу в снігу, підносити харчі, і поки добиралися на місце — втомлені, бо і голодні, а ще треба було ховатися від поліції — жили нелегально. Попрацювала до 15 червня 1922 року, — перейшла нелегально границю Чехії. Влаштувалася на працю помивачки посуду в українській їдальні, пізніше —-кельнеркою, заробляючи на переїзд чоловіка та на одяг йому і собі.
Пізніше поступила на матуральні курси, щоб мати свідоцтво зрілости. В 1925 році вступила до університету на філософічний факультет, прослухала 5 семестрів і мусіла покинути — захворіла туберкульозою.
В 1929 році переїхала з чоловіком до Польщі, де він дістав працю інженера при реґуляції Висли.
В 1939 році — друга світова війна, нові митарства. В грудні 1941 року переїхала з чоловіком до Вінниці. Там організувала жіночу організацію „ЖСУ" („Жіноча служба Україні"), була обрана її головою.
В 1943 році разом з чоловіком, св. п. полк. Пекарчуком, арештувало її ґестапо за зв'язки з партизанами. Через недоказаність по пару місяцях звільнено їх.
Втеча на захід, блукання з табору в табір. В 1945 р. опинилися в таборі „Рейнгард-касарні" в Новому Ульмі. Участь в громадському житті табору, член жіночої організації. Та стара приятелька-туберкульоза, заганяє до санаторії на 3 з половиною роки. По виході біда, злидні, ніяких виглядів на виїзд, і сама і пок. чоловік хворі.
„В 1958 році — пише у своїх спогадах — чоловік, полк. Іван Пекарчук, помер. Хвора, самітня, без опіки, переходжу до старечого дому — в Дорнштадт, де увесь час борикаюся з різними хворобами: до туберкульози приєдналася хворість печінки, артретизм (буває, що не можу й рухатись), сліпота: перенесла операцію обох очей по черзі, і так, самітно майже безпомічна, доживаю свій вік, ждучи хвилини відходу туди, де вже не буде ні горя ні мук".
Такий повний посвяти Батьківщині героїчний шлях цієї людини. Не любила вона, коли її називали героїнею. На це відповідала:
„Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодий запал".
Але в очах її сучасників, побратимів зброї, і всіх тих, хто її знав, вона — жінка-вояк-герой!
Низько, в глибокій пошані,схиляємо свої голови перед героїнею!
Click to expand...

kirov · Mar 25, 2012

Козак Голота said: ↑

про Харитину Пекарчук
Click to expand...

цікава особа, вона під час ДСВ із Зондерштабом "Р" співпрацювала

Козак Голота · Mar 26, 2012

Так дійсно. І чоловік її наче теж? До речі чи фото існує її?

kirov · Mar 27, 2012

Козак Голота said: ↑

Так дійсно. І чоловік її наче теж? До речі чи фото існує її?
Click to expand...

див. останній пост в цій темі (там скомпонував все, що поки відомо по їх діяльності під час ДСВ) - http://reibert.info/forum/showthread.php?p=2702912#post2702912

