Взаємини ДА УНР та укр. повстанцiв з Білою Армією Врангеля

Перша українська військова місія в Криму. (Травень 1920 р.)

Іван Цапко
Полковник Армії УНР

В квітні 1920 року група українських старшин (полковник Іван Омелянович-Павленко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський, хорунжий В. Соловян та автор цих рядків), повертаючись з Кубані й Чорноморщини, спочатку прибула до порту Поті в Грузії. В Поті, на залізничній стації, в той час вже стояв невеликий ешелон (кілька вагонів) з кубанськими регаліями й історичним архівом Кубанського війська. Все це ген. шт. ген. Петро Ів. Кокунько мав щастя вивезти з Катеринодару перед наступом большевиків. Ген. Кокунько порадив нам, при переїзді до Тифлісу не чекати на направу знищеного залізничного мосту через р. Ріон, бо направа йшла досить повільно, а краще пливти ще морем до Батуму й вже звідтам взяти потяг до Тифлісу. Іншої можливости не було, через що й прийшлося скористати з поради генерала. В порту Поті несподівано трапився нам невеличкий вітрильно-моторовий кораблик, типу шхуни, капітан якого згодився перевезти нас до Батуму. У Батумській пристані наче мокрим рядном нас накрила поява поліцая, російського полковника з пов'язкою на рукаві, що не запитав у нас за дозвіл та як ми там опинилися, лише відразу зажадав від нас всю зброю, що ми її мали. На відмовну відповідь, він закликав англійців і ми опинилися в бритійській командантурі, де у нас зброю відібрали (правда, під розписку), а нас відпустили. Через одного знайомого грузина ще з часу до революції, в якого ми й переночували, ми довідалися, що в Батумі є українці, а по сусідству живе якийсь старшина українець. Це був український підполковник Забігай, що в бою з большевиками, ще в 1918 році коло Одеси, мав пострілені кулями з кулемета обидві ноги та якось добившись до Батуму, тут лікувався. Симпатичний полковник порадив нам звернутися до українського консула, що ще є в Батумі, може він щось поможе. На другий ранок, здається 22 квітня, ми зайшли до консула О. Петренка, що був радником Української Дипломатичної Місії в Тифлісі. О. Петренко негайно подався до бритійської команди. Його інтервенція була успішною й вже о 2-ій год. по полудні, ми отримали з поворотом наші пістолі та холодну зброю. Наш консул вручив нам англійські посвідки та інші папери і відпровадив нас до потягу, поінформувавши, де в Тифлісі перебуває зараз наша Місія, головою якої є І. Красковський. Подякувавши п. Петренкові за щире ставлення, ми о 5-ій год. надвечір виїхали до Тифлісу. На Тифліському двірці нас зустрів сотник І. Антоненко (до революції Кубанський осаул Таманського полку), що був при Місії УНР в Тифлісі. Він запровадив нас на вже приготовлене помешкання, там же де і він жив, недалеко від Верійського спуску (назва досить крутої вулиці), де містилася Українська Дипломатична Місія.

***

У Тифлісі ми перший раз після довшого часу добре відпочили, й на другий день зголосилися в Дипломатичній Місії УНР. Прийняв нас голова Місії, посол УНР, Іван Красковський, з яким ми більше години провели в розмові на актуальні теми. Між урядами Грузії й Української Народньої Республіки були тоді надзвичайно дружні відносини й цими днями голова Місії УНР сподівався отримати важливі звідомлення й документи від міністра закордонних справ Грузії Е. П. Ґеґечкорі, що їх треба доставити нашому урядові у Києві. Від І. Красковського ми дізналися, що командуючим Армією УНР став ген. Михайло Омелянович-Павленко, старший брат полк. Ів. Ом.-Павленка, члена нашої місії.
У Тифлісі ми відвідали колишнього команданта того міста за царату, ген. Ґабаєва, який тепер, як грузин з роду, підтримував грузинську владу. В каварні випадково я побачив кол. команданта Тифліської Військової Школи, яку і я закінчив, ген. Заґю, який став тепер „бувшою людиною", схуд і подався, та мило здивувався, що я підійшов до нього і привітався з ним. Цікаво приглядався моїм відзнакам Армії УНР.
У Тифлісі кипіло життя, але за кордонами Грузії вже були большевики, що вже захоплювали Азербайджан. Грузини, свідомі небезпеки, ввесь час дбали про своє військо. Можна було бачити, як вулицями цього міста проходили курені нової грузинської армії, як теж і частини народньої ґвардії, що в більшості складалася з робітників. Старшини грузинського війська мали добру уніформу з ранґовими відзнаками на ковнірі, щось подібного як у старшин бельгійської армії. Взагалі поведення військовиків вражало дисциплінованістю й коректністю.
Через кілька днів, через сотника Антоненка покликано мене до голови нашої Дипломатичної Місії, й коли я зголосився у Івана Красковського, він доручив мені поїхати до міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі, в якого мав я отримати для нього важливі документи. На прийомі у міністра Євгена Петровича Ґеґечкорі в той день було повно народу, прийшлося з годину чекати. Авдієнція тривала яких 45 хвилин. Є. Ґеґечкорі цікавився останніми подіями на Кубані, а в дальшій розмові говорив про Україну, як природнього союзника Грузії та Кавказьких народів і з великим захопленням висловлювався про Головного Отамана Симона Петлюру. Врешті міністер Ґеґечкорі вручив мені пакет з документами, прохаючи передати послові Красковському.
5-го травня 1920 року, голова нашої Місії викликав полковника Ів. Ом.-Павленка й повідомив про те, що, коли ми лише прибули до Тифлісу, він дав знати про це нашому урядові, а вчора отримав досить цікаву відповідь.
Отже, згідно з директивами уряду УНР, в Крим до ген. Вранґеля має поїхати окрема місія. Завданням цієї місії є: налагодження зв'язку, виявити ставлення ген. Вранґеля до України й Уряду УНР, довідатися про заміри його й передати пропозицію для можливої, спільної боротьби проти большевиків. Для виконання цієї військово-дипломатичної місії, призначено на голову місії полковника Ів. Ом.-Павленка, з ним має виїхати вся наша група. Після виконання цього доручення ми всі пливемо морем з Севастополя до Варни, далі через Болгарію й Румунію їдемо в Україну. Всі потрібні інструкції подає І. Красковський, як теж урядові папери для подорожі й кошти. Можемо виїхати до Батума 7 травня.
Мені доручено, ще в характері дипломатичного кур'єра доставити Головному Отаманові від голови Місії УНР в Тифлісі — посилку, а в тім і пакет з документами від міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі та голови уряду Грузії Ноя Мик. Жорданія.
Остаточно, урядово визначений склад спеціяльної української місії для переговорів з ген. Вранґелем в Криму, став такий: голова — полковник Ів. Ом.-Павленко, на заступника голови призначено мене, члени місії – Сотник Ів. Антоненко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський й хорунжий В. Соловян, останній теж став за адьютанта у голови місії. Передбачаючи можливі зустрічі з бритійськими, французькими й румунськими представниками, мовно наша місія була „озброєна" досить добре, а саме: полк. І. Ом.-Павленко і я — мова французька і німецька, лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський — англійська й французька, хор. Соловян — німецька.
Отож 7 травня 1920 року наша група-місія, виїхала знов до Батуму з візами від усіх потрібних консулятів, всі вже при тризубах, нашитих на рукаві уніформи й при зброї, з огляду на військовий характер місії.
У Батумі лад тримали англійські вояки. Бритійські й грузинські власті не ставили нам ніяких перешкод. Ми від'їхали першим пароплавом, що прибув з Криму, щоб забрати військовиків та трохи якогось вантажу. Подорож була прикра й виснажлива. На кораблі була маса народу, більшість військовиків була напідпитку, а вночі шалів шторм, що жбурляв старим кораблем, як тріскою.

