УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ РУХ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ РОСІЇ (1917-1922) к.і.н. Каліберда Ю.Ю. Лютнева демократична революція 1917 р., що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, не лише докорінно змінила політичну структуру суспільства, а й створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби російських колоній за державне відродження. Не винятком цьому був і 30-мільйонний український народ – найчисельніший серед поневолених народів імперії. Втративши понад двох століть тому власну державність, він також піднявся на боротьбу за визволення. В авангарді цієї боротьби стали українці, які в умовах Першої світової війни 1914-1918 рр. були призвані на військову службу до російської армії. Український військовий рух, що розгорнувся в російській армії з падінням царату, став важливою складовою національного відродження доби Визвольних змагань 1917-1921 рр. в Україні. За підрахунками істориків з 4 млн. українців у російській армії у 1917 р. військовим рухом було охоплено близько 1,5 млн. осіб [1, т. 2. с. 507]. «Українізація багнета» дала змогу українському народу закласти підвалини національної армії і протягом майже чотирьох років відстоювати власну державність від посягань зовнішніх та внутрішніх ворогів. Національне державотворення та військове будівництво не оминуло і українців, що мешкали на російському Далекому Сході (популярна українська назва – Зелений Клин, Зелена Україна). Адже на початку ХХ ст. серед 1,5 млн. населення цієї віддаленої окраїни Російської імперії, яка охопила південь азійського узбережжя Тихого океану (на той час територія Амурської області та Усурійсько-Приморського краю), біля мільйону були вихідцями з України. Тогочасні національні та соціальні устрімлення та державні змагання українців Зеленого Клину вписали славну сторінку у національно-визвольну боротьбу всього українського народу за незалежність, оказали певний вплив на перебіг подій Громадянської війни на Далекому Сході Росії. Одними з перших питання українського військово-політичного руху на Далекому Сході під час Громадянської війни 1917-1922 рр. в Росії на сторінках своїх статей та спогадів підняли закордонні українські дослідники: М. Андрусяк, І. Світ, В. Кубійович [2-5] та ін. У своїй більшості історичні дослідження авторів цієї групи спирались на доволі слабку джерельну базу. Сьогодні українське військове будівництво як складова національного державотворення українців на Далекому Сході у 1917-1922 рр. в центрі досліджень вітчизняних та закордонних науковців: В. Вериги, В. Сергійчука, В. Черномаза, С. Чорного та ін. [6, т. 2, с. 380-390; 7; 8, с. 243-248; 9-11]. Навесні 1917 р. серед українців Далекого Сходу розгортається національний рух. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. зі знищенням монархії ліквідувала в Росії багаточисельні обмеження національних прав та свобод різних народів та етнічних груп, поклала початок бурхливому розвитку українського громадського життя, яке проявилось у створенні цілої мережі українських громадських організацій (громад, кооперативів, товариств «Просвіта», військових рад, вчительських спілок, професійних об’єднань акторів, залізничників, поштово-телеграфних службовців тощо). Ці організації спочатку не мали певного об’єднувального центру та чітко окресленої мети, а їх головним завданням було відстоювання національних інтересів українського населення, з метою реалізації його прав як етнічної спільноти. У квітні 1917 р. такі громади були створені у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Імані, Микольську-Уссурійському, Харбіні та інших містах та селах Далекого Сходу, де компактно проживали українці. Найбільш чисельною була українська громада у м. Владивосток, яка у своїх лавах об’єднувала понад 1,5 тис. осіб, серед яких чимало було вояків місцевого гарнізону. Її зусиллями з 30 квітня 1917 р. почав виходити перший на Далекому Сході український часопис "Українець на Зеленому Клині". «Часопис опублікував резолюції ІІ Військового з’їзду в Києві та обіжник про важливість формування українських військових частин, тексти Універсалів Центральної Ради» [6, т. 2, с. 385]. Активну культурно-просвітницьку діяльність проводило громадсько-культурне об’єднання "Просвіта", Широкий розвиток набув кооперативний рух, який очолював крайовий український кооператив «Чумак». Виникли і активно діяли осередки українських політичних партій – есерів (200 членів) та соціал-демократів (150 членів) [9, с. 27-28]. 1 травня 1917 р. у м. Владивосток вояки місцевого гарнізону разом з цивільним населенням під жовто-блакитними прапорами взяли участь у масовій демонстрації. А згодом заходами вояків-українців у місті було проведено українське військове віче, на якому з промовою виступили сотник К. Андруженко та полковник Ф. Стешко. «Після віча понад три тисячі учасників пройшли вулицями міста до залізничної станції, з якої вояки виїжджали на фронт, – пише у своїй монографії В. Верига. – На станції їх проводжав полковник Стешко, а вояк Савченко передав український прапор. Під звуки гімну «Ще не вмерла Україна» поїзд вирушив у далеку дорогу через Сибір на фронт в Європі» [6, т. 2, с. 385]. Планова робота українських організацій розпочинається з 11 червня 1917 р., коли в Микольську-Усурійському з ініціативи українських громадських організацій при участі 57 делегатів почав свою роботу 1-й Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд. Проте з першого дня своєї роботи делегати з’їзду зазнали утисків з боку російських політичних кіл. Так, командування російської армії заборонило на ньому бути присутніми 8-ми військовополоненим-галичанам, які у складі австрійської армії брали участь у Першій світовій війні [2, с. 6-7]. А Рада робітничих та солдатських депутатів м. Владивосток, більшість якої складали більшовики, прийняла рішення розігнати з’їзд, який на їх думку вносив розкол у «революційний рух». Однак солдати, більшість з яких були українцями, відмовились виконувати її резолюцію, і впродовж чотирьох днів (до 14.06) з’їзд проходи у спокійній обстановці [14]. Підсумком роботи з’їзду стало звернення до Тимчасового уряду з вимогою про визнання ним широкої національно-культурної автономії для українського населення, організацію українських військових частин з українців-вояків російської армії, створення Далекосхідної Української Крайової Ради та її Секретаріату. Історичне значення першого Всеукраїнського з’їзду для Зеленого Клину було значним. Фактично з цього моменту починається організована боротьба українців краю за національну державність, у якій вирішальну роль повинні були відіграти національні військові формування. Після з’їзду активізувалися процеси українізації і в російській армії. Майже у кожній військовій частині на території Далекого Сходу, де проходили