фото не бачив

Козак Голота · Apr 3, 2012

Бунчужний Леонтій Вівсяний

У нашій родині був “ворог народу” – дід Ливон. Старші пояснювали причину трагедії: “Дід був великим хазяїном, мав гарну сім’ю, був грамотним, от завидники і написали на нього бамагу в район”. Словом, розстріляли нізащо. З цього і склалося у мене враження, що більшовики стріляли без розбору всіх хазяйновитих і грамотних українців.
Зацікавившись Визвольною боротьбою та історією родини, зрозумів: більшовики репресії проводили на державному рівні – системно, чітко і скрупульозно.
З архівної справи на мого прадіда довідався, що він народився 18 червня 1899 р. в с. Іллівка, тепер Крижопільського району Вінницької області. В 1919 р. був бунчужним Запорозької Січі отамана Юхима Божка.
Бунчужний – один з найвищих військових чинів, охоронник (також носій) бунчука і командир частини козацького війська; помічник отамана у військових справах. Це виборна посада, тобто бунчужним могла стати лише загально шанована людина. “Кошовий отаман ішов повагом, вистав*ляючи наперед високу палицю, як пастирський посох, – писав Петро Панч, – попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою йшли полковники, курінні отамани й сотенні”. Так було і “на Запорожжі” отамана Божка, який прагнув відновити в Україні старожитну Запорозьку Січ з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом.
Навесні 1919 року запорожці через Румунію переїхали у Галичину, в Заліщики. Був серед них і мій прадід. У травні Запорозька Січ із Заліщиків бравурно пішла в наступ на більшовиків. При форсуванні річки Збруч отаман Божко, зазначав Микола Капустянський, “виявив мужність, підбадьорюючи власним прикладом козаків, що працювали під сильним гарматним і скорострільним обстрілом, улаштовуючи переправу”. Напевно, в тому бою брав участь і бунчужний Вівсяний…
Після відступу Армії УНР у листопаді 1920 р. за Збруч він повернувся додому.
Окупанти не забули, що Леонтій Вівсяний “во время гражданской войны служил добровольно в армии Петлюры”. В обвинувальному висновку сказано, що “Овсянной” (так чекісти спотворили прізвище мого прадіда), “будучи недоволен существующим строем, агитировал колхозников против коллективизации, доказывая им, что колхозы – это панщина, и что такого рабского труда нигде нет в свете. Сов. Власть надела ярмо и [народ] тянет, как тянули наши деды сто лет назад”.
У висновку також зазначено, що Вівсяний підтримував тісний зв’язок з “контр-революционным элементом, кулаками и петлюровцами”. Інкримінували йому й активну участь “в мартовской кулацкой волинке” (селянське повстання на Вінниччині 1930 року), систематичну антисоветську агітацію та переховування учасників повстання. Непокоїло катів і те, що Леонтій Вівсяний “высказывал по отношению коммунистов террористические тенденции” (виписка з протоколу №47 “трійки” Управління НКВС у Вінницькій області від 26 березня 1938 р., підписане секретарем “трійки” Гольдштейном). Промовистими було й передбачення Леонтієм Вівсяним війни та його плани на той час. “Скоро будет война и он первым пойдет рубить комунистов”, – переказували сексоти його слова.
Леонтія Михайловича Вівсяного арештували в лютому 1938 року. Коли прощався з дружиною, наостанок сказав: “Югеню, xліба не доїж, а дітей вивчи”.
Судили мого прадіда за статтею 54-10 КК УРСР – “антирадянська пропаганда та агітація”. Розстріляли у вінницькій тюрмі 4 квітня 1938 року.

Збереглася старовинна світлина весни 1919 року: в Заліщиках, на ґанку панського палацу, штаб Запорозької Січі сфотографувався з письменником Осипом Маковеєм, директором учительської семінарії.
Я пильно вдивляюсь в обличчя козаків і старшин – хто ж з них мій прадід?! Хлопець з оселедцем, що стоїть за плечем отамана Божка? Чи юнак за спиною Маковея? Як хочеться не помилитися!
Осип Маковей писав:

Хай усім нам лягти,
Не дійти до мети,
Та про нас говоритимуть внуки...

Так і сталося!
Я пишаюсь своїм прадідом!

Максим ПЛЕШКО, правнук Леонтія Вівсяного,
кандидат філософських наук
Click to expand...

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=763

Козак Голота · Apr 3, 2012

ВІВСЯНИЙ Леонтій Михайлович (18.06.1899, с. Іллівка Піщанської вол. Ольгопільського пов., тепер Крижопільського р-ну Вінницької обл. – 4.04.1938, м. Вінниця). Військовий діяч, господар; бунчужний Запорозької Січі отамана Юхима Божка (1919).
Учасник селянських повстань на Вінниччині в 1930 році.
Арештований у лютому 1938 року.
Розстріляний.