***

В ясну погоду наш пароплав прибув до Ялти, де зійшлось на на берег небагато людей. Тут в порту стояли два англійські й один французький міноносці, майже не було портового руху. ЯІС і не було його ня березі.
Вже 11 травня наш пароплав, обійшовши скалистий берег, спокійним морем підплив до Севастополя, де стояло чимало різних військових кораблів Антанти, як теж військових і торговельних кораблів Чорноморської фльоти, тепер під російським добровольчим прапором.
Вже на березі, в Севастопільському порту, мене впізнав поручник з адміралітету Іванів (був на береговій варті), що для мене було несподіванкою. Пор. Іванів, родом з Балти в Україні, перед військовою службою був штурманом торговельної фльоти, і в домі його батьків, що проживали в Тифлісі, я мав постійну кімнату на випадок мого приїзду. Цей старшина знав все в Севастополі, знав і українців, як місцевих так і прибулих з Добровольчою армією з України. Розмістились ми в одному готелі недалеко від сумної слави графської пристані (тут, в жовтневу революцію збольшевичена матросня, звозила вантажними машинами забитих і недобитих „буржуїв", а головне своїх старшин й прив'язавши до тіл камінь, топили в морі).
Під вечір, вийшовши на бульвар, щоб трохи розглянутись, був я вражений незвичайним тут рухом. Тут, як і на двох бічних вулицях, на хідниках, суцільним потоком-річкою „текла" маса військових — „фланіровала", вилискуючи золотими та срібними погонами. З цих військовиків відразу можна було зформувати цілі полки. Найбільше, що вражало, бо такого ще не бачено і в Петрограді, то те, що людський потік складався зо всіх барв старих російських полків, майже виключно зі старшин до найвищих ступнів.

 

Коли я спробував пройти до близького тут скверу, мене багато разів зупиняли старшини, що звертались по-російськи й по-українськи: ґаспадін офіцер ... пане отамане... і навіть — пане палковнік ... Чи ви з України... Як там справи, чи вже взяли українські війська Київ?
Ранком 12 травня, коли ми мали відвідати ставку (головну кватиру) ген. Вранґеля, перед нашим готелем нас зустрів, щоб привітати, високого зросту, поважний старшина з якимись відзнаками жовто-блакитної барви. Нас це трохи здивувало. Цей пан представився, як полковник Радзиковський, що при гетьмані був за командира 41 пішого Куп'янського полку. Він тут є з своєю групою українців, пробує домовитись з командуванням Добрармії про спільну боротьбу проти большевиків, ще безуспішно, але зв'язку з Українським Урядом теж не має. Ми попрохали полковника зайти до нас пізніше на розмову. В ставці нас зустрів ген. Кирій, що тут займався від якогось часу, з доручення ген. Вранґеля, налагодженням дипломатичних зв'язків з Україною. Генерал Кирій займав становище генерал-квартирмайстра при Штабі Головнокомандуючого озброєними силами півдня Росії (Добровольчої Армії) й без сумніву мав деякі впливи. Цей генерал протягом певного часу був начальником штабу Слобідського Коша під командою С. Петлюри, при обороні Києва в 1918 році від наступаючих з на-напрямку Харкова большевиків. Хоч був він старого українського козацького роду з Чернігівщини, але як і дехто з інших вищих старшин, що служили в українському війську ще при Центральній Раді, вже після періоду Гетьманщини, перейшов на чинну службу до Добровольчої Армії.
Видно було, що ген. Кирій був наче задоволений, довідавшись що прибула в Крим українська військова місія. В розмові на поточні теми й загальне становище, як в Криму так і на фронті, він поінформував нас, що ген. Вранґель ще не повернувся з Джанкоя, хоч мав вже бути, порадив відвідати (неофіційно) начальника штабу Вранґеля, ген. П. Шатилова, який хоч і не є приятелем України, проте зможе бодай побачити, що не тільки в Добрармії, але й в Українській Армії є дійсні старшини. Ген. Кирій натякнув, що є вигляди на згоду Командування Добрармії повести акцію дальшої боротьби проти червоних в першу чергу разом з Україною. До цього тепер змушують обставини, але все ж є багато і противників такої думки.
Ген. Шатилов привітав нас (були: полковник І. Ом.-Павленко, я й хор. Соловян) досить ввічливо, але стримано-холодно. Потім, з уваги на офіційний характер нашої місії, хоч видно це йому не подобалось, сказав, що як тільки прибуде ген. Вранґель, то нас повідомиться про авдієнцію. А при кінці все ж не стримався, заявивши: „Ну вот... украінци... дєйствітєльно афіцери, даже прі орденах! А вот паґончіков, паґончіков-то нєт! ... До свіданья, ґаспада".
В Армії УНР, відомо, російських погонів не носили, ми ж, ідучи до ставки, мали на собі Юріївські відзнаки, а хто мав то і на шаблі, як теж мали знаки військових шкіл й вищих старшинських шкіл на уніформах, що й бентежило єдинонеділимське сумління того генерала.
Склали ми візиту голові польської Місії, який між іншим висловив своє захоплення переможним наступом українсько-польських військ під Києвом й пообіцяв, коли б виникла потреба, повну підтримку нашій Місії в Севастополі. Очевидно, не без посередництва поляків, наша місія отримала запрошення до голови Французької Військової Місії, передане через одного з старшин тієї Місії. На прийнятті у Французькій Місії були полковник Ів. Ом.-Павленко, я й хор. В. Соловян. Голова Французької В. Місії ген. Мантену з прихильністю й чисто французькою, вишуканою чемністю, привітав нас, як членів Української Військової Місії й старшин українського війська, про яке вже багато чув. Подав він теж, що має відомості про те, що французький уряд має замір надіслати до Українського Вищого Командування свого військового представника, бо Французька Військова Місія є тим часом лише при союзній українцям польській Головній Команді.