службу українці, стихійно виникали Українські військові ради, які висували перед своїм командуванням вимоги про створення українізованих військових підрозділів. Так, наприклад, навесні 1917 р. виникла і короткий час проіснувала Українська військова рада амурської флотилії, «але тут праця не вийшла поза межі організаційних справ» [13, с. 433]. У той же час український військовий рух зіткнувся з певними труднощами: відсутність єдиних поглядів серед його керівництва щодо політичного майбутнього Зеленого Клину та його Збройних сил; значна віддаленість краю від України та слабкі контакти Крайової Ради з Українською Центральною Радою; брак національно свідомих генералів та офіцерів; сильна протидія з боку російського керівництва та російських політичних партій тощо. Найбільш організованого характеру український військовий рух набув серед українців-військовиків, які проходили службу у Маньчжурії на Східно-Китайській залізниці із центром у м. Харбіні. Причина цього полягала у тому, що управляючий залізниці генерал Д.Л. Хорват (1858-1937), його помічник – генерал М. Афанасіїв, командувач військами охорони генерал Переверзєв та начальник штабу генерал А. Івашкевич були тісно пов’язані з Україною, симпатизували та допомагали українському рухові [6, т. 2, с. 384]. В липні 1917 р. у Харбіні відбувся загальний з’їзд делегатів, на якому була створена Українська Окружна Маньчжурська Рада, на чолі з лікарем штабу військ І. Модзалевським. При Раді, яка розміщувалась в будинку головного штабу, була заснована військова секція на чолі з ад’ютантом штабу 2-го відділу Кордонної сторожі поручником Петром Твердовським [6, т. 2, с. 383]. Влітку 1917 р. під час переговорів І. Модзалевського та П. Твердовського з генералом Д. Хорватом був отриманий дозвіл на формування українських військових відділів. Невдовзі в Харбіні на кошти українських громад Маньчжурії була створена перша українська сотня ім. Т. Шевченка, командиром якої став заступник голови Української Окружної Маньчжурської Ради П. Твердовський [6, т. 2, с. 384; 3, с. 116; 14]. У серпні 1917 р. активний громадський діяч Г. Живаго виступив з відозвою про потребу створення в Маньчжурії українського військового куреня з метою відправки його в Україну на захист Центральної Ради [6, т. 2, с. 384]. Але на практиці ця ідея була реалізована тільки у листопаді 1917 р.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Після більшовистського перевороту у Петрограді розпочалися безпорядки та почастішали напади китайців на російські гарнізони в Маньчжурії. З погодження генерала Д. Хорвата для захисту Східно-Китайської залізниці були створені два окремих українських куреня (біля 1000 осіб). Наприкінці грудня 1917 р., коли влада Маньчжурії повністю перейшла до Китаю, ці підрозділи були відправлені в Україну. П. Твердовський восени 1918 р. повернувся з Києва до Харбіна, призначений С. Петлюрою генеральним консулом Української Народної Республіки (УНР) на Далекому Сході та в Маньчжурії [14]. В цей же період починають створюватись перші українські збройні загони самооборони. Щоб відрізнятись від військовослужбовців російських частин, вояки-українці нашивали на рукава своїх шинелей жовто-сині пов’язки, покидали російські частини та звертались за допомогою до українських органів самоврядування [14]. У владивостоцькому гарнізоні, де українці складали до двох третин особового складу, за допомогою місцевої громади протягом літа 1917 р. було сформовано 9 українських рот [12]. Однак процес створення українських військових формувань йшов доволі повільно. Перші військові загони були малочисельними, російське військове керівництво аж до листопада 1917 р. чинило доволі вдалий опір українізації військ на Далекому Сході. У свою чергу лідери українського військового руху Зеленого Клину на перших порах у своїй боротьбі помилково робили ставку на свою історичну Батьківщину (Українську Народну Республіку, а згодом – Українську Державу гетьмана П. Скоропадського). Вони вважали, якщо Україна стане незалежною державою, то і Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Отже, головним завданням новостворених українських частин на той час, як зауважив В. Кубійович, «було виїздити на Україну для її оборони; перша сотня виїхала в червні 1917 з Владивостоку, друга восени з Харбіна. Згодом виїздили ін. відділи, поки шлях не був закритий большевиками» [5, с. 776]. Все це знайшло документальне відображення в рішеннях Другого Всеукраїнського з’їзду, який 7 січня 1918 р. відбувся у Хабаровську. На ньому було прийнято звернення до Центральної Ради. У цьому зверненні делегати вимагали від українського уряду, щоб він поставив перед російськими властями питання про визнаня Зеленого Клина частиною УНР. Щодо українських військових частин з’їзд прийняв постанову, у якому проголошувалось, що «всі українські вояки, як сухопутні, так і морські, повинні організуватися в окремі частини… Такі організовані частини підлягають безпосередньо Далекосхідному Тимчасовому Комітетові. Зорганізоване українське військо … має вислати своїх делегатів до Генерального Секретаріату військових справ, щоб одержати інструкції для організування військових частин» [3, с. 119]. З початку 1918 р. територія та населення Зеленого Клину опиняються у вирі Громадянської війни та іноземної інтервенції, яка продовжувалась до жовтня 1922 р., і закінчилась більшовицькою окупацією Далекого Сходу. Майже на чотири роки Амурська область та Приморський край стають ареною збройної боротьби з’єднань Червоної армії, Чеського легіону, армії адмірала О. Колчака, збройних формувань отамана Г. Семенова, англійських, канадських, французьких, американських, китайських та японських регулярних військ. Зрозуміло, що жодна з ворогуючих сторін не була зацікавлена у створенні українських військових формувань. Проте, не дивлячись на несприятливі умови, національне військове будівництво на Далекому Сході Росії продовжувалось. 