Козак Голота · Apr 10, 2012

Небезпечний романтик
Для всієї армії УНР більшою чи меншою мірою була властива історична романтика, що позначалась у кольорових шликах та «оселедцях» на поголеній голові, але досить молодий ще старшина Божко, що дослужився в царській армії до звання штабс-капітана, перевершив усіх і довів цю романтику до абсурду.
Визначаючись неабиякою особистою хоробрістю й маючи деякі організаційні здібності, Божко став помітний ще під час вуличних боїв у Києві в січневі дні 1918 року. Далі в складі Кінного полку ім. Костя Гордієнка він узяв участь у кримському поході Болбачана, де, як згадував у своїх мемуарах тодішній командир кінного полку Петрів, став намагатись відновлювати «запорозькі звичаї». Отак, наприклад, у якомусь селі під Перекопом, коли його козаки прийшли до церкви колективно сповідатись перед Великоднем, Божко наказав оголити шаблі — хай і вони каються, бо ж загубили не одне вороже життя: так, мовляв, робили запорожці. Сільський пописько, що приймав це гуртове каяття, старшенно перелякався від цього церемоніялу й став заникуватись…
Під час протигетьманського повстання Божко виринув у Катеринославі, де організував свій загін, назвавши його Запорозькою Січчю. Як і багато тодішніх отаманів, Божко не визнавав над собою ніякої зверхності і діяв на свою уподобу, страх і ризик.
Згодом до Січі вступило багато одчайдухів, пройнятих такими ж романтичними чарами, як і їхній «кошовий». Серед них було чимало одеських гімназистів-українців. Усі вони наслідували «ідейні» спрямовання свого отамана, за якого готові були у вогонь і в воду. У Січі діяли запорозькі правила, які Божко вичитав із оповідань Кащенка або вигадував сам нові. Заборонялися будь-які шури-мури з дівчатами; без дозволу «кошового» не можна було хильнути жодної чарки горілки; боязкість вважалася за найтяжчий злочин. За будь-яке порушення запорозького статуту провинному належало одержати певну кількість ударів шомполом, що заміняло історичну кару киями на стародавній Січі. Подейкували, що, коли Божкова Січ перебувала тимчасово в Заліщиках і кілька старшин знадили січового панотця поїхати до веселих дівчат, Божко, дізнавшись про таке страшне порушення цнотливих запорозьких законів, наказав зібрати на раду всю свою Січ і прилюдно всипати попові двадцять шомполів. Покараний мав після екзекуції, за старовинним звичаєм, вклонитись на всі сторони й сказати: «Дякую, панове товариство, за науку!» Бідолашний панотець ледве зміг вимовити належну за ритуалом подяку, а потім підібрав поли своєї ряси і поспішив накивати п’ятами подалі від Божкової Січі та її суворих законів…
Сліпо наслідуючи все, що заведено було колись у запорожців, Божко радо відновив би й герці, що передували бою, але сучасна військова техніка не дозволяла цього, тож мусив обмежитись самим тільки «дрочінням більшовиків»: язикаті козаки підлазили до ворожих позицій і на всі заставки лаяли нецензурними словами радянську владу та її вождів. Кожне таке «дрочіння» кінчалось звичайно шаленою стріляниною з обох боків, а Божко радісно посміхався: «Роздратували-таки чортів!»
Верхом приперченого, міцного дотепу була, складена в дусі відомого листа запорожців до турецького султана, відповідь козаків і старшини Божкової Січі голові Раднаркому України Раковському на його пропозицію скласти зброю й піддатись. Ця знаменна відповідь кінчалась характерною фразою: «Оте все, що ти писав до пас, Раковський, така ж сама правда, як і те, що Лейба Бронштейн не є жид!»[6] Радянський військовий літак розкидав відозву Раковського в квітні 1919 року в районі Тирасполя, де, разом з іншими українськими частинами, була приперта до Дністра Божкова Січ, а козаки з Січі ретельно позбирали цю відозву і згодом, коли почався літній наступ армії УНР, на звороті її надруковано в друкарні фронтової газети відповідь Божкової Січі. Український літак розкидав її над позиціями червоних частин.
Не задовольняючись тими відомостями про запорозькі звичаї, Що їх він міг вичитати в історичних оповіданнях Кащенка, Божко заходився вигадувати нові. Отак він запровадив правило — іти в бій голими, мовляв, козак повинен здобути собі одяг у ворога, а свій лишити молодикам, що вступлять до Січі. Навряд чи в цьому керувався Божко інтендантськими міркуваннями, а тим більше відомостями з історії воєн, котрі зафіксували випадки психічно-гнітючого впливу на вояків, коли ворог наступає голий, — для Божка мало значення тільки те, що свідчило про запорозьке завзяття й байдужість до власного добра.
Навіть звичайне віддавання військової шани піднесенням долоні до шапки, запроваджене в усіх арміях світу, не влаштовувало Божка, бо історичні лицарі славного війська Запорозького низового так не вітали один одного, і Божко вигадав новий спосіб віддавати шану, за яким шапку знімалося з голови і, описавши нею в повітрі дугу, знову надівалося.