***

В Севастополі, вже починаючи від порту, кругом було видно багато антантської зброї, танки, гармати тощо. Українців, що захотіли себе виявити такими, було дуже мало. Було кількох кооператорів й працівників Дніпросоюзу, з одним з них, М. Бондаренком, мали ми інформаційну розмову. Були тут ген. Сокира-Яхонтів, полк. Сахно-Устимович та інші, але вони, як кажуть, сиділи тихо, можливо через те, що попередньо брали участь в українському війську.
Якось в товаристві хор. Соловяна, довелось зустріти кількох військових з нашивками Української Галицької Армії на уніформах. Ці вояки потрапили до Севастополя ще за Денікіяди й з їх слів, тут вони „веґетували" чи „маркирували". З одним з тих військових в ступні поручника, який чомусь підкреслив що є доктором права, мали ми коротку розмову. Перше, про що цей доктор запитав, було: „Чи Петлюра з отаманами все ще з поляками накладає? То ви теж з Добровольчої Армії?" Й здивувався, коли почув, що ми прибули в Крим за спеціяльним дорученням і скоро від'їдемо до штабу Головного Отамана.
Пор. Іванів передав мені, що морські старшини в Севастополі, довідавшись про прибуття нашої Місії, хочуть отримати відомості про боротьбу українського війська. Вони прохали, щоб члени Місії прибули на прийняття, що має бути влаштоване вечором 14 травня.
Полк. Ів. Ом.-Павленко на зустріч з моряками погодився. Зрештою, всі ми були зацікавлені нагодою зустріти морських старшин, які певно ще пам'ятають про піднесення українського прапору на кораблях Чорноморської фльоти в 1918 році й лише через збіг несприятливих обставин, а потім через відрізаність від України з її урядом і військом, не змогли носити відзнаки Української воєнно-морської фльоти.
Цього ж дня, коло 4 год. по полудні, голова нашої Місії отримав запрошення прибути завтра 14 травня на 10 год. до ставки головнокомандуючого, бо ген. Вранґель вже повернувся зі своєї інспекційної подорожі.
У визначену годину ген. Вранґель прийняв полк. І. Ом.-Павленка враз із його оточенням й привітав усіх як представників чужої держави. Сам ген. Вранґель, високої постави, вдягнений в кубанську черкеску, робив враження бойового генерала. Очевидно, що тепер, після походів на Царицин та відступу Добровольчої Армії в Крим й капітуляції кубанських частин, до якої сам він спричинився, нині вже без Денікіна й при замкненні Добровольчої армії в Криму, як до клітки, Вранґель щиро чи нещиро, але годився з думкою, принаймні тимчасово, налагодити зносини з Українським Урядом. Після обміну думок і інформацій та пропозицій, до яких було помітне скептичне ставлення присутнього ген. Шатилова, о 12 год. був поданий легкий сніданок й, докінчуючи свою промову, ген. Вранґель висловився так: співдія Української й Добровольчої Армій може бути тільки корисною для дальшої боротьби з большевиками. Отже зрозуміло, що на території України залишається уряд УНР, його ж російська армія, як союзницька, спільно з українською, з боями пройде на терени Росії, маючи в запіллі Україну й Донщину та Кубань, де вже діють повстанці й можливо туди висадяться ще з моря десанти. Ще додав ген. Вранґель, що в Криму, в складі Добровольчої Армії є до 80% військовиків родом з України та Кубані й він має замір, на майбутнє, при сприятливих обставинах, з українців зформувати один корпус або принаймні кадри корпусу.

 

***

Після прийняття у ген. Вранґеля, як стемніло, з'явився до нас пор. Іванів, як було домовлено, й запровадив нас до досить глухої прибережної околиці міста.
Після того, як ми зайшли до середини, за нами зараз же позамикано двері й ми опинилися в довгій залі, де за довгими рядами столів було до 300 морських старшин, які зірвались зі своїх місць зі співом „Заповіту". Співали вони, можливо, не так для пошани прибулих, як тому, що національні відзнаки українських старшин пригадали їм Україну.
Поміж зібраними старшинами було багато капітанів 1-го ступня й один адмірал. Нас щиро гостили, обмінювалися спогадами, хоч і не всі вони добре знали українську мову, але відчувалося, що у цих моряків є щось спільне з нами. Бенкет тривав до глибокої ночі, на прощання один капітан палко вітав Україну, її провід й козацтво, після чого майже кожний з присутніх рахував за обов'язок підійти до нас з чаркою в руці з останнім привітом. Потім, як ми встали, щоб відійти, почулось могутнє — „Ще не вмерла Україна! ..." й всі застигли на хвилину в пошані до Батьківщини, якій їм не довелося служити. Вже перед світанком, пор. Іванів в товаристві ще одного лейтенанта, допровадив нас до готелю. Враження від цієї конспіративної зустрічі з старшинами Чорноморської фльоти на довший час залишилися незатертими в нашій пам'яті.
З огляду на обмежений час, з Бритійською Королівською Військовою місією ми не мали контакту, зате побували у голови Американської Військової Місії контрадмірала Нютона А. Мек-Коллі, який прийняв нас в сальоні свого флагманського корабля. Привітав він нас англійською мовою, що відразу хотів його старшина-перекладач перекладати по-російськи, але наш член місії лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський по-англійськи пояснив, що в перекладачах немає потреби, бо голова нашої місії й інші члени її говорять по-французьки. Адмірал усміхнувся, пояснивши, що у нього ще немає знавців української мови.
Головне, чим цікавився адмірал, це організація українського війська взагалі, хто є вищими начальниками і т. д. Під час нашої короткої візити куртуазійного характеру, за склянкою традиційного віскі, адмірал побажав, щоб Україна здобула повну свободу в цій кривавій боротьбі, яка вже триває третій рік після невдалої революції в колись союзній Росії.
Решту 15 травня провели ми спокійно, запаслись квитками й перепустками, в очікуванні на пароплав, що на другий день мав відійти на Варну. Нарешті, о 7 год. ранку 16 травня 1920 року, ми вже були на пристані, 3 українців там стояв лише наш „чічероне", як ми його назвали, пор. Іванів, з яким попрощалися. Біля нього був ще один молодий полковник, якого ми бачили в оточенні ген. Вранґеля, останній запитав нас, чи не бракує нам чогось до подорожі. Подякувавши, сіли ми на досить великий (10,000 тонн), справний пароплав „Констянтин Великий", де непогано розмістились. Скоро після цього наш „Констянтин" малою ходою покинув Севастопільську затоку й набравши швидкости, взяв курс на Варну.

ВІСТІ КОМБАТАНТА 1963 № 3




Члени місії-Іван Цапко та Іван Омелянович-Павленко мол.

 

Эпизод с украинскими партизанами, сотрудничающими с дроздовцами (сентябрь 1920 г.) из книги В.М. Кравченко (шт.-капитана Дроздовской артиллерийской бригады) "Дроздовцы.От Ясс до Галлиполи". Эти сканы уже приводил, но в другой теме, где они сгинули:

 

Я подумал .Стоит наверное вообще поскидывать с "Повст. руху" посты касающиеся этой темы сюда.А там удалить.

 

Они все и так пропали. Да и было их не так много.

 

Нет не все.
Вот твои:


18.07.2011, 16:15
AlexanderN79 :

Союз украинских повстанцев и генерала Врангеля

С махновцами:
Несмотря на официальную политику батьки Махно, которая исключала союз с белогвардейцами, кратковременный союз махновцев и белых все же существовал в период конец лета-начало осени 1920 г.
Согласно сведениям П. Аршинова ("История махновского движения" 1918-1921 гг) попытка Врангеля заключить союз с Махно кончилась неудачно - махновцы повесили парламентера, однако встречается другая информация:
Александр Судоплатов (вольноопределяющийся Алексеевского партизанского полка, участник Заднепровского десанта. дневник (конец сентября 1920 г.):
Цитата:
В полночь выступили. Спустились по крутому берегу к Днепру. Оказывается, с нами будет наступать отряд Махновцев, человек двадцать. Их атаман Бурлак, высокий представительный парень в синей бекеше, разговаривал с нашим командиром полка. Он знает местность, берется доставить всё для переправы и идти первым. Оказывается, ген. Врангель заключил с Махно союз. *) Не знаю, насколько прочен будет этот союз.
Цитата:
Белые в это время заняли ту часть Новороссии, где в эти годы хозяйничал Махно. Было занято Гуляй-Поле, их столица. Махновцам опять пришлось столкнуться с Добровольцами, с которыми у них были старые счеты еще со времен Деникина: тогда они, подняв восстание в тылу у белых, ударили в спину нашим войскам, наступающим на Москву. На этот раз они почему-то проявили готовность быть союзниками белых.
Цитата:
Приказано не шуметь и двигаться вперед по возможности осторожно. Вдруг сзади - крики и шум. Что такое? Оглядываемся. К нам на помощь идут Махновцы.
- Тише, тише" - говорим мы им. Не хотят и слушать. Шумят, галдят, форменная банда. Одеты - кто во что, у каждого по 2-3 бомбы и разные винтовки. Шумя и галдя, они обогнали нас. Их было человек 25. Спереди застучал пулемет.
Ура! - гаркнули Махновцы и бегом кинулись на него.
И взяли его. Стрельба утихла, красные разбежались.
..... Впереди плотина, оттуда строчит пулемет. Махновцы без выстрела кинулись к плотине. Наши пошли вброд через какое-то болото и кинулись на пулемет с фланга. И этот пулемет наш!
О Махновцах все отзываются с восторгом.
Цитата:
Покровское хорошее село. Украинские хаты, вишневые сады. Жители поразились, когда мы сказали, что Махно с нами в союзе. Они все махновцы. Удивляются, что у нас есть соль, табак, спички. У них этого давно нет.