7 квітня 1918 р. у Хабаровську відбувається Третій Всеукраїнський з’їзд, на якому було прийнято рішення про створення Української держави на Тихому океані та приступити до формування Української армії Зеленого Клину. Очолити цей процес повинен бул Крайовий секретариат на чолі з Юрієм Мовою-Глушко (1882-1942), призначеним на цю посаду Далекосхідною Українською Крайовою Радою ще у січні 1918 р. Верховним командиром українських загонів самооборони Далекосхідна Рада призначила полковника Слищенка. Але, не дивлячись на всі намагання Крайової Ради, за весь цей час вдалося сформувати тільки один український полк імені Т. Шевченка (без зброї), який у жовтні 1918 р. постав у Владивостоці. Процес створення українського війська зрушився з «мертвої» точки після роботи Четвертого Всеукраїнського з’їзду, який відбувся 24.10.1918 р. у Владивостоці. З'їзд виробив проект конституції українства Далекого Сходу й виніс рішучу ухвалу про створення українського війська. Ідея створення українського корпусу та використання його у боротьбі з більшовиками, запропонована на з’їзді П. Твердовським, знайшла несподівану підтримку у представника Вищого міжсоюзного командування та головнокомандувача союзними військами у Сибіру та на Далекому Сході французького генерала Мориса Жанена (1862-1946) [5, с. 777]. Однак уряд Франції поставився до цієї ідеї стримано і наказав Жанену не порушувати цього питання [14, № 12]. Не дивлячись на це, Секретаріат доручив створення української армії генерал-лейтенанту Борису Хрещатицькому (1881-1940), який з листопада 1918 по серпень 1919 рр. проходив службу в армії О. Колчака і безпосередньо брав участь у війні з більшовиками. Б. Хрещатицький приступив до формування українських дивізій на залізничній станції Ехо, однак непохитний прибічник «єдиної та неподільної» Росії адмірал О. Колчак заборонив формування окремої української армії, а вже сформовану дивізію наказав відправити на фронт, де її підрозділи мали бути включені до складу білих військ для боротьби з більшовиками [14]. З тієї ж причини не була здійснена і ідея українців Галичини та Буковини, які потрапили у російський полон під час Першої світової війни. Колчаківський уряд не дозволив їм створити окремий курінь на зразок Українських Січових стрільців та використати його для захисту національних інтересів населення Зеленого Клину [14]. Більш успішними були заходи, зроблені в цьому напрямку навесні 1919 р., коли було досягнуто відповідних домовленостей з генералом Л.В. Вериго, під керівництвом якого у квітні 1919 р. було розпочато створення добровольчих формувань «вільного козацтва». У цей час у Владивостоці було зорганізовано 1-й Український Далекосхідний Ново-Запорожський курінь вільного козацтва [10, № 12]. Проте цим новоствореним частинам бракувало зброї та амуніції. Небажання колчаківського уряду признати за українцями Далекого Сходу їх право на створення власної держави, постійні експропріації серед селян та примусова мобілізація чоловічого населення до колчаківської армії налаштувало місцеве населення цих регіонів проти Верховного правителя та його режиму. На таємній нараді Крайового секретаріату Зеленого Клину, яка відбулася у червні 1919 р., Ю. Мова та інші члени секретаріату прийшли до висновку, що російська влада не дасть українцям створити власної армії для захисту українського населення. Тому було прийнято рішення разом з командиром чеських легіонерів генералом Р. Гайдою оголосити війну О. Колчаку та самостійно приступити до створення партизанських загонів, які повинні були у майбутньому створити кістяк Української армії. Про плани Крайової Ради стало відомо колчаківській контррозвідці. Незабаром проти українського руху було вжито безпосередніх репресій. 20 червня 1919 р. за наказом губернатора Примор’я генерала С. Розанова було заарештовано вояків українського куреня у Владивостоці та голову Українського Далекосхідного Секретаріату Юрія Глушка-Мову [14]. Але ці репресії не змогли зупинити антиколчаківського повстання, яке розгорнулося на Далекому Сході та в Сибіру. Серед повсталих було чимало українців – селян та вояків українських загонів самооборони, які створювали партизанські загони, і під жовто-синьо-зеленими прапорами успішно воювали проти білих аж до остаточного повалення колчаківського режиму у січні 1920 р.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. 20 січня 1920 р. голова Читинської окружної ради В. Козак від імені українців Далекого Сходу звернувся до отамана Г. Семенова з проханням надати їм всю повноту влади на місцях та допомогти організувати Українську армію. Після визнання у жовтні 1920 р. Далекосхідною Радою отамана Г. Семенова головою Далекосхідної держави українці отримали від нього підтримку у створенні власної армії – 14 кг золота та 10 вагонів борошна [14]. У листопаді того ж року Далекосхідна Рада доручила генералу Л. Вериго сформувати два українских полка у м. Владивосток, де знаходились ввищі органи української влади Зеленого Клину. Вже в перші дні в Українську армію записалось 300 добровольців. Впродовж двох місяців вдалося сформувати один полк, казарми якого знаходились на окраїні м. Владивосток у Гнилому Куті. Брак зброї не дозволив швидко сформувати боєздатні українські частини. Налякані процесом створення національної армії, більшовицька Воєнна рада у січні 1920 р. підступно захопила склад зі зброєю та продовольством для Української армії. У квітні того ж року генерал Л. Вериго під загрозою насильницького розгону та масового розстрілу з боку більшовиків, розпустив українські полки Зеленого Клину [14]. 22 жовтня 1922 р. японські війська остаточно залишили Примор’я, а Владивосток захопила Червона армія. Залишившись без зброї та війська, Далекосхідна Рада не наважилась чинити збройний опір більшовикам. 10 листопада 1922 р. більшовики примусили парламент Далекосхідної Республіки схвалити резолюцію про об’єднання з Радянською Росією. Література: 1. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина: у 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. д-р Кузеля. – Мюнхен – Нью-Йорк: Наукове Т-во ім. Шевченка, 1949-1955. – 1230 с. 2. Андрусяк М. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917- 1920) / М. Андрусяк // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 4. – С. 5-9. 3. Світ І. Українське військо в Маньчжурії / І. Світ // Календар "Червоної Калини". – Львів,1937. – С.115-122. 4. Світ І. Український Далекий Схід // Україна. – 1992. – № 4. – С.16-19. 5. Кубійович В., Світ І. Зелений Клин // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Т.2. Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – С.768-780. 6. Верига В. Визвольні змагання в Україні: 1914-1923 рр.: у 2-х т. / В. Верига – Л.: Місіонер, 1998. Т.1. – 523 с.; Т. 2. – 502 с. 7. Див.: Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917 – 1920 роках / В. Сергійчук – К.: ТзОв "Українська Видавнича Спілка", 1999. – С. 294-320 та ін. 8. Черномаз В. А. Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917–1917-1922 гг.): дис. …канд. ист. наук. – Владивосток, 2005. – 316 с. 9. Черномаз В.А. Украинцы Приморья: прошлое и настоящее // Многонациональное Приморье: история и современность. Материалы научно-практической конференции. – Владивосток, 1999. – С. 26-33. 10. Черномаз В. Українські акценти / В.Черномаз // Зовнішні справи. – 2008. – № 11. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=276; 2008. – № 12. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/article.html?id=297. 11. Див.: Траф'як М. Український рух на Далекому Сході / М. Траф'як // Золоті ворота. – Київ, 1993. – Вип.5. – С.46-71; Неживий О. Клином не вибити Зелений Клин / О. Неживий // Україна. – 1992. – № 29. – С.1-3; Чорний С. Українці Далекого Сходу / С. Чорний // Визвольний шлях. – Лондон, 2000. – Кн.6. – С.30-36 та ін. 12. Степанов І. Українець з Далекого Сходу / І. Степанов // Дзеркало тижня. – 2002. – № 15 (390) 20-26 квітня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3760/34508/. 13. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Крип’якевич І., Гнатович Б., Стефанів З. та ін. – 4-е вид. змін. і доп. – Л.: Світ, 1992. – 712 с. 14. Мамай А. За Сибирью, где солнце всходит, или почему не состоялась в Зеленом Клине вторая Украина / А.Мамай // Зеркало недели / Человек. – 1999. – № 42 (263) 23 - 29 октября. – Режим доступу: http://www.zn.ua/3000/3150/23711/.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Голова Українського Далекосхідного Секретаріату Юрій Глушко-Мова