Про шлики на шапках і оселедці на головах — годі й говорити: вони були обов’язкові в Божковій Січі.
Проте новітній кошовий отаман не тільки замріяно дивився в минуле України, але ширяв думкою і в її майбутньому, стаючи не лише воякою, а й політиком. «Січ-мати — серце й розум вільної України!» було не тільки улюбленим гаслом Божка, а й програмою майбутнього державного устрою України. Її столиця мала бути не в Києві, а десь за порогами, на території вольностей війська Запорозького — чи то на Хортиці в Олександрівську, чи на Микитиному розі в Нікополі, а розв’язувати всякі державні справи мав не якийсь там парламент, а традиційна січова рада.
Після цього не дивно, що Божко не визнавав над собою ніякої влади, не вважав на накази штабу Дієвої армії, переміщався на фронтах або починав наступ, керуючись лише власним розсудом. Якщо він і лишався зі своєю Січчю в складі армії УНР, то тільки через те, що мусив від когось діставати бойовий припас і кудись класти поранених козаків, але свою незалежність він демонстрував при кожній нагоді. Коли в містечко, де стояла на перепочинку Січ, приїхав оглянути її сам Головний отаман і голова Директорії Петлюра, Божко не вийшов до нього, і січові курені промарширували перед Петлюрою без свого «кошового отамана»…
Під час літнього наступу армії УНР треба було перекинути з-під Жмеринки, де стояла Божкова Січ, до Вапнярки кінноту, бездіяльну в умовах облоги залізничного вузла, але дуже потрібну для розвитку дальших операцій на півдні. Наказувати неслухняному Божкові дати свою кінноту під Вапнярку була марна річ, і через те штаб Дієвої армії послав свого старшину з листом до командира січової кінноти, в якому наказував перейти на вапнярський фронт. Це делікатне завдання старшина мав виконати за спиною Божка, але йому не поталанило. Прочувши про приїзд інкогніто в розташування Січі якогось штабного «шмендрика», Божко скипів від гніву й наказав арештувати зухвальця і привести до нього.
— Так ти, негіднику, хотів забрати в мене окрасу Запорозької Січі, її кінноту?! Та ти знаєш, що за це тебе розстріляти мало! — кричав на пополотнілого від страху штабника розлютований Божко.
— Я тільки виконував даний мені наказ передати листа, а що в тому листі написано — мені невідомо.
— А ти не брешеш? — підозріло глянув Божко на старшину.
— Ні.
— А хто ж ти такий? Яка в тебе освіта? — зацікавився Божко, міняючи гнів на ласку. Дізнавшись, що перед ним стоїть колишній студент юридичного факультету, взятий з другого курсу до військової школи під час війни, Божко зрадів:
— А мені саме треба юриста в Січі. Призначаю тебе генеральним суддею з перначем! Тільки те, що ти вчив в університеті, викинь із голови: в мене будеш судити по старих запорозьких законах.
— Але ж я, пане отамане, не знаю запорозьких законів, — спробував був викрутитись від несподіваного призначення старшина-прав-ник, та Божко незворушно відповів:
— Це нічого! Чого сам навчишся, а чого не навчишся, я канчуками довчу…
Новопризначений генеральний суддя з перначем при першій же слушній нагоді втік із Січі й повернувся до Кам’янця повідомити про своє невдале відрядження.
Миритися з сваволею цього маніяка, що майже одбіг нормального глузду, захопившись історичною романтикою, далі не можна було. Божкові вибрики плутали стратегічні плани штабу Дієвої армії, вносили хаос і розгардіяш, неприпустимі у війську. Крім того, Божко, маючи, хоч і невелику, але збиту в міцний кулак бойову частину, являв собою потенційну небезпеку державного перевороту, коли міг би спробувати скинути владу «гнилих соціалістів» і натомість поставити біля державного керма «серце і розум вільної України» — свою Січ з її запорозькими законами. Треба було подумати й про становище цивільної людності тих місць, де тимчасово перебувала Січ: адже, хоч-не-хоч, люди опинялись під юрисдикцією Божка і ніхто не був гарантований, що йому не всиплють шомполів, не зважаючи ні на вік, ні на громадське становище. Треба було категоричними заходами покінчити з цим найвиразнішим проявом отаманіяди, тієї хронічної недуги УНР, що компрометувала Демократичні спрямовання української влади й плямувала її престиж у світі не менше за єврейські погроми. Отже, долю Божка та його Січі було вирішено у верхах, лиш треба було чекати слушного моменту, коли ліквідувати Божкову Січ можна буде без кровопролиття й галасу.
Цей час настиг, коли ешелон з козаками Січі стояв на коліях Жмеринського вокзалу, а Божко сам, без охорони, не передчуваючи лиха, прогулювався по перону.
Коли після арешту й поранення Божка його козаків повідомили про розформування Січі, Божкові козаки ридма ридали й благали: «Верніть нам нашого батька — Божка!» Одначе Січ розформовано і з її піхоти створено частину під назвою «Полк низових запорожців».
Так закінчились романтичні марення новітнього кошового, що надумав повернути стрілки годинника історії на два століття назад і відродити те, що давно пережило себе…
Click to expand...