Кроме того, о союзе с Врангелем имеются упоминания в книге Н. В. Герасименко "Батько Махно. Мемуары белогвардейца."

18.07.2011, 18:04
AlexanderN79 :

Дадим слово самому Врангелю ("Записки. ноябрь 1916 - ноябрь 1920")
Цитата:
Нам удалось установить с партизанами-украинцами связь, оказывая помощь оружием, патронами и деньгами. Среди населения правобережной Украины распространялись мои воззвания, призывающие украинцев к борьбе с большевиками.
В двадцатых числах августа прибыла депутация от наиболее крупного партизанского отряда Омельяновича-Павленко, он был старый кадровый офицер одного из наших гвардейских полков, ведший борьбу под украинским желто-блакитным флагом.Прибывшая депутация была у меня. Стоявший во главе депутации старый полковник, георгиевский кавалер,произвел на меня хорошее впечатление. По его словам, население правобережной Украины озлоблено против большевиков, однако, с 19-го года недобрая память о действиях добровольческих частей осталась и это в связи с умелой пропагандой поляков украинцев, поддерживало сочувствие к самостийникам.


19.07.2011, 12:09
AlexanderN79 :


Из книги капитана-артиллериста Раевского Н.А. "Добровольцы. Повесть Крымских дней":
Цитата:
Украина. В прошлые годы полагалось быть Малороссии. Теперь даже генерал для особых поручений по делам Украины назначен и нашим повстанцам разрешено ездить с желто-голубым флагом.
Только чтобы дрались.

П.С. кстати, союз белых и махновцев закончился 3 октября 1920 г.

 

Невесела одіссея отамана Чорної Хмари

Справжнє його прізвище – Антон Якович Гребенник. Народився він 15 січня 1890 року в с. Велика Михайлівка, що на Катеринославщині1. Закінчив Гнідинське ремісниче училище. 1911 року прослухав сільськогосподарські курси у Катеринославі.
Під час Першої світової служив рядовим. Потім поступив до Казанської школи прапорщиків, яку закінчив 1 січня 1916 року. Згідно з направленням виїхав до міста Покровська в 248-й запасний полк російської армії. Пізніше, в званні поручника був відряджений на станцію Алтата Рязансько-Уральської залізниці. Вже у березні 1917 р. йому вдалося перевестися в Україну, на Волинь, у Славуту, де служив у 264-му запасному полку.
Скориставшись розвалом російської армії, Антон Гребенник покинув службу і поїхав додому. Тут на початку 1918 року потрапив у складну ситуацію – його двічі арештовували махновці. Гребеннику інкримінували агітацію за “буржуазну” Центральну Раду. Попри “тяжкі звинувачення”, махновці пропонували Антонові перейти до їхніх лав. Та він відмовився. Тоді Нестор Махно, який колись вчителював у рідному селі Гребенника, у Великій Михайлівці, наказав розстріляти його.
Підпоївши варту, Антон зумів втекти.
Переховуючись, він зустрівся з невеликим загоном (чотири старшини та вісім козаків), який оперував проти махновців. Гребенник приєднався до повстанського гурту. Незчулися, як відділ збільшився до 180 чоловік. Складався він виключно з селянських дітей. Були серед них і учні. Спрямування повстанців було: “За Центральну Раду, проти гетьмана”.
Невдовзі Антон висунувся на провідника. Загін під його керівництвом швидко зріс до 300 козаків.
Воювали проти більшовиків та Махна за Катеринослав. Спільно з відділом отамана Ангела2 (500 козаків і старшин) у селі Краснополець під Катеринославом знищили 120 червоних головорізів каральної експедиції – самих китайців і латишів. Полонених – на пострах іншим окупантам – повісили вздовж дороги на деревах. Потім, між Катеринославом та Знам’янкою, повстанці билися проти денікінців. В одному великому бою їм пощастило захопити два бронепотяги та знищити піхотний полк.
“Пізніше, – оповідав отаман, – (я) стояв на Кічкасі (міст) і оперував проти відступаючого Денікіна”.
Добровольча армія під шаленим тиском тисяч селянських ватаг притискалася до моря, а в причорноморські степи під кличами допомоги українцям вливався новий окупант – червоні москалі, які обіцяли визволити Україну від москалів білих...
“Освободітєлі” довго не барились і показали свою звірячу сутність. Тож повстанці Чорної Хмари дуже скоро повернули зброю проти них. “Билися з большевиками в районі Плавнів”. Між станцією Жеребцем і Олександрівськом перервали шляхи й захопили каральний відділ, який їхав до Олександрівська, і винищили його. Між Катеринославом і станцією Синельникове козаки Чорної Хмари, переодягнені в червоноармійців, спинили потяг. Під час перевірки документів було заарештовано чекістів – одного латиша та шістьох євреїв. У с. Дмитрівці “спустили їх до порожньої студні”. Але чекісти виявилися великими життєлюбами – вилізли та втекли.
Справедливість все ж перемогла: селяни наздогнали втікачів, добряче побили їх та повернули назад у криницю. Щоб більше не провокувати чекістів до втечі, вирішили трохи підсмалити їх: кинули до криниці соломи та підпалили її.
“В даному випадку, – коментував цей епізод ад’ютант Симона Петлюри Олександр Доценко, – шість замордованих повстанцями чекістів – жиди. Але чи можна в цих жорстоких розправах вбачати “юдофобство” українського народу? З більшим правом можна було б вбачати “українофобство” жидів у катуванні українських селян... Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальності за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру...”