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Не менш цікавою особистістю був Отаман українського далекосхіднього війська Борис Хрещатицький. Ось коротка довідка за Волковим на нього: Лит.: Волков С. В. Белое движение: Энцикл. Гражданской войны. — СПб., 2003; Волков Е. В., Егоров Н. Д., Купцов И. В. Белые генералы Вост. фронта Гражданской войны: Биогр. справочник. — М., 2003. Хрещатицький у формі Французького Іноземного Легіона
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Більше про його службу в ФIЛі тут: http://legioncavalerie.free.fr/fr/historique_officiers.htm
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Нью-Йоркська "Українська Громада" за 1924 рік,про перші роки большевицької влади та загалом на Зеленому Клині.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. УКРАИНСКАЯ ЭТНИЧЕСКАЯ ГРУППИРОВКА В ХАРБИНЕ В 1930-Е ГОДЫ В ОСВЕЩЕНИИ СОВЕТСКОЙ РАЗВЕДКИ Эмиграция в Харбине начинает складываться еще в 1920 году, причем в значительной мере отличалаясь от эмиграции в Европе. На КВЖД преобладало русское население и потому противники советской власти, оказавшись за границей, психологически не чувствовали себя в полной изоляции. Так продолжалось до 1924 года, до времени прихода на КВЖД советской администрации. По разному складывались отношения китайской администрации в Маньчжурии и советской на КВЖД - от резкого обострения во время конфликта 1929 года до потепления в начале 1930-х, когда начался процесс советизации КВЖД. В феврале 1932 года японские войска вступили в Харбин и политическое влияние Москвы закончилось. В этот период начинают активно действовать многочисленные антисоветские организации. К числу наиболее массовых относились "Народно-монархический союз", "Дальневосточный казачий союз", "Российский общевойсковой союз", "Союз казачьих войск", "Всероссийская фашистская партия", "Союз торгово-промышленников". К ним близко примыкали сепаратистские эмигрантские группировки областников, татар, украинцев, мусульман, которым Японская военная миссия (ЯВМ) и жандармерия уделяли особое внимание. В начале 1930-х годов в государстве Маньчжоу-Го проживало 11 тысяч украинских эмигрантов. В Японской военной миссии существовал план создания буферного украинского государства в советском Приморье (так называемый "зеленый клин") после начала военных действий против СССР. Эта идея принадлежала руководителю миссии Камацубаре (возглавлял ЯВМ до 1932 года), которую он изложил в донесении штабу Квантунской армии. Японцы планировали во время войны спровоцировать антисоветское восстание украинцев Приморья и увязать его с контрреволюционным движением на Украине и движением украинцев в Европе. Предварительную работу они начали еще в конце 1920-х годов. Она выражалась в пропаганде идеи буфера, попытках создания нелегальных ячеек украинцев на базе украинской колонии в Харбине (1). При встречах с лидерами украинской эмиграции японцы постоянно подчеркивали, что надежды украинцев на независнмосгь Украины, идущие с Запада, не реальны и только на Востоке существует возможность создания независимого украинского государства. Японская военная миссия в качестве основных ставила следующие задачи: объединение украинцев Маньчжурии и выбор руководителей восстания; вербовка сочувствующих и установление связи с советским Дальним Востоком; создание в этом регионе нелегальных групп (2). Влияние ЯВМ внесло оживление в среду лидеров украинской колонии, что особенно полно проявилось 24 апреля 1934 года на вечере памяти Т. Шевченко. На вечере выступили один из руководителей украинской эмиграции Кулябко-Корецкий, приехавший из Берлина сторонник гетмана Скоропадского Самарский и бывшие представители Украинской Рады Андрушенко и Даниленко, которые призывали к объединению и помощи братьям за Амуром в деле создания Гетманской Дальневосточной Украинской Республики (3). В связи с существованием планов и предпринимаемыми попытками по их реализации органы советской разведки начали активно разрабатывать украинскую колонию в Маньчжурии. Вся колония была условно разбита на пять групп, каждой из которых была дана емкая характеристика: младороссы, центральная, независимая, красная группировки и прочие (4). Младороссы рассматривали Украину исключительно как часть России, самостоятельность Украины они не признавали. Японцы понимали, что лозунг борьбы за независимость Украины для них нельзя использовать, но в антисоветском движении младороссы готовы принять самое активное участие. Центральная группа сочувствовала национальному движению за независимость. В случае определенных успехов она готова была принять участие в движении, но при первых же неудачах отходила в сторону. В отношении коммунизма члены группы занимали непримиримые позиции и путем умелого руководства японцы рассчитывали из их числа получить хороших и многочисленных сторонников антисоветской борьбы. Независимая группа состояла в основном нз молодежи и принимала в движении самое горячее участие, испытывая при этом резкую неприязнь к русским. С белоэмигрантами сходилась лишь в пункте антисоветской борьбы. Эта группировка представляла наибольшую ценность для Японии. К красной группировке относились украинцы, имевшие советское подданство и коммунисты. Конечно, они не принимали участия в украинском национальном движении, однако предсгавители ЯВМ депали ставку и на них, т. к. были убеждены, что у красных имелась внутренняя тяга к независимости. что ставило их как бы между младороссами и независимой группировкой. В этой связи ЯВМ разрабатывала идею о создании "красно-независимого" движения. К группе прочих былн отнесены лица, не имевшие отношения к политике, чьи интересы не выходили за рамки работы и личной жизни. По мнению лидеров эмиграции и ЯВМ, эта группа не имела никакой ценности в качестве противостояния коммунизму. Столь пристальное внимание Японии к украинскому вопросу бьшо обусловлено прежде всего тем, что украинцев в Дальневосточном крае насчитывалось 313 тысяч человек, что составляло треть всего населения. Выходцы из Украины были первыми поселенцами края, традиционно занимавшимися хлебопашеством. Начавшееся