Борис Антоненко-Давидович
На шляхах і роздоріжжях

Ніколаускасс · Apr 11, 2012

а де можна почитати "Борис Антоненко-Давидович
На шляхах і роздоріжжях"?

Козак Голота · Apr 11, 2012

http://lib.rus.ec/b/339075/read ось тут.

Взагалі дуже цікаві спогади!

Козак Голота · Apr 21, 2012

Ще про бунчужного Вівсяного
http://www.istpravda.com.ua/columns/2012/04/2/79159/

Кращої якості світлина.

Обвинувачувальний висновок.

обозний · Sep 23, 2012

Ще в м. Оринів несподівано прибули до нашої групи дві
невеликі частини з тих, що входили до складу Південно-східньої
групи, яка перейшла в березні 1919 р. на румунську територію з
м. Терсаполя. Одною з тих невеличких частин була сотня (біля 60
козаків) Запорізької Січі отамана Божка, що невідомо чому
відбилася від своєї Січі. Назовні ця сотня виглядала досить ма-
львничо й театрально: жупани різноманітного покрою й кольо-
ру, смушкові чорні, або сині, шапки, з невеликими шликами,
жупани оперезані червоними, або зеленими поясами, деякі з ко-
заків мали шаблі при боці. Матеріал жупанів зраджував його
походження: канапи, оббивка і тому подібне... Кожний з цих
опереткових „запорожців" намагався підкреслити своєю пове-
дінкою й войовничою поставою, що вони належать до особи-
вого війська запорізького й тому ставилися до таки досить об-
дертих вояків нашої групи скептично і з погордою … Особливо
яскраво демонстрували „запорожці" цю свою поставу тоді, коли
вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану стар-
шині і взагалі дотримуються військової дисципліни.
Коли розпочався наш наступ із Ориніна, прийшло доне-
сення про те, що невеликий кінний відділ ворога пробирався
уздовж р. Жванець, у запілля групи. Щоб забезпечити наш тил
від несподіваного нападу, вислано в тому напрямку цю
запорізьку сотню. Пославшися на те, що сотня не належала до складу нашої групи, „вільні запорожці" відмовилися вико-
нувати мій наказ … Після „дебатів" і рішучої погрози обеззбро-
єння, сотня таки зрушила з місця. За короткий час, із яру дійсно
вискочила колона кінноти. Замість того, щоб за атакувати її,
„запорожці" спішно повернули й почали тікати назад. Полк. Чи-
жевський погалопував, щоб спинити їх, але без успіху, бо сотня
почала й собі галопувати... Я був змушений взяти особисто
участь у приведенні сотні „особливого війська" до порядку з ре-
вольвером у руці. Врешті-решт, сотня відкрила по червоних
вогонь і ворожа кіннота вмить зникла. Після цього інциденту, що
викликав був чимало жартів серед наших вояків, „войовнича"
сотня десь зникла. Фактично, були це славні хлопці й добрі патрі-
оти і не їхньою виною було, що отаман Божко виховав їх, як це
вони самі підкреслювали, „на старинних правах Запорізької
Січі"... Пізніше Третій дивізії не раз приходилося співдіяти з
Запорізькою Січчю отамана Божка, але завжди невдало.
Click to expand...