Якщо спочатку відділ Чорної Хмари складався виключно з піхоти, то згодом поповнився кінною сотнею на чолі з прапорщиком колишньої російської армії О. Курочкою з Олександрівська.
Піхотою командував поручник Петренко з с. Жеребець. Одну з піших сотень очолював вчитель із Кам’янки прапорщик Хоменко. Бунчужним повстанського загону Чорної Хмари був Гаврило Гордієнко. Всього загін Чорної Хмари налічував близько півтори тисячі козаків і старшин.
Тим часом українська армія відступила на захід. Чорна Хмара залишився в рідній місцевості та зосередився на нищенні більшовицького запілля, комунікацій і живої сили. Діяв за директивами особистого представника Симона Петлюри, видатного організатора українського підпілля на півдні України доктора Гелєва, македонця за національністю.
Намагаючись нав’язати контакти з Петром Врангелем, доктор Гелєв виїхав до Криму, а отаман Чорна Хмара продовжував бої проти більшовиків – аж “до приходу Врангеля”.
Повернувшись, доктор Гелєв приніс вістку, що Врангель на українських повстанців дивиться як на потенційних союзників і розраховує на їхню підтримку під час наступу своєї армії.
Навесні 1920 року від Гелєва надійшов наказ, щоб під час переходу корпусу генерала Писарева через Дніпро в районі Олександрівська загін Чорної Хмари вдарив у спину більшовикам на правому березі Дніпра. Та наказ прийшов занадто пізно, вже тоді, коли врангелівські війська було розбито.
Настала черга і повстанців. Їх оточили з трьох боків, “а з четвертого був Дніпро”. Вистрілявши набої, повстанці кинулися у воду. Хто вплав, а хто на рибальських човнах намагалися дістатися рятівного берега. Допливли далеко не всі: хтось потонув, а хтось загинув від куль. А хтось відсидівся у плавнях. Через Дніпро переправилося лише 318, і то переважно без зброї і одягу.
А було повстанців перед боєм 600.
Щоправда, “частина (їх) прорвалася назад”.
Отаман мусив звернутися за допомогою до врангелівського генерала Писарева, який теж зализував рани після тяжких боїв із Красною армією. Той відповів, що одяг та зброю повстанці отримають лише за умови розформування свого відділу та влиття у підпорядковані йому частини. Не погодившись, Хмара відійшов із рештками свого загону до Катеринівки, де з допомогою селян вдалося одягтися та взутися.
Тим часом Красна армія продовжувала наступ. Врангелівці відкочувались на південь, слідом за ними помандрували і козаки Чорної Хмари. Не беручи участі в боях, на возах дісталися Генічеська. З огляду на те, що лісів, де можна було б переховатися, тут не було, вирішили відступати далі – по Арабатській стрілці.
Селяни ж, не бажаючи віддавати своїх синів до врангелівської армії, яка оголосила мобілізацію, приводили їх до табору повстанців. За короткий час Чорна Хмара прийняв до загону близько півтисячі юнаків. “Врангель, побачивши це, видав одповідні накази про поліпшення долі українських повстанців”.
Отак, уникаючи боїв, дісталися Криму та рушили у бік Феодосії. Отаман направився до начальника гарнізону. Російський генерал дуже здивувався появі в його районі українських повстанців. І обурився. Та почав вимагати, щоб вони повернулися на фронт.
Отаман, людина рішуча і, напевно, безцеремонна, не знітився. І попрохав зв’язати його по прямому дроту з генералом Григорієм Янушевським, колишнім генералом УНР, котрий перебував тепер у Севастополі, у стані Врангеля. Янушевський повідомив, що “йому доручено формувати українську дивізію”, і запросив відділ прибути до Севастополя. І повстанці рушили до Севастополя. Та трохи не встигли: в “ґородє русской слави” почалася панічна евакуація і потяги, загативши колії, зупинилися. “Я остався одірваний од генерала Янушевського. Тут оперували зеленівці і орловці проти Врангеля, я хотів залишитися теж, але не знав (їхнього) відношення до (українських) повстанців та й вирватися з кримських воріт було тяжко”.
Отаман вирішив евакуювати відділ разом із врангелівцями. За дозволом звернувся до штабу командувача. Але генерал Михайло Фостіков (кубанець-лінієць) наказав їхати до Керчі.
До Керчі, звідки евакуювались донці, отаман і не думав їхати. Тож вирішив повертатися до Феодосії, звідки згідно з планом мали евакуюватися брати-кубанці. До Феодосії на прохання керівника військового відомства кубанського уряду, генерал-лейтенанта Івана Ґулиґи Петро Врангель мав прислати п’ять пароплавів, але прибуло лише два – “Дон” і “Володимир”.

Ситуація в Феодосійському порту була революційна. “Багаж вантажили без прийнятого порядку, – згадував останній кубанський прем’єр Василь Іванис, – “по протекції”, а цінні товари (кубанського) уряду лежали на березі й розкрадалися. Лише частина їх, завдячуючи енергійним урядовцям, попала на пароплав; а майно спекулянтів, що терлися біля старшого офіцерства, вантажилося і навіть охоронялося... (На пароплав) в першу чергу впускалися “руські люди”... Люди товпилися на березі... На пароплав уже не пускали... З відчаю ті, що їх не впускали, намірялися розстріляти пароплав із гармат”.
А тут ще 29 жовтня 1920 року, надвечір, з’явилися українські повстанці Чорної Хмари. Відділ нашвидкуруч приготувався до евакуації. “Але пристань була оточена проволокою, – згадував отаман Чорна Хмара, – ми її порубали шаблюками і прибули на пристань. Шлики поховали, а тим часом 4 чоловіки кинулося до пароплава і з палуби кинули мені шнури, я виліз по шнуру до перегруженого пароплава. Козаки тим часом лишалися на березі. Потім вони одіпхнули кубанців, захопили в свої руки пароплав і туди перенеслися”.

 

Слід сказати, що на корабель “Володимир” було “напхано до 12000 людей, хоч він розрахований на 5000 пасажирів, а на “Дон” прийняли нормальне навантаження, бо на ньому їхав Фостіков. Кубанці, котрих не взяли на кораблі, помандрували з донцями до Керчі, де якась частина сіла на кораблі, що були призначені для донців. Останні посідали всі, а кубанців залишилось на березі декілька тисяч – “на розправу большевикам”.
Уже у відкритому морі генерал Хоткевич наказав явитися всім командирам частин до нього. “Пішов і я туди, – розповідав отаман. – Тут уже зібралися самі полковники та генерали. І я собі ближче просунувся. Всі підходили і записували, скільки вони мають людей, щоб одержати харчі. Я тоді й собі підійшов і заявив, що я є командир партизанського отряду. Тоді генерал Хоткевич почав кричати і допитуватися, яким чином я попав на пароплав. Я заявив, що таким правом, як і всі...”
Хоч і без особливого бажання, але харчі партизанам видали...
Плавання, особливо на переповненому кораблі “Володимир”, було тяжке. Добре, що хоч погода сприяла.
Нарешті прибули до Костянтинополя.
Але турецькі власті не дали дозволу причалити до берега.
Простояли на рейді два дні. Пасажири почали хвилюватися. Отаман хотів виїхати на човні до міста, бо “почув, що там був Левицький... Пробратися не вдалося, бо заборонили, а золота й срібла не було”...
Нарешті керівництво врангелівської армії, альянти і турецька сторона домовилися: донців поселять у Чаталджі, Добровольчу армію з генералом Кутеповим на чолі – в Галіполі, а кубанців висадять на острів Лемнос.
Отак 24 листопада 1920 р. кубанці, а разом із ними і повстанці Чорної Хмари вивантажилися на острові Лемнос в Егейському морі. “Острів цей був пустельний і дикуватий”. І не дивно, адже за легендами тут колись у вулканічних печерах жили циклопи...
Отаман відмовився вивантажуватися – він прагнув досягти материка, щоб потім через Румунію добратися з козаками до України. Чорна Хмара заявив французькому генералові Перре, що командує “українською частиною” і не хоче розміщуватися разом із врангелівським військом. Француз пішов назустріч і наказав розмістити українців окремо, що й було зроблено. “Ми, – розповідав отаман, – одразу вивісили український прапор...”
Було холодно – острів у цю пору року продувало з усіх боків зимними вітрами, а приміщень, в яких можна було б сховатися, не було. Не було на Лемносі й рослинності, відповідно і палива – дрова сюди завозили з материка або інших островів. По острову “можна було йти кілька годин – і не знайти жодного дерева”.
Козаки жили в наметах, та й тих для всіх (особливо напочатку) не вистачало. Невдовзі довідалися, що на сусідніх островах живуть рибалки, нащадки запорожців із попередніх еміграцій. “Вони мали маленьку православну церковцю і розмовляли архаїчною українською мовою. До козаків, які часом до них прибивалися, вони ставилися зичливо, але жили бідненько і культурно обмежено”.
На Лемносі всі опинилися під протекторатом Франції, яку представляв генерал Бруссо.
Генерал заявив членам кубанського уряду та членам Кубанської ради, які також потрапили на цей негостинний острів, що “Врангеля можна вважати ліквідованим і що французи зноситимуться безпосередньо з козаками”. Та вийшло не зовсім так: на острові заправляв усім представник Врангеля генерал Фостіков, який “дуже вороже ставився” до козаків відділу отамана Чорної Хмари.
Нарешті надійшов довгоочікуваний дозвіл відправитися до Костянтинополя. “Тоді чорноморські козаки, – писав отаман, – почали записуватися до мене у відділ. Я набирав секретно”. Посадка почалася о 7-й ранку 4 грудня 1920 року: козаки сідали на пароплав самочинно, без дозволу коменданта пристані, генерала Хоткевича, який страшенно обурився непослухом українських козаків та неповагою до його звання.
Хоткевич “усе вимагав від мене, – згадував отаман, – щоб я ставав перед ним “по всєм правілам”. Але я йому заявив, що я йому не підлягаю і цього робити не збираюся. Генерал Хоткевич сказав, що мене арештує”.
І, справді, отамана, який не визнавав над собою влади російських генералів, арештували. Повстанці хотіли вжити зброю, але Чорна Хмара заспокоїв їх – бо повірив “чєстному слову русскаґо ґєнєрала”, що його відпустять, як тільки корабель із його козаками буде готовий до відправлення.
Отамана відправили до табору лінійця Саломахіна, а той скерував його далі – на гору, обтягнуту дротом, яку охороняла варта. Тим часом пароплав знявся з якоря і відплив.
Так скінчилося отаманування Чорної Хмари. І знову він став Антоном Гребенником, до того ж ще й арештантом.
В імпровізованому концтаборі довелося провести 15 діб. “Не годували, спав на зимовому камінні, а ще до того, – додавав він, – вартові старшини казали, що я піду під суд”. Нарешті один старшина запропонував Гребеннику написати українською мовою рапорт на ім’я французького генерала Перре. І невдовзі в’язня, вже хворого на пневмонію, було звільнено.
Старший ад’ютант Онуфріїв, який доброзичливо ставився до українців, дав Гребеннику перепустку і посадив на корабель, що плив до Сербії, в Бухту-Катарську.
Врешті Гребенник потрапив до Белграда, де виклопотав “од Врангеля” документ, з яким виїхав до Будапешта. А звідти за сприяння полковника Володимира Сікевича він виїхав до Польщі...
На цьому одіссея запорозького козака не закінчилася: як видно, душа його спокою не шукала. Він зголосився до Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, який готував рейд у поневолену більшовиками Україну. І невтомний запорожець погоджується взяти участь у новій, смертельно ризикованій епопеї.
Як виглядає, спочатку Антон Гребенник був у партизанському відділі отамана Семена Хмари-Харченка, “добре зорганізованому й із добірних людей”, і вже 10 жовтня 1921 року перейшов кордон. “У відділі Хмари перебували люди, що не могли сидіти дома, бо московською окупантською владою були переслідувані. З 42 шабель відділу майже половина була старшини, решта селяни та інтелігенти з округи, більшість шибайголови...”
Після цілонічного переходу зупинилися на хуторі коло Деражні. День просиділи впроголодь – їли лише варені опеньки, а надвечір прибув із-за кордону зв’язковий. Він привіз наказ сотнику Хмарі-Харченку повертатися до постою Головного повстанчого штабу за новими розпорядженнями. Разом із десятьма кіннотниками Семен Хмара рушив назад до Збруча. Був у цьому гурті і Антон Гребенник. У ніч на 13 жовтня кордон було подолано.
Тим часом до кордону під виглядом робітничих бригад із таборів для інтернованих стягалися козаки і старшини Армії УНР. Як правило, вони не мали доброго одягу, більшість була без шинелей, дехто в накинутих на плечах ковдрах, подертих черевиках, а хто й босий. Але ненависть до москалів за їхні насильства над рідним краєм так палахкотіла в їхніх серцях, що вони готові були йти до бою навіть роздягнені. Аби тільки зброю дістати.
Антона Гребенника приділили до відділу особливого призначення Михайла Палія-Сидорянського. Шлях повстанців лежав через Проскурівський та Летичівський повіти на Хмільник та Бердичів, а потім через Житомирський та Коростенський повіти до трикутника Малин – Чоповичі – Радомишль, де Палій мав з’єднатися з головною Волинської групою, яку очолював особисто Юрко Тютюнник.
25 жовтня 1921 року з гуртом у 10 чоловік у районі Гусятина Антон Гребенник знову перейшов Збруч...
Як командир кінної чоти, Гребенник взяв участь у багатьох боях, витерпів усі труднощі цього незвичайного рейду, який увійшов в історію Визвольних змагань як Другий зимовий похід. І врешті повернувся неушкоджений назад: пройшовши з боями півтори тисячі верст, 6 грудня разом із побратимами в районі м. Острів та с. Мілятин щасливо перейшов кордон. За час від 26 жовтня група мала численні успішні бої з частинами Красної армії, а саме: проти 8-го кінного полку “Червоного козацтва”, 7-го і 57-го кінних полків, 2-ї бригади “Червоного козацтва” та інших частин, зокрема було захоплено в полон і знищено “дві чрезвичайки в повному їх складі”.
30 листопада 1923 року Антон Гребенник написав “Доклад отамана Чорної Хмари до Похідної канцелярії Головного Отамана Військ УНР”. Ця доповідна й стала важливим джерелом цієї розповіді.
Яка подальша доля сміливого старшини Армії Української Народної Республіки, я не знаю, напевно, його біографія ширше висвітлена у книзі колишнього бунчужного повстанського загону Чорної Хмари, відомого агронома-ботаніка, інженера Гаврила Гордієнка – “Під щитом Марса”, перший том якої вийшов у Філадельфії 1976 року. Цю книгу видатний український історик еміграції Лев Шанковський назвав “вершком об’єктивності”.
Може, колись я знайду цю рідкісну та об’єктивну книгу... Тоді й допишу історію неспокійного запорозького отамана Чорної Хмари – вірного сина України Антона Гребенника.

____________________
1 Велика Михайлівка (Дібрівки, Діброва) Олександрійського повіту Катеринославської губернії – тепер с. Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області. В цьому селі народився також отаман Феодосій Щусь (1893 – 1921).
2 Не плутати з чернігівським отаманом Євгеном Ангелом.

Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

 

Дорога вела до моря

Після невдалої бійки під с. Вовніги Катеринославський повстанський кіш, притиснутий до Дніпра, не мав іншого виходу, як здолати річку. Хто на плотах, хто на човнах, а хто вплав під кулями червоних намагались дістатися лівого рятівного берега. Невелика частина пробилася крізь оточення і розсіялася по байраках. Дехто відсидівся у плавнях.
Багато козаків загинуло в дніпрових хвилях. На той бік переправилося лише 318, і то переважно без зброї та одягу. А було їх перед боєм 600.
На лівому березі Дніпра господарювали врангелівці. Отаман коша Михайло Федорченко з начальником штабу одразу від’їхали в Севастополь до ставки Врангеля. А козаки з кількома старшинами та отаманом Хмарою1 вирушили до станції Пришиб на відпочинок і формування. В той час врангелівці, відчувши, що самим їм більшовиків не здолати, хоч зі скреготом, а все ж сприяли формуванню повстанців, надаючи їм зброю, одяг й інструкторів – старшин-українців.
Та невдовзі більшовики прорвали фронт. І військо Врангеля побігло до моря. Разом із ним відкочувалися й українські повстанці – адже з Кінною армією Будьонного в степу не повоюєш.
Серед денікінців повстанці почувалися зле, адже всі добре пам’ятали кінець 1919 року, коли партизани вирізували все, що білим звалося...
Був жовтень 1920 року. Падав дощ, сипав сніг. Дороги перетворилися на багна. Коням передався настрій людей. Вони притихли і мовчки, з надзусиллями намагались витягти своїх господарів із біди.
Нарешті дісталися Генічеська. Тут хмарівці поповнилися кількома сотнями місцевих селян, які підпали під мобілізацію. До Врангеля їм не хотілося. Ото і пристали до повстанців, які хоч і відступали з врангелівцями, а все ж були своїми, рідними людьми.
Далі рушили по Арабатській стрілці...
Надвечір 28 жовтня загін таки дістався Криму. Зупинилися в болгарському селі Кішлау, де зустрілися з Полтавською сотнею врангелівської армії. Зібрана вона була виключно з мешканців Лубенського та Лохвицького повітів. Козаки-полтавці вкрай вороже ставились до свого начальства. “Більшість чекала тільки часу, щоб перебити старшину і перейти до повстанців”, – згадував Микола Леонтович.
Леонтович здибав тут багато земляків. Зустрів навіть гімназійних товаришів.
Настрій полтавців був “прибитий”. Ніхто не співав, навіть не лаявся. Кожний думав над тим, чи вдасться сісти на корабель. Адже від цього залежала його доля. Залишатися в Криму означало вмерти.
Гарматна стрілянина, що долітала з Перекопу, стихла. Ніхто не сприйняв тишу як свідчення перемоги. Навпаки, всі були впевнені, що вона означає прорив більшовиків до Криму.
Ворог справді наближався. Це відчули і “зелені більшовики”, які настільки осміліли, що без страху вешталися в стані повстанців. Ба більше, кликали їх до себе. Старшина ж відговорювала козаків – як полтавців, так і повстанців – мовляв, не простять їм більшовики, що були у білих.
Далі відступали разом: полтавці змішалися з хмарівцями. Попереду на тачанці їхав командир полтавців, поруч на рудому жеребці – отаман. За ними – кіннота, кулеметні команди на тачанках і піхота на підводах. Півсотні вершників виконували роль зв’язкових. Серед них був і Микола Леонтович.
Вишикувавши команду вістових, Хмара після команди “струнко” мовив:
– Хлопці, йдемо грузитись. Погрузимось – будемо пробиватись до війська УНР, не погрузимось – підіймаємо червоний прапор, не дамо пароплавам відійти, зметемо все на березі і йдемо до зелених! А тепер – вперед!
Із великим трудом зведений загін вийшов на шосе.
– Ристю! – скомандував отаман, і загін витягнувся на дорозі.
Та вже за 10 верст попереду зачорніли групи врангелівців, які відступали з Сімферополя. Невдовзі вони загатили всю дорогу. З недовірою і страхом дивилися врангелівці на волохаті, з червоними шликами шапки повстанців, які їхали їм назустріч...
Ще за 10 верст стало ясно, що проїхати крізь лаву неможливо. Лише божевільний міг розраховувати на успіх. Отож і собі повернули на Феодосію.
І знову свердлила мозок одна і та ж думка: “Чи встигнемо погрузитись?” Ця думка й гнала безміри стомлених людей вперед.
Страх за своє життя додавав м’язам сили.
Врангелівці посувались безладно: їхні частини змішалися, і командири втратили можливість хоч якось впливати на цей неорганізований натовп. Один лише загін Чорної Хмари “все ще слухав команди”. Козаки розуміли, що поміж ворогом їхня “сила і право” в організованості.
Час од часу чулися постріли – то добивали присталих коней...
На відпочинок стали в селі Сали, що розкинулося на двох горбах. Довгий час напівзігнуті ноги набрякли як колоди і відмовлялися слухати. Тож Микола Леонтович навіть не злазив із коня, побоюючись, що не зможе на нього потім заскочити. Отак верхи і перекусив хлібом та бринзою, яку виніс йому грек. А кінь у цей час смикав із копиці сіно.
Поїсти як слід не вдалося: пролунав сигнал збірки. Мерщій запхавши рештки їжі в торбу, що висіла коло заднього в’юка, загнуздав коня і рушив услід за своїм відділом.
Неподалік другого горба, що лежав посеред села, коні останньої тачанки вийшли з послуху і не хотіли йти вгору. Тоді один із вершників кинув позаду них гранату. Перелякані коні вмить винесли тачанку на самий вершечок. Так виїхали з села...
У Старому Криму виявилося, що отаман Хмара і командир полтавців, не дочекавшись своїх, поспішили вперед. Хоч вже вечір нагадував про ніч і всі смертельно хотіли спати, вирішили їхати далі, побоюючись, що більшовики випередять їх і першими увійдуть у Феодосію й таким чином перекриють шлях до моря.
Козаки були страшенно знервовані. Спокоєм вирізнявся хіба осавул отамана Хмари сотник П. Горбунів та командир кінноти Полтавської сотні корнет Б. Іваницький. Власне, вони і вели загін.
Ці старшини здобули серед козаків повагу, їх слухали, а от до інших офіцерів-полтавців ставлення було вороже, їх збиралися вирізати – “як тілько на пароплавах місця не буде”. Крім Іваницького, вирішили не зачіпати й капітана К.
До Феодосії залишалось щось із 15 верст... Несподівано попереду загуркотіло і небо вбралося в багряний одяг.
Кавалькада зупинилася. Найперша думка – “большевики в Феодосії”. Зблідли обличчя, опустилися руки. Зникла остання надія...
Ситуацію врятував корнет Іваницький. На чолі шести вершників він виїхав на розвідку. За хвилин двадцять у повній темряві наткнулися на кримських татар, які роз’яснили, що у Феодосії вибухають склади боєприпасів.
– А большевік завтра Феодосій, – додали татари.
Отож полегшено зітхнули і знову рушили вперед...
О 2-й годині ночі вже у Феодосії, в адміралтействі, зустріли Хмару й командира полтавців, які повідомили, що вранці буде посадка на пароплави “Дон” і “Володимир”.
Та не всім вдалося відпочити в цю ніч: представники місцевого самоврядування попрохали Хмару вислати на вулиці стежі, адже в місті почалося мародерство. Отож довелося Миколі замість відпочинку їхати на Карантин, де розміщувався головний шпиталь...

 

Повертаючись із Карантину, почув окрик:
– Стой! Кто єдєт?!
– Свій.
– Кто свой?! – Чиїсь руки вже вхопили коня за повід.
– Козак Хортицького полку Катеринославського повстанського коша, – чесно відповів він.
– А! Такіх-то нам і нада. Слазь!
І Леонтович побачив наставлені на нього рушниці.
Може, й пристрелили б його без суду і слідства, та тут з’явився командир цих солдатів, “ґосподін поручік”.
Коли приїхали у штаб, Леонтович зрозумів, що потрапив до більшовиків, а точніше до зелених. На щастя, поручник виявився ідейною людиною, болгарським націоналістом. Вів себе делікатно. Тиску не чинив, не погрожував. Звали його Міхо. Він був ад’ютантом капітана Орлова – місцевого партизанського ватажка. Лише вчора – завдяки зеленим – звільнився з ув’язнення. Міхо співчував домаганням і кримських татар, і українців.
Вислухавши розповідь про загін отамана Хмари, поручник виписав Леонтовичу перепустку і відпустив. Наприкінці радив не тікати за кордон:
– Нічєво харошево за граніцей нєт. Скажитє вашему атаману, что зєльоний штаб прєдлагаєт єму присоєдініться к крєстьянской арміі Крима. Всє грєхі єво і єво подчіньонних будут прощєни.
Вже надворі до Леонтовича підійшов один із тих, хто його затримав.
– Козаче! – звернувся він рідною мовою. – Ви українець? З якої місцевості?
– З Полтавщини, а в повстанцях із 19 року.
– Так ми земляки... – зрадів той. – Ну то Бог вам допоможи добратися до української армії. Коли доберетесь, то передайте старшинам вітання від (тут він назвав своє прізвище) і скажіть, що після того, як білі взяли мене в полон, я сидів у в’язниці весь час і тілько вчера був звільнений зеленими. Хай не судять мене і других товаришів, що ми пішли до них...
Свій відділ М. Леонтович знайшов вже в порту. Сіріло. Пристань наїжачилась кількома рядами проволоки. Порубавши її шаблями, вийшли до пароплавів. Але в останній момент, буквально перед їхнім носом, трап піднявся. Пароплав дав гудок, що відчалює. З палуби хтось кричав:
– Нє брать бандітов! Пусть красниє пасєкут іх на капусту.
Та отаман не розгубився.
– Не візьмете?! – голосно перепитав він. – Хлопці, до зброї! Давай кулемети! Повертай гармати!
Ще мить тому ошелешені вісткою, що повантажитися не вдалося, козаки зарухались, навели кулемети, розвернули гармати, залягли у лаву. Дві гармати дивилися жерлами на “Дон”, де зі своїм штабом перебував генерал-лейтенант Михайло Фостіков, який і відмовив повстанцям у посадці. Дві гармати позирали на “Володимир”, ще дві – на корабель “Корнілов”, де розмістився штаб Феодосійського округу.
Микола Леонтович свій тяжкий кулемет “Вікерс” встановив за тумбою, а його товариш уже заклав стежку. На палубах відчули, що козаки гратися не збираються і зараз почнеться стрілянина.
– Даю три хвилини, – закричав Хмара, – спустіть трап, а з інших кораблів най дають катера. Коли ні, то спуститесь на дно.
“Се зробило вражіння, – свідчив Леонтович. – Катери підійшли, і трап спустили”. Козаки посипалися у катери, хтось вискочив на трап, а більшість полізла по канатах, що кинули з пароплава.
Леонтович із “Вікерсом” вискочив на верхню палубу і наставив його на капітанський місток “Корнілова” – щоб не робили дурниць, а чекали, коли всі повантажаться.
“Все се я робив, не розуміючи, – розповідав Леонтович, – робив тому, що мені наказували. Всі козаки потім розсказували, що з ними було те саме, що і зо мною. Ні оден не був гідним думати. Нерви у всіх зтомились. Опам’ятався я лише тоді, коли пароплав тихо рушив. Ми покинули берег 30 жовтня 1920 року”.
На березі лишилися коні, вірні друзі-товариші, з якими навіть не вдалося попрощатись. Тепер служитимуть більшовикам, виноситимуть їх із біди.

____________________
1 Цей отаман називався ще й Чорною Хмарою. Його справжнє прізвище – Антон Якович Гребенник (15.1.1890, с. Велика Михайлівка Катеринославської губ. – після 30.11.1923).

Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

 

Из книги В.Е. Павлова (составитель) "Марковцы. В боях и походах за Россию. 1919-1920 гг"
- Васи́лий Ефи́мович Па́влов (25 февраля 1895, г.Смоленск — 20 декабря 1989, г. Шель (Франция)) — русский офицер, марковец, подполковник. Участник Первой мировой и Гражданской войн. Участник Белого движения на Юге России. Первопоходник, участник 2-го Кубанского похода).
Эпизод относится к июлю 1920 г. (район с. Васильевка, совр. Запорожской обл.)

 

Из того же источника - эпизод август 1920 г.

Цветков В.Ж. - историк и главный редактор альманаха "Белая гвардия"

 

Имеется наверное ввиду Атаман Черная Хмара,о котором я постил выше.
Васи́лий Ефи́мович Па́влов также упоминал о Хмаре.
Только почему он назван махновцем?
Или речь о другом атамане.

 

в то время Хмар было много
возможно имеется ввиду Иван Марков "Хмара" - махновский командир. имел отряд порядка 600 штыков и сабель. оперировал в в районе Гайсина и Умани. ушел с Махно в Румынию. затем вернулся и партизанил до 1926 г.

 

Однозначно много.
Но не в союзе у Врангеля уж точно.

 

Все же имеется ввиду Иван Марков. нашел такую информацию, что 10.09.20 г. белые начали формировать украинский курень, который получил неофициальное название "Чорна хмара" из жителей Александрийского уезда и добровольцев из числа повстанцев. Возглавил его Иван Марков. Уже в 20-х числах сентября курень принял участие в боях в районе с. Беленькое (совр. Запорожская обл.) и попытался форсировать Днепр (неудачно). Для координации действий с белогвардейцами куреню был придан полковник Каретников. Любопытно, что курень сражался под желто-голубым флагом и рядом действовали повстанцы (в союзе с врангелевцами), которые воевали под черным флагом.

 

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/11/51612/


Проти "Єдиної і Неділимої". Українське підпілля в армії Врангеля

 

Також в Криму була спроба групи старшин на чолi з Генералом Янушевським створити Українську дивізію,що мала за планами дiяти на крайньому лівому фланзі військ Врангеля з подальшим її злученням з ДА УНР.

 

В еще одном "марковском" труде встретил упоминание, что летом 1920 г. Днепровские плавни офицеры-марковцы в шутку называли "царством союзных бандитов", а себя, иногда, "запорожцами", так как некоторое время дислоцировались на о. Хортица...

Любопытные листовки бывших махновцев, действующих в союзе с Русской армией Врангеля:

 

Все эти события больше схожи на издёвку, вчера только друг друга на штыки насаживали, а тут уже чуть ли не союзники, прямо таки наполеоновские планы.Дружить надо было летом 1919 тогда шансы были, но тут спасибо Деникину, "неделимому, первопрестольному, гению и величашему стратегу."

 

Из книги генерала Лохвицкого И.А. (атамана Искры) "То что было":


Интересно, что занесло Лохвицкого аж в армию Булак-Балаховича...

 

Та некоторые переходили по несколько раз на год.От Балаховича в лагерь УНР и обратно,или до Савинкова и опять же обратно.Как атаман Струк к примеру.

 

Примером могут послужить бойцы казачьих бригад есаулов Сальникова и Яковлева. Первоначально эти казаки служили в ККВ и ВВД, после разгрома под Новороссийском оказались в РККА, во время Советско-польской войны перешли к полякам, затем, по некоторым сведениям, переподчинены ДА УНР, планировалось их передача Русской армии барона Врангеля, и в итоге они оказались в рядах Русской народной добровольческой армии в Польше...

 

Да они действовали в подчинении ДА УНР.В последний месяц войны осенью 1920 после перемирья поляков с красными.