в советское время бурное освоение Дальнего Востока, сопровождавшееся ростом миграционных процессов, вызывало недовольство со стороны украинцев, а массовая коллективизация вызывала враждебное отношение. Опасность положения усугублялась и тем, что в дальневосточных частях Красной Армии служило много украинцев, остро переживавших трагедию, которая постигла их родные села на Украине в результате коллективизации. Советская разведка обращала внимание руководства на работу ЯВМ, направленную на объединение всей эмиграции в Маньчжурии под руководством атамана Г. М. Семенова, на которого делал ставку новый руководитель миссии Акикуса. О серьезности этих намерений говорят следующие факты. Председатель Всероссийской фашистской партии А. А. Вонсяцкий, с согласия японцев, был исключен из состава ВФП за критику в адрес атамана, а в кругах эмиграции рассматривался вопрос о создании на терртории Забайкалья марионеточного государства по типу Маньчжоу-Го и назначении его царем атамана Семенова. Несомненной заслугой советской разведки стало освещение деятельности специального комитета, созданного в сентябре 1934 года при штабе Квантунской армии. В него вошли представители Второго отдела штаба армии, японского посольства в Маньчжоу-Го и управления главнокомандующего Южно-Маньчжурской железной дороги. Основной целью комитета являлось обследование территории Монголии и советского Дальнего Востока на предмет возможности расквартирования войск, состояния дорог, переправ, связи. промышленности, водоснабжения, автотранспорта. Эти же проблемы обсуждались на трех совещаниях Всероссийской фашистской партии в августе 1935 года, материалы которых также стали достоянием советской разведки (5). В конце 1934 г. в Харбине была создана Украинская военная организация "Сич" (секретарь - Р. Р. Бариловнч), которая стала филиалом берлинской организации гетмана Скоропадского. При организации была создана военная школа. Все организационные вопросы и финансирование взяла на себя ЯВМ. В случае начала военных действий отряды украинских сепаратистов планировалось забросить на северную границу, в Уссурийский край, где 60 процентов населения составляли украинцы. В этот же период началось массовое изготовление листовок, обращенных к украинскому населению, с лозунгами о создании широкой автономии. Печатались листовки, предназначенные для украинцев - военнослужащих РККА. Налаживались связи с контрабандистами, через которых планировалось осуществлять заброску пропагандистской литературы на территорию советского Приморья (6). Все это создавало реальную угрозу безопасности советского государства. В то же время четкая и профессиональная деятельность спецслужб позволили руководству страны быть в курсе агрессивных планов Японии и эмиграции в Маньчжурии и осуществить своевременную контрподготовку, что проявилось во время советско-японскнх столкновений на советско-маньчжурской и монголо-маньчжурской границах. Литература: 1. Архив управления ФСБ РФ по Республике Бурятия (АУФСБРБ). Ф. 2. Оп. 1. Д. 4. Л. 41. 2. Там же. Л. 43. 3. Там же. Л. 41 - 42. 4. Там же. Л. 43 - 45. 5. Курас Л. В. Харбинская белая эмиграция в освещении спецслужб СССР // Из истории спецслужб Бурятии. Улан-Удэ, 1997. 6. АУФСБРБ. Ф. 2. Оп. 1. Д. 4. Л. 6.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. По ходу это разные части (объявление в отношении формирования добровольческого отряда, на базе которого был развернут курень (полк имени Шевченко)): "Власть народа" (Челябинск). № 44. Суббота, 27 июля 1918 г.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Андрусяк М. Державні змагання українців на Далекому Сході (1917-1920) // Літопис Червоної Калини. - 1931. - № 4. http://chornoshlychnyk.io.ua/s42704/derjani_zmagannya_ukraenc1122_na_dalekomu_shod1122_1917-1920_rr
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. Юрій Косьмич Глушко (псевдо - Мова) народився 4 (16) квітня 1882 р. в містечку Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії у родині козака Косьми Григоровича Глушка. В 1896 р. він закінчив Жмеринське двокласне залізничне училище, а в 1899 - Київське технічне залізничне училище. В 1901-1903 рр. він працює машиністом на пароплавах "Добро флоту" - компанії, яка була створена для організації морського сполучення між Одесою та Владивостоком. Саме пароплавами цієї компанії протягом 1883-1901 рр. відбувалося перевезення морем переселенців з України на Зелений Клин. І з цього часу його доля опинилася пов'язаною з цим краєм. В 1904-1907 рр. він працює на Китайсько-Східній залізниці в Маньчжурії як машиніст лісних операцій та технік земельного відділу КВЖД, а з 1907 р. оселюється у Владивостоці, де отримує диплом механіка торгового флоту та працює креслярем механічного заводу Владивостоцького військового порту (1908-1910), а згодом - техніком на будівництві Владивостоцької фортеці (1911-1916). Саме в цей час його життя нерозривно пов'язується і з українським культурним життям у Владивостоці. В це час він став вживати і свій творчий псевдонім - Юрій Мова, який вперше зафіксовано вже 1908 р. На початку 1909 р. він займається організацією у Владивостоці українського хору. Бере активну участь в організації Шевченківських свят, традиція проведення яких була покладена владивостоцькою студентською Громадою 1909 р., виступаючи як їх режисер та артист-декламатор. Виступає як актор і режисер в українських виставах, що влаштовувалися студентською Громадою, а після її ліквідації - напівлегальним Українським гуртком, що утворився при місцевому Народньому Домі. Його дописи про українське культурне та громадське життя на Зеленому Клині під псевдом "Юрій Мова" друкуються на сторінках київської "Ради". Восени 1916 р. Ю.Глушко-Мова був мобілізований на Кавказький фронт, де перебував у якості техніка до початку 1918 р. Тому перший організаційний етап розвитку українського національного руху на Далекому Сході минув без нього. Але після повернення в січні 1918 р. до Владивостоку він поринув у вир місцевого українського громадського та культурного життя, якому віддав себе без остатку. Він активно включається в діяльність товариства "Просвіта", що саме робило в цей час перші кроки у Владивостоці. Вже 30 січня 1918 р. він обирається від "Просвіти" членом комісії з опрацювання статуту Владивостоцької Української Окружної Ради, що створювалася на той час. 19 березня 1918 р. його обрано головою Ради владивостоцької "Просвіти", він працює як член її шкільної, видавничої, лекційної та музичної комісій. Незабаром він стає головою Владивостоцької Української Окружної Ради, а трохи пізніше визнається і як один з провідних діячів українського руху на Далекому Сході, коли його було обрано головою III-го Українського Далекосхіднього з'їзду, що відбувся у Хабаровську 7-12 квітня 1918 р. Цей з'їзд звернувся до українського уряду з проханням вимагати вiд уряду РСФСР на пiдставi принципу самовизначення народу, який складав там переважну бiльшiсть населення, визнання Зеленого Клину частиною України. Надалі, в умовах розв'язання на Далекому Сході громадянської війни, Ю.