Удовиченко О. Третя Залізна дивізія

обозний · Sep 24, 2012

Усе це не могло не відбитися негативно на відношенню 3-ої
дивізії до Запорізької Січі. Ми дивилися на 2-гу дивізію, як на
частину, що на неї покладатися в боях було годі ... Отже, не
диво, що трагічна смерть трьох найкращих кіннотників Синього
полку, з вини „Січовиків", викликала в дивізії загальне обурення
й нарікання: „від ворога, мовляв, тікають, а своїх забивають!"
До всього цього треба ще додати на мінус Запорізької Січі
внутрішню організацію, що була карикатурним наслідуванням,
історичної Запорізької Січі, як рівнож своєрідну дисципліну „Сі-
човиків", яка нічого спільного з загальноприйнятою дисципліною
не мала.
Та й взагалі те, що було може добре й цінне в 17-18 віках, не
надавалося до сучасних модерних засад організації та керу-
вання військом. У нашій дивізії це розуміли навіть козаки. Зу-
пиняємося над тими мінусами не для того, щоб підкреслити,
що 3-тя дивізія була кращою, а 2-га гіршою, й не тому, що хо-
чемо обмовити її з мотивів амбіційного характеру. Нашою ме-
тою є звернути увагу майбутніх українських поколінь на ті хиби,
що поважно ослаблювали нашу армію, для того, щоб їх не по-
вторювати в майбутньому. Робимо це без жадних намірів обра-
зити кого будь, хто належав тоді до складу Запорізької Січі. Всі
вони були українськими патріотами, що хотіли прислужитися
своїй Батьківщині, й не їхньою виною було, що їхній патріотизм
не використано в повній мірі лише тому, що їхній командор от.
Божко забув, або не прийняв під увагу, що він командував своєю
Січчю не в 17-му, а в 20-му віці.
Click to expand...