Глушко-Мова стає ініціятором скликання IV-го (Надзвичайного) Українського Далекосхідного з'їзду, що відбувався у Владивостоці з 25 жовтня до 1 листопада 1918 р. Особливу увагу було придiлено на з'їзді створенню на Далекому Сході українських вiйськових формацій, що мали б забезпечити українців від втягнення їх у братовбивчу громадянську вiйну, яка точилася в Росiї. З'їзд розглянув також економiчну справу та накреслив конкретний план у справi розвитку української кооперацiї в краю. Крім того, на з'їздi було вироблено проект Конституцiї українства Далекого Сходу та визначено державно-правний статус місцевого українського населення. Визнавши постійне українське населення Далекого Сходу мiсцевими громадянами української нацiональности, з'їзд висунув завданням домагатись для нього права на культурно-нацiональну автономiю i ухвалив визнати найвищим органом влади для українського населення Далекого Сходу "установчого i санкцiйного характеру" Українськi Далекосхiднi з'їзди, а органом законодавчого характеру - Українську Далекосхiдню Крайову Раду, тимчасовий склад якої було обрано на з'їздi. Виконавчим органом було визначено Український Далекосхiднiй Секретарiят, головою якого було обрано Ю.Глушка-Мову. З цього часу він остаточно стає загально визнаним провідником далекосхіднього українського національного руху. Під його проводом ведеться робота зі створення на Далекому Сході українських військових формацій і навесні 1919 р. у Владивостоці створюється 1-й Ново-Запорізький курінь вільного козацтва. Але незабаром серед білої колчаківської влади посилюються єдино-неділимські шовіністичні тенденції, під впливом яких припиняється справа українських військових формацій, а українські організації зазнають репресій. В ніч на 20 червня 1919 р. було арештовано і Ю.Глушка-Мову, який протягом майже півроку перебуває в ув'язненні за звинуваченням нібито в большевицькій діяльності. Не маючи нiяких обвинувачень проти голови Українського Секретарiяту, керівник колчаківської адміністрації генерал Розанов ухвалив заслати його на Камчатку. Однак перед самим засланням у Ю.Мови вмер син i, за запорукою деяких громадян, його було випущено на декiлька днiв з в'язницi для похорону сину. Поховавши сина, Ю.Мова, з вiдома деяких порядних людей з розановських урядовцiв, у в'язницю не з'явився, а переховувався аж до антиколчаківського перевороту, що відбувся у Владивостоці 31 сiчня 1920 р. Цей період був мабуть найактивнішим у його житті. Займаючи посаду голови Українського Далекосхідного Секретаріату, він очолював цілу структуру національно-представничих органів українського населення, що була створена де-факто, реалізуючи його право на самовизначення, проголошене Конституцією українства Далекого Сходу. Принципова позиція українського руху полягала в тому, що українці визнають тільки ту місцеву владу, яка окремим актом визнає національні права українського населення та включить його представників до свого складу. Але жодна влада, що часто змінювалася у той час, не задовольняла цих вимог. Відповідно на своїй посаді Ю.Глушко-Мова виконував широке коло обов'язків, до яких входило і представництво та захист інтересів українського населення Зеленого Клину як перед місцевою російською владою, так і перед іноземними державами, війська та дипломатичні установи яких у великому числі перебували тоді на Далекому Сході. Фактично це була посада прем'єра екстериторіального українського уряду, у ролі якого виступав Український Далекосхідній Секретаріат. Як описує Докія Гуменна, сам Ю.Глушко-Мова так гумористично розповідав про той час: "Вдосвіта встаєш, вдягаєш двірницького фартуха, береш мітлу й ідеш замітати вулицю та прибирати будинок і навколо. Приходить восьма година, - вже в повному блиску засідаєш у урядовому кабінеті, на високому посту прем'єра! Приходить час візит до різних посольств, - удягаєш фрак, циліндр, рукавички, сідаєш у екіпаж і їдеш до японського посольства. Отак доводилося одночасно бути й двірником, і прем'єром, і послом!"1 Разом з тим в ці буремні часи Ю.Глушко-Мова продовжував і свою творчу діяльність, виступаючи як артист та режисер українських вистав, брав участь у Шевченківських святах, виступаючи з рефератами та декламаціями, написав невеличкий "Підручник актьорові", що був виданий у Владивостоці. 18 березня 1920 р. він був обраний до Ради Владивостоцького вiддiлу Української Далекосхiдньої театрально-артистичної спiлки. Займався він і літературною творчістю, писав вірші, з яких до нас дійшло на жаль лише два. Але ця активна національно-громадська, політична й творча діяльність були перервані наприкінці 1922 р. після захоплення Далекого Сходу большевиками. Їх військо зайняло Владивосток 25 жовтня 1922 р., а вже 5 листопада Ю.Глушка-Мову було арештовано. За ним було заарештовано більшість провідних діячів та активістів українського руху на Зеленому Клині. Наприкінці грудня 1922 р. найвидатніших з них було перевезено до Чити, де вони практично рік утримувалися у в'язниці. Надзвичайну мужність виявив Ю.Глушко-Мова і перебуваючи в ув'язненні. В березні 1923 р. в'язні-українці влаштували в своїй камері Шевченківське свято, керівництво яким перебрав Ю.Мова. Він виступив з привітанням та прочитав реферат про життя Тараса Шевченка. Крім того, Ю.Мова організував у камері з в'язнів-українців окрему групу, яка давала малі сценки і влаштувала навіть декілька разів так звані "показові процеси" з участю "суду", "прокурора", "захисту" та "підсудних", на яких вироблялася тактика оборони в'язнів на майбутньому судовому процесі.2 Суд (т. зв. Читинський процес) відбувся в січні 1924 р. Підсудних українців було звинувачено у стремлінні до відірвання Далекого Сходу від РСФСР, орієнтації на сусідні капіталістичні держави, співпраці з Українською Центральною Радою та стремлінні до створення самостійної України. Однак фактичний матеріял, який мав бути доказом злочинності українських організацій, був дуже слабкий і акт оскарження зраджував повну неграмотність його авторів в українській справі. Під час процесу самі підсудні довели повний абсурд оскарження і вирішальну ролю в цьому зіграв голова Українського Далекосхідного Секретаріяту Юрій Глушко-Мова. На запитання суду "Чи ви хотіли відірвати Далекий Схід від РСФСР і злучити з Японією?" Ю.Глушко-Мова відповів: "Ніколи питання такого не було, ми скористали з гасла "самовизначення" і не встигли ще провести початкової стадії організації, а нас уже розігнали й посадили до в'язниці. Про всі злочини проти держави ми довідались з акту оскарження, який вважаємо актом інсинуації і повного неосвідомлення щодо української справи"3.
Re: Зелений Клин.Визвольні змагання. В своєму останньому слові, намагаючись облегшити долю всіх підсудних, він взяв всю провину на себе, заявивши, що коли "суд знаходить якусь вину, то винуватий він один, як голова Далекосхіднього Українського Секретаріату"4. О 12-й годині ночі 13-го січня 1924 р. суд виніс вирок, згідно якого Ю.Глушко-Мова був визнаний винним у тому, що "своєю діяльністю сприяв російським контрреволюційним угрупованням з метою повстань та утворення на Далекому Сході збройних загонів для відторгнення терену від РСФСР, з тою ж метою надавав сприяння міжнародній буржуазії (ч.1 ст.59 КК РСФСР). Мова-Глушко в 1920 р. отримав від японської місії 400 тис. ієн на організацію українських військових частин та видання контрреволюційної газети "Щире слово". Надав Горовому повноваження і сам брав участь в переговорах з полковниками Савицьким та Савельєвим (ст.58,59,60). В 1921 р. Мова-Глушко, спільно з Кисільовим та іншими, склав "меморандум на ім'я японського імператорського уряду з проханням про надання підтримки автономному Українському територіяльному уряду на Далекому Сході шляхом позики в 10 млн. крб., яку буде компенсовано з боку ймовірного Далекосхідного Українського уряду концесіями на експлуатацію природних багатств Далекого Сходу, залізниць тощо (ст.69)"5. За ці "злочини" Юрія Косьмича Глушка-Мову було засуджено на 5 рокiв позбавлення волі, але iз застосуванням амнестii вiд 7 листопада 1922 р. час кари було зменшено наполовину з зарахуванням завчасного ув'язнення вiд 5 листопада 1922 р. та з позбавленням прав на 3 роки 6. Після відбуття терміну ув'язнення він працював майстром на будівництві шляхів в Читинський області (1927-1929), начальником вишукувальної партії управління "Таджглавдортранс" в Таджикистані (1930) і незабаром повертається в Україну. Тут він протягом 1931-1935 рр. навчався на Київських інженерних курсах Харківського автошляхового інституту, після закінчення яких здобув диплом інженера-будівельника шляхів. Пізніш, в 1939-1941 рр., він працює на інженерних посадах в різних будівельних організаціях - начальник вишукувальної партії в Головному Шляховому Управлінні при РНК УРСР, інженер промспоруд "Головспирту", інженер групи робочого проектування, виконроб по будівництву електростанцій Головбуду, в проектній конторі Київського облшляхвідділу. В цей час він мешкав у Києві ймовірно, що не під своїм прізвищем. Як розповідав пізніш він сам, "доводилося усе життя ховатися, маскуватися під обивателя, щоб ніхто не догадувався, хто я такий"7. Дочка Ю.Глушка-Мови Катерина розповідала своєму синові, що в 30-х рр. вони змушені були спалити значну кількість документів з далекосхіднього періоду життя, щоб не наразити себе на небезпеку. Але з великим ризиком для життя йому вдалось таки зберегти важливі акти й документи аж до німецької окупації, після початку якої наступає новий, останній період життя цього видатного українського патріота. За деякими даними його було обрано членом Української Національної Ради, що була створена в окупованому німцями Києві восени 1941 р. До нас дійшли спогади української письменниці Докії Гуменної та Київського міського голови під час окупації Леонтія Форостівського, які зустрічалися з Ю.Глушко-Мовою в цей період, в останні місяці його життя. Ці зустрічі приходяться на голодну зиму 1941-42 років і відбувалися вони в Софіївській районовій управі Києва, куди Ю.Глушко-Мова звернувся вперше десь наприкінці жовтня чи в листопаді 1941 року просити не стільки допомоги, як роботи. Як описує Д.Гуменна, "це був дуже високий, ставкий і стрункий старий сивий чоловік понад сімдесят років (хоча насправді йому було лише 59 років - прим. В.Ч.). Не був опущений, а навпаки вражав на тодішньому тлі своєю елегантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою. Імпозантність його, промовистість та свіжість думки й оцінок відразу завойовували... Дивлючись на нього, уявляєш, який був він блискучий тоді, коли не зломила його маска безликого київського обивателя протягом десятиліть... З дальших розмов відразу відчувалося, що людина ця була в центрі культурного життя до радянського періоду. Згадував він видатних діячів, як своїх особистих знайомих…"8 За свідченням Л.Форостівського, на той час голови Софіївської управи, Ю.Глушко-Мова "робив з першого знайомства враження прямої, чесної, скромної особи й свідомого українця-соборника"9. За першої зустрічі, як свідчить Д. Гуменна, "сам він виглядав ще настільки бадьоро, що не було й мови про його близький кінець", але через голодування Глушко-Мова "мінявся на очах. Через місяць чи два після першого знайомства він уже подався, потім побрезк, прийшов жовтий, опухлий. Скаржився, що носив статтю-спогад про Михайла Старицького (була ювилейна дата, а стаття була дуже цінна), але редактор газети "Нове українське слово", Штепа, не прийняв її, бо це, мовляв, не актуально… В такому безлюдді, ніким не підтриманий, хоч міг би ще багато чого зробити, жив останні свої дні. Сам він усе добре розумів, що на ньому ще лежить обов'язок подати спогади про свою діяльність і мав усі до цього данні, бо володів пером. Але нікому те не було потрібне! Ще через який місяць прийшла звістка, що Ю.Глушко-Мова помер. Це було напровесні 1942 року. Помер він не стільки від старости, як з голоду, бо ще кілька місяців перед тим був зовсім бадьорий та міцний".10 Так в трагічних умовах нацистської окупації урвалося життя великого українського патріота Ю.Глушка-Мови. Похований він на Лук'янівському цвинтарі - 28 дільниця, 5 ряд, 5 могила. Від імені українців Зеленого Клину хотілося б висловити побажання, щоб могилу провідного діяча українського національного руху на Далекому Сході Юрія Глушка-Мови було взято під опіку Української держави та щоб вона стала місцем паломництва справжніх українських патріотів так, як і місця поховання інших великих героїв України, а його пам'ять було увічнено у назві якоїсь вулиці Києва та меморіальною дошкою на будинкові, де він прожив останні роки та помер. Могила Юрія Мови у Києві. Юрій Косьмич Глушко-Мова був одружений з Клавдією Матвіївною Іванаш родом з Одеси, 1881 року народження, яка померла в березні 1947 в Києві. Вони мали трьох дітей: сина Юрка, 1911 р.н., який помер малим ще у Владивостоці та дочок Катерину, 1912 р.н. та Наталю,1913 р.н., діти й онуки яких мешкають зараз у Києві. Висловлюю щиру вдячність славному онуку великого предка - Юрію Миколайовичу Крохмалеві за пам'ять, яку він зберігає про свого діда, за надані матеріяли з родинного архіву, за привітність, гостинність, які я завжди знаходив у його хаті та все добре, що він для мене зробив особисто під час моїх коротких перебувань у Києві. В’ячеслав ЧОРНОМАЗ 1 Биковський Л. Юрій Косьмич Глушко-Мова // Нові дні. 1952, вересень. С.23. 2 Світ І. Суд над українцями в Читi (1923-1924 роки) // Визвольний шлях. 1963. № 4. С.389. 3 Світ І. Український Далекий Схід. З передмовою та доповненням Василя Кийовича. Одеса-Хабаровськ, 1944. С.7. 4 Світ І. Суд над українцями в Читi (1923-1924 роки) // Визвольний шлях. 1963. № 5. С.517. 5 Дальневосточный путь. Чита. 1924, № 7. 6 Світ І. Суд над українцями в Читi (1923-1924 роки) // Визвольний шлях. 1963, № 5. С.524. 7 Биковський Л. Зазначена праця. 8 Биковський Л. Зазначена праця. 9 Там само. 10 Там само.
Уривок з книги "Неизвестный сепаратизм. На службе СД и Абвера". Правительство Украинской Народной Республики в изгнании, как оно себя называло, имело в Стамбуле своего представителя — Мурского. Он-то и вышел на контакт с японским военным атташе в Турции Ямурой. После взаимного прощупывания, на что потребовалось определенное время, японский военный разведчик попросил составить для него небольшую записку о том, как его украинский собеседник оценивает возможности оказания поддержки японским акциям на Дальнем Востоке, что тот охотно сделал. При освоении дальневосточных земель, писал Мурский, большая часть переселенцев прибывала с Украины. Уже до мировой войны в бассейне Амура, городах Уссурийске, Хабаровске и Верхнеудинске проживало немало украинцев. Эту местность в обиходе они называли по-своему Зеленым клином. При известном стечении обстоятельств, утверждал автор, эта территория вполне могла даже стать колонией Украины. Но последовавшие события все перечеркнули, так как территория эта стала ареной авантюр генералов, особенно Хорвата, Унгерна и атамана Семенова, пытавшихся создать там базу для борьбы с большевиками. Эта попытка, несмотря на поддержку чехословацких легионов, не имела успеха. Большевики очень легко завладели Дальним Востоком и продолжали политику старой России, добавив к этому массированное воздействие на Монголию, Маньчжурию, Корею и Китай. Японско-китайский конфликт и роль в нем Советского Союза пробуждает у правительства УНР надежду на серьезную в скором времени военно-политическую акцию. Оттеснение России от берегов Тихого океана пошло бы на пользу Японии, и она едва ли сможет найти более благоприятный момент для реализации своих планов. Но для этого, рекомендовалось в записке, японские политики должны основательно изменить свой подход к России как евроазиатской стране и содействовать ее расчленению. Национализм и сепаратизм приведут в конце концов к восстанию, и окончательно сломленная империя, как бы она ни называлась, не сможет более выжить как самостоятельное государство. Независимая Украина хотела бы участвовать в событиях на Дальнем Востоке. В Маньчжурии, которая как раз граничит с частью Зеленого клина, проживает несколько тысяч украинцев. Там может быть создано ядро украинских вооруженных формирований, военные курсы и военизированные организации молодежи. Человеческим материалом для них послужат также беженцы из СССР и дезертиры из Красной Армии, число которых в грядущей войне будет весьма значительным . Руководство УНР считает совершенно необходимым направление в секретном порядке политической и военной миссии на Дальний Восток для координации совместных с Японией действий, рассчитывая, что средства для этого будут предоставлены японскими друзьями. Японцам записка понравилась, из Токио было получено «добро» на дальнейшие контакты с представителем УНР в Стамбуле. Прибывший на замену новый японский военный атташе Канда (было это в конце 1933 года) попросил Мурского еще раз осветить понимание украинскими коллегами своего места в происходящих процессах, что тот и сделал, подчеркнув, что действует с санкции своего правительства. Представитель УНР писал, что народы, заинтересованные в расчленении России, следят с глубокой симпатией за японской политикой на Дальнем Востоке. Они надеются, что предстоящий японско-советский конфликт окончится распадом России на несколько самостоятельных государств: Украину, Кавказ, Туркестан и другие. В случае начала военных действий немедленно вспыхнут этнические восстания, и правительство УНР, поддержанное Японией, Польшей, Румынией и другими странами, окажет повстанцам помощь оружием, боеприпасами и военными инструкторами из числа офицеров национальной армии. Будут также организованы для участия в боевых действиях добровольческие отряды из украинцев, проживающих за рубежом, в том числе в США и Канаде. Что касается Дальнего Востока, то УНР предлагает свои услуги по созданию в Маньчжоу-Го базы для формирования украинских отрядов, как это было сделано в Германии во время прошлой войны. На севере Маньчжоу-Го проживает немало украинцев, так что имеется прекрасная почва для антирусской акции. УНР, находясь в контакте с кавказцами и туркестанцами, будет и впредь координировать с ними свои политические шаги, используя их возможности в дружественных странах. http://hetmanec.livejournal.com/26233.html#cutid1
Квазіенциклопедія українських військових формувань на Далекому Сході Джерело: Джерело: Зелений Клин. Енциклопедичний довідник / Укл. В. А. Чорномаз. – Владивосток: Вид-во Далекосх. федерал. ун-ту, 2011. – 288 с. http://joanerges.livejournal.com/1559391.html