Удовиченко О. Третя Залізна дивізія

обозний · Sep 24, 2012

З огляду на те, що 2-га дивізія зайняла м. Ялтушків, я ске-
рував свою дивізію до с. Конишева, а на ночівлю вона зали-
шилась у районі сіл Конишів - Михайлівці. До от. Божка ви-
слав я листа з пропозицією призначити місце для нашого поба-
чення з метою обговорення оперативних справ і нав'язаних пер-
сонального контакту. Зустріч ця відбулася в с. Гулі, на містку,
до якого я пробув разом із двома моїми ординарцями. Побачен-
ня призначено на 19-ту годину, але Божко спізнився аж на 50
хвилин. Приїхав він у маленькому авті Форда, поволі вийшов із
нього, й шкандибаючи, пішов мені назустріч. Був він у синьому
жупані й смушковій щапці, з червоним верхом; на одній нові
чобіт, а на другій — пантофель; збоку мав запорізьку шаблю,
обличчя інтелігентне й пристойне.
— Реґулярщииа! — привітав він мене, дивлячись на мою
уніформу … — А ми — продовжував він — вибавте, додержу-
ємося запорізьких звичаїв і традицій... Ногу свою ушкодив,
тому не дивуйтесь, що в такому вигляді. Сядьмо, Пане Отамане!
— не давши мені дійти до слова, запропонував він.
Ми сіли на підніжки авта. Божко знову забрав голос. Оповів
про становище 2-ої дивізії, задав кілька питань щодо 3-ої дивізії,
а далі почав лаяти штаб армії, запілля, Уряд і окремих осіб.
Усіх обвинувачував у зраді, незарадності на фронті і т. п. Вза-
галі, через усю його тираду червоною ниткою проходила думка,
що всі в армії „кацапи", що всі, крім нього, нічого не варті...
— Ось Ви, Пане Отамане, запровадили в себе „реґулярщи-
ну", а що ж вона варта! Зрадять вони, с …… с ...! Ось побачи-
те!.. Треба відродити дух Запорізької Січі. Вся армія повинна
бути Запорізькою Січчю... З „регулярщиною" ми ніколи не пе-
реможемо „кацапів"!.. — темпераментно й тенденційно філо-
софствував „запорізький отаман".
— Даруйте, що мої „січовики" забили у Вас трьох козаків,
але ж, самі бачите, які вони в мене завзяті... — раптом змінив він
тему.
Здалека донеслася гарматна й рушнична стрілянина, як на
фронті 3-ої дивізії, так і Запорізької Січі.
— Бувайте здорові! — поспішно попрощався Божко, сівши в
авто, так і не давши мені дійти до голосу. Авто з гуркотінням
рушило в бік м. Ялтушкова.
Після зустрічі з от. Божком, у нас залишилося невиразне
уявлення щодо його особи. Авантюрист?.. Примхуватий?.. Екс-
травагантний?.. Здається нам, що він був авантюристичної вда-
чі, але його безперечне, стовідсоткове самодурство не викликає
жадного сумніву. Про останнє свідчать оповідання старшин і
козаків, що служили в його „Січі". Але рівнож безперечним був
його організаційний хист, бо потрапив сам, за власною ініці-
ативою, з формувати свою „Запорізьку Січ". Сталося це зараз же
після повстання, що його очолив був Український Національ-
ний Союз. На початку приходу до влади Директорії, зформуван-
ня Січі було вже фактом доконаним. Наказний Отаман того часу,
О. Осецький, наказав переорганізувати її в 2-гу п. дивізію. Мав-
ши великі сантименти до історичної Запорізької Січі, Божко
мріяв про її відродження зі всіма старовинними звичаями й
традиціями, на чолі з ним, як Гетьманом. Мрії ці перетворилися в
нав'язчиву ідею й спричинилися до перетворення ним 2-ої дивізії
в дивовижну військову формацію.
При ньому був спеціальний „бунчуковий курінь" для його
власної охорони. Усі свої накази і розпорядження він підпису-
вав, „по-старому, нерегулярному" звичаю, лише гусиним пером,
а всі справи, навіть фронтово-бойового характеру вирішувалися
„сходом", але під його головуванням. Божко забрав із музею
імені Поля в Січеславі (Дніпропетровську) гетьманську булаву
й її завжди носили за ним …
У кінці серпня 1919 року 2-гу дивізію, з наказу штабу ар-
мії, розформовано, але Божко знову зформував свій „бунчуковий
курінь" і приєднався до авантюрника ще більшого маштабу —
зрадницького „батька-отамана" Омелька Волоха. У початках
грудня 1919 р., між Божком і Волохом дійшло до непорозуміння.
Побоюючись Божка, як свого конкурента, Волох наказав сво-
єму прихильникові, що був джурою Божка, забити останнього,
що той і зробив.
Марно згинувший отаман Божко відійшов до нашої новіт-
ньої історії, як постать контраверсійна. Якби його ілюзійні мрії
про відновлення історичної Січі були не прийняли характеру
ідеї фікс, він не хорував би на „отаманію" й міг би добре при-
служитися Україні, що її він, без сумніву, по своєму любив. Роз-
перезана дисципліна й бойова не витривалість 2-ої дивізії викли-
кали були в штабі рамії поважне незадоволення, але всі нама-
гання штабу виправити хиби „Січі" не давали бажаних наслід-
ків, бо отаман Божко не тільки ставив опір цим намаганням, але
ще й погрожував зняти „Січ" із фронту. Це й було причиною
розформування „Запорізької Січі" — 2-ої п. дивізії армії УНР.
Click to expand...

Удовиченко О. Третя Залізна дивізія

Козак Голота · Mar 7, 2013

Посвідчення запорожця Гонти засвідчене печаткою та підписом отамана Божка17 січня 1919 р в Катеринославі.

обозний · Jan 10, 2014

ЛЧК №1, 1930.

Log in or Sign up

Запорозька Січ-Юхима Божко

Козак Голота Leutnant

Интересные лоты

Козак Голота Leutnant

kirov Stabsfeldwebel

Козак Голота Leutnant

kirov Stabsfeldwebel

Козак Голота Leutnant

Козак Голота Leutnant

Images:

Козак Голота Leutnant

Ніколаускасс Leutnant

Козак Голота Leutnant

Козак Голота Leutnant

Images:

обозний Gefreiter

обозний Gefreiter

обозний Gefreiter

Козак Голота Leutnant

Images:

обозний Gefreiter

Images: