Запорозька Січ-Юхима Божко

Юхим Божко (1885 – 1920) у червні 1919 р. організував загін «Запорозька Січ».

У січі діяли запорозькі правила часів козаччини, деякі Божко сам вигадав. Заборонялося водитися з дівчатами, пити горілку та ін. За порушення запорізького статуту винуватця били шомполом, що заміняло кару киями на стародавній Січі. Божко запровадив правило – йти в бій голими, адже козак повинен здобути собі одяг у ворога, а свій лишити молодикам, що вступали до січі.

Божко вигадав також новий спосіб віддавати шану, за яким шапку знімалося з голови, і описавши нею в повітрі дугу, знову надівали. Козаки Божка обов’язково мали шапку з шликами та оселедці на головах.

Божко мав на меті зробити столицю не в Києві, а десь на Хортиці та на Микитинському Розі, де раніше були Запорозькі Січі. За Божковою програмою державні справи мала вирішувати традиційна січова рада, а не парламент.

Юхим Божко не визнавав над собою ніякої влади, починав наступ на свій розсуд, свою незалежність він демонстрував при кожній нагоді, хоч і перебував у складі армії УНР. Терпіти сваволю Божка командування не бажало, тому у слушний час його арештували, а січ розформували. Божкові козаки благали: «Верніть нам нашого батька – Божка». Та все ж Божку вдалося втекти з Кам’янець-Подільської в’язниці. Він приєднався до отамана Волоха, який йому послав у ролі джури свого довіреного гайдамаку, й той, удаючи, ніби збирається чистити наган, пострілом у спину забив «кошового Запорозької Січі».

 

Цікаво

 

до речі, друге фото нещодавно надрукували в "Україні молодій" в якості ілюстрації до статті про кубанських козаків. http://www.umoloda.kiev.ua/number/1839/163/65307/

 

Мда..
Це фото часто де лiплять як кубанську якусь частину.
Або ще неодноразово зустрiчав з пiдписом "Кубанськi козаки Отамана Божка в Холодному Яру"

 

Регистрация: 12.05.2009
Адрес: Balta Libere
Сообщений: 385 Re: "Зеленые" повстанцы

Мой копипаст из соседней ветки,может будет интересно.
--------------------------------------------------------------------------------

Собирал инфу для своей книги о Балте ,а тут вот такая инфа
"Создание «Сечи» Божко в уездном местечке Балта в феврале — апреле 1919 года напоминало съемки исторического фильма, действие которого происходило в семнадцатом столетии, маскарад или спектакль «Запорожец за Дунаем». Быт божковской «Сечи» воспроизводил быт казаков Хмельничины. Сам Божко писал гусиным пером, приказал всем казакам брить головы, отращивать «осэлэдэць» и длинные висячие усы. Атаман ввел единую форму «Сечи»: высокая меховая шапка со шлыком, жупан со стоячим воротником и большими пуговицами, широкие шаровары и широкий пояс. Казакам Божко запретил играть в карты, пьянствовать, грабить, за что были введены телесные наказания «канчуками» (плетками).

Генерал армии УНР Н. Капустянский в книге «Похiд украiнськоï армii на Кiïв — Одесу в 1919 р.» так описал Божко: «... интересная личность, типичный атаманчик высокой марки, к тому же не вполне нормальный, мечтал о гетманстве, естественно, что во главе с собой... За Божко носили булаву (он ее взял из музея имени Поля в Екатеринославе), и он совершил множество разных чудачеств... Его окружал целый отряд авантюристов».

Из Балты Божко стремился контролировать местечки Брацлавщины — Бар, Умань, Саврань, Кодыму и районы Одессы — Ананьев и Бирзулу. Сам Божко в ту пору не признавал никакой власти и говорил, что «стал атаманщиком первой категории, как Петлюра!» Контролируя довольно большой и отдаленный от крупных городских центров сельскохозяйственный район, Бежко вступил в острый конфликт с местным крестьянским «атаманом Савранских лесов» Заболотным."
__________________

 

За булаву якобы взятую с музея Поля то выдумки.

 

Да,знаю,правда,не помню где читал об этом.

 

Бандурист Антін Митяй
бандурист, козак "Запорізької Січі" Юхима Божка



Десять літ у вересні (1931 р. – Ред.) минає з дня його смерти. Нігде не було згадки про те, що в 1921 році на Канівщині в одній з повстанчих ватаг був кобзар Антін Митяй. Розважав повстанців своїм співом під кобзу, зігрівав думами завзяття… Але обступили ватагу большевицькі відділи ЧК, дехто з повстанців прорвався і зник у чагарах над Дніпром, але сліпий кобзар не зміг цього зробити, і був розстріляний на місці, а бандуру розбили об перший пеньок… У десяту річницю його смерти хочу подати короткий життєпис його і спогади про ту кипучу діяльність, яку покійний проявляв у часи 1917 – 1921 років.

Зазнайомився я з ним у червні 1917 р. у Проскурові. Виписала його Українська громада на кілька концертових виступів. Покійний Трохим Верхола (голова проскурівської “Просвіти”, проскурівський повітовий комісар. – Ред.) разом з Митяєм були на засланні в Сибіру в Томську. Звідти і їхня приязнь. По концерті забрав я Антона до себе на село. Пробув він у мене кілька тижнів, розказував про своє гірке минуле.
Уродився в році 1886 на Канівщині, в м. Медвині, – це кілька кілометрів від Кирилівки, родинного села Тараса Шевченка. Походив з бідної селянської родини, осліп малим хлопцем. Чув раз бандуриста і з того часу мрія його була навчитись грати на бандурі. Зробили йому бандуру коваль і тесля таки в Медвині, довбану з верби. Пригадую собі, що Антін Митяй оповідував мені, що в 1905 р. був у Київі і учився грати на бандурі у Гната Хоткевича. Грав Антін і харківським способом, і полтавсько-чернігівським. Учив мене грати на бандурі і завше приговорював: “Як будете грати на бандурі, то постарайтесь мати кількох учнів, аби передати їм своє знання, щоб не гинули наші козацькі думи. Я маю учнів: Вас і одного учителя з Канівщини. Як умру, Ви передасте другим кобзарське мистецтво, щоб розширялось воно по всій Україні!”
Ентузіяст був із нього великий, знав добре історію України, навіть у мене місцеві учительки годинами читали йому історичні оповідання. Поводиря мав сусіда з Медвина Марушевського, сина козака, – хлопець 18 літ, мав шість клясів гімназії. Захопився думами і пішов у світ з Антоном Митяєм.
– Хоч клопоту, – каже, – маю з ним багато, але не можу його покинуть, наче прив’язав мене до себе.
А сам мов дуб кремезний; як проводив Антона, то трохи прихилявся.
– Який же, – кажу, – клопіт?
– Та як який, – оповідає, – гострий дуже Антін, стерпіти не може як почує, що хто зле говорить про Україну. Їхали оце ми з ним з Київа до Проскурова поїздом, так між Козятином і Жмеринкою учинив у вагоні таку баталію, що я ледве його угомонив. Бачите, тепер у вагонах усі дебатують за Центральну Раду і Україну. Слухав мій Антін Огійович, терпів, терпів, далі зробився червоний як рак, як не скочить, як не закричить на весь вагон: “Ах ви, христопродавці, то ви, анахтемські душі, їсте наш хліб і ще лаєте Україну!” Та до своєї торби, витягнув револьвера “Нагана” і люфою наводить на голоси і кричати: “Уб’ю анахтемську душу!” Ті – врозтіч, хто куди попав, а далі почали тікати і ті, котрі тільки слухали, бо сліпий міг убити навіть того, хто не лаяв України. Ледве, ледве угомонив я його і заспокоїв. Правда, до кінця подорожі ніхто і слова злого не сказав на Україну. Боялися. А ви кажете, клопоту не маю!
Усміхнувся і я, і уявив собі цілу сцену. Ця розмова велась на веранді, а в садку під яблунею за столом сидів Антін і з захопленням слухав оповідання [Адріана] Кащенка. З цікавістю придивляюсь до нього. Струнка, худа постава, чорні, невеличкі, до низу опущені вуса і рухливе, продовгувате обличчя.
Грав Митяй на бандурі гарно, особливо виходили в нього добре думи. Хотілося годинами слухати його приємний сумний тенор. Здається, не співав він, а плакав…
Руки мав з довгими артистичними пальцями, які так і літали по струнах бандури.
Розпитував я Антона Огійовича, як він попав у Сибір. Розказував, що випросив у студентів у 1906 р. в Київі якісь відозви, щоб розліпить в Київі на Подолі, і розліпив їх верх ногами. Поліція і догадалась, що розліпив їх сліпий. Арештували і вислали на Сибір, у Томськ. Українська студентська громада в Томську заопікувалась ним. Вернув до дому в Медвин аж у 1912 році. Заборонили йому грати на бандурі. Вірите, говорить, мусів вечорами по горищам ховатись, щоб хоч для себе заграти. Все хотіли стражники бандуру побить! Особливо дався йому в знаки батюшка, що вічно доносив на нього в поліцію. Але прийшов 1917 рік.
– Антін як почув за революцію, – розказував поводир Марушевський, – та – у волость, зволік із стіни царський портрет і всіх порозганяв. А попа Москаля таки випровадив з мужиками з містечка. Завзятий він у нас!
Антін Митяй виїхав від мене за пару тижнів на Канівщину. Обіцяв, що зробить там для мене бандуру.
Зустрінулись ми з ним знову в 1918 р. у грудні в Київі. Сиджу я в Оперовому театрі в одній із горішніх льож; чекаємо відкриття Трудового конгресу. Чую, хтось унизу тихо грає на кобзі. Нахиляюсь і бачу Антона Огійовича. Закликаю його по імени, і через хвилину вже обнімаємось.

 

Зрадів дуже.
– А де ж моя кобза? – питаю.
– Вибачте, зробив, але забрав мій учень учитель, так просив, що не міг відмовити, – виправдовується, почервонівши.
Заспокоїв його, що вже кобзу маю.
А Митяй у ті часи грав по полках козакам. Розказував мені, що ходив навіть до гетьмана Павла Скоропадського, як карні відділи почали на Канівщині гуляти. Добився таки, що його прийняв гетьман, і він розказав йому про кривди селян. Обіцяли розслідувати, але все одно нічого не помогло.
– Чого це ви ходили до гетьмана, а не хто другий? – питаю.
– А як же я міг не йти, як нам кривду роблять! Він же ж був все таки наш гетьман, а я – кобзар, то і мусів йому правду сказати, що діється в Україні!
В ті часи большевики вже насувались на Київ і мені відомо було, що в Київі довго не всидимо. Забрав я Антона до вагону з поводирем Марушевським і вивіз у Проскурів. Жив у вагоні і кожного дня приходив до мене розпитувати, що чувати нового на фронті. Як почув, що Київ зайняли большевики, розплакався.
– Невже ж нема кого, аби з’єднав усіх і оборонив Україну?..
Як я міг, заспокоював я схвильованого кобзаря. Нарешті Антін не витерпів, прийшов раз до мене і заявив, що від’їжджає з одним із полків.
– Навіть і шаблю вже маю, – каже. – Маю і пістоля, але “Наган”, а хотів би мати “Бравнінґа”, чи не дасте мені? – питає.
“Бравнінґа” я не дав, бо боявся, щоб через необережність кого не пострілив, але умовити його, щоб зостався, не міг. Виїхав на Жмеринку.
В Кам’янці у місяці червні 1919 р. знову прийшов до мене Антін. У гарній чорній чумарці, смушкова шапка з червоним верхом, темно-сині шаровари, а за плечима, в полотнянім чехлі, бандура. За поводиря йому хлопець Василько, 12-ти літ, по-козацьки убраний. Розказував мені, що виїхавши з частинами на фронт за Жмеринку, попав у військову частину “Запорозька Січ” отамана Божка. Відступав з козаками на Тирасполь, а опісля через Румунію в Галичину.
– Навіть коня маю, – хвалився мені.
І дійсно, вже на еміграції оповідав мені сотник Запорозької Січі Дмитро Ґонта, що Митяй весь похід відбув з ними в кінноті. Як ставали в степу у байраці на відпочинок, зараз же саджали кобзаря під деревом, а навколо старшини і козаки слухали думи.
Довго не всидів Антін в Кам’янці, обійшов усі полки і Юнацьку школу, співав у Кам’янецькому університеті, й одного дня прийшов до мене попрощатись.
– Іду, – каже, – знову до Січі, козаки тужать за мною!
Показує листи. В одному з них читаю: “Батьку Кобзарю! Приїжджай до нас, бо заскучили ми за твоїми думами!” Показує цілу купу посвідок, де в якій частині співав.
– Навіщо це збираєш, Антоне Огійовичу? – запитую.
– То, бачите, як мене не стане, то, щоб по цих посвідках знали, що і я на щось таки здався, як воювали за Україну!
І дійсно, мав сотки посвідок з 1917 року. Невідомо, де ті посвідки, може зігнили з тілом, а може, і є на Канівщині, куди рвався покійний. Бачилися ми з ним уже востаннє. Як виїхав на Київ, повернув на Канівщину, а тут добровольці Денікіна знов зайняли Київ.
Залишився кобзар Митяй у рідних сторонах. У червні 1921 р. вже на еміграції передавав мені оден залізничник повстанець Х. поклін від нього, а у вересні того ж року Антін Митяй уже був розстріляний…
Цим закінчую свої спомини про кобзаря Митяя.

Кость МІСЕВИЧ
Літопис Червоної Калини. – 1931. – IX. – С. 11 – 12.

Примітки
Автор пише: “Антін Агейович Мітяй”. У мемуарній літературі зустрічається і вуличне ім’я Антона Митяя – Петюх.
Наприкінці спогаду є примітка Костя Місевича: “В 1927 р. в большевицькім журналі “Глобус” (ч. 13) у статті “Кобзарське мистецтво на Україні” читаю дослівно таке: “За цієї доби деякі кобзарі проводять, крім своєї мистецької роботи, і громадянсько-політичну. Таким був на Київщині кобзар Митяй, який загинув від Німців через свою повстанчу роботу проти гетьманства і німецької окупації”. Якби не гостив я кобзаря Митяя в 1919 р. у себе і якби не було ще тут живого свідка сотника Д. Ґонти, з яким був кобзар у Запорозькій Січі, можна б подумати, що справді кобзаря Митяя розстріляли гетьманці. Вістка ця зовсім неправдива”.

Про автора
МІСЕВИЧ Кость (1893, с. Лезневе Проскурівського пов. Подільської губ., нині Хмельницької обл. – 1943, с. Попівка, тепер Кременецького р-ну Тернопільської обл.). Державний діяч, бандурист, бандурний майстер, пасічник; член Центральної ради (з 8.08.1917), почесний козак Синьої дивізії (1918), делегат Трудового конгресу (січень 1919), комісар Подільської залізниці (до кін. 11.1920).
Учень бандуриста Антона Митяя. Працюючи на станції Проскурів телеграфістом, Місевич познайомився з командиром 34-го корпусу Павлом Скоропадським. Брав участь у роззброєнні московського війська, що поверталося із фронту. Наприкінці листопада 1920 р. емігрував до Польщі, залишивши в Україні дружину і чотирирічну донечку Галю, світлина якої завжди була при ньому.
Місевич був і пасічником, виготовляв гарні вулики з українськими мережками, заснував взірцеву пасіку. Учитель бандуриста Дмитра Ґонти, з яким гастролював у Галичині, Польщі, Німеччині. Під час Другої світової війни – в УПА. Вбитий німцями.

http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=255

 

Как то жестко для территориального формирования...Лишили всех радостей, да еще и воевать заставляют...

А какова была численность отряда?

 

Чому територiального формування? Сiч почав формувати вiн одразу пiсля антигетьманського повстання там до неї увiйшли кадри Гетьманського загону низових козакiв,повстанцi Катеринославського коша,група одеських юнакiв-гiмназистiв i мiсцевi хлiбороби,згодом приєднувались тi кого тягнула козацька романтика.
А за дiвчат...Так вiн цiлком Божко вiдновлював старi запорозькi звичаї,от i все,а на Сiчi з бабами не водились (ну на Сiчi тiльки та в походi).Недаремно ж вiн просив щоб пiсля перемоги УНР йому видiлила землi на Великому Лузi де б вiН став Кошем по старому звичаю.


Чисельнiсть була близько тисячi багнетiв та шабель,мала гармати i 30 кулеметiв.До складу Сiчi входили бунчуковий,пiший,кiнний та панцерний куренi.

 

А це ще фото Сiчi Божка,шо викладав шановний Нiколаускасс в темi про чорношличникiв.

 

Уважаемые господа, а можно поподробнее о боевом пути отряда...

 

Січ Божка брала участь 1 січня в боях за Катеринослав разом з загонами Гулого-Гуленка та Романа Самокиша і вибила махновців які його захопили перед Новим Роком.
Незабаром Божко поспішав до Києва коли дізнався що столиця перебуває в загрозливому становищi, тільки в Кремнчузi його заарештував Волох, мабуть хотів приєднати його Січ до своїх гайдамакiв.Звiльнили його тільки тоді коли 11 гармат Січі почали гатити по штабу Волоха.
Дізнавшись, що до Києва шляхи залiзницi перекриті повстанцями що виступили проти УНР, Січ попрямувала в район Балти і Бірзули.
У Бірзулi Божко приєднав до Січі кінний загін розбитого на Чернігівщині Чорноморського Коша, також в Бірзулi сформували санітарний потяг.Рушили незабаром далі на Південь до Тирасполю.Звiдки потім пробилися в Галичину.В Заліщиках була проведена реорганізація Січі.
У травні 1919 Січ рішучо пішла в наступ.При форсуванні Збруча, М. Капустянський зазначав особисту хоробрість Божка.
У червні Січ спільно з СС Коновальця, Запорізькою групою Сальського, Волинською групою Петрова і 3-ю дивізією Удовиченка становила хребет Армії УНР. Січ приймала участь у запеклих боях за Жмеринку спільно з 3-дивізією. А потім з повстанцями Юрка Тютюнника. З яким вони незабаром і взяли Жмеринку.
Вольниця Божка стояла впоперек старшинам штабу УНР і наказний отаман Осецький переформовувати Січ на 2-у пишу дивізію, незабаром і Божка усувають від командування.Але козаки його відстояли свого "Батька кошового"
Але 5 серпня штаб знову розформовує Січ, її персональний склад повинен був перейти до Київської групи Юрка Тютюнника.
І цей наказ провалився, хоча Василь Тютюнник начштабу погрожував розстрiлом.Божко у свою чергу пригрозив штабу збройним нападом.
Все ж таки його зарештували.Пiд час допиту вистрілив йому в голову Василь Тютюнник але куля потрапила в око.
Січ же розформували її частини передали Волоху і Тютюннику.
Божко ж після лікування вижив.
У листопаді Петлюра виходячи з важкої ситуації, дає дозвіл на формування Січі, Божко збирає близько 500 козаків.
Під час катастрофи Армії УНР-трикутнику смерті, Божко приєднується до Волоха і Данченко які проголосили Волинську рев.раду з подачи боротьбістiв.Але його незабаром його вбив джура Волоха .

 

Порылся в своем бардаке и нашел кое-чего:
Оказывается Божко вместе с атаманом Данченко 28.11.1919 г. в г. Любар подняли мятеж и требовали отстранения Петлюры и перехода остатков армии УНР на сторону большевиков. Дальше:
"...29 ноября, бросив позиции у Староконстантинова (фронт против белых), в Любаре объявляется атаман Волох с преданным отрядом гайдамаков. Волох ультимативно потребовал от премьера смены политического курса, провозглашения независимой Советской Украины, заявив, что уведет свою часть, отряды атаманов Божко и Данченко к большевикам. 1 декабря 1919 года Волох, назвавший себя «главнокомандующим украинскими советскими частями», потребовал от Петлюры передачи командования всей армией УНР. Заговорщиков набиралось около трех тысяч бойцов при 7 орудиях, что составило почти 1/3 всей армии Петлюры.
В ответ на этот демарш Петлюра приказал украинским юнкерам разоружить мятежников и арестовать Волоха, а главкому — срочно, с надежными войсками, прибыть в Любар для подавления мятежа. Но юнкера не исполнили приказ Петлюры, договорившись с Волохом о нейтралитете, а «надежное войско» катастрофически запаздывало. На следующий день Петлюра послал против Волоха отряд из 50 человек, сколоченный из своей личной охраны, но и он быстро перешел на сторону мятежника. Волох мечтал захватить Петлюру «живьем» и передать его красным для народного суда, купив этим предательством себе прощение у красных.
Когда стрельба слышалась уже у его окон штаба армии, Петлюра сел в автомобиль и укатил в местечко Новая Чарторыя. Данченко и Волох довольствовались тем, что захватили на местной почте часть государственной республиканской казны (30 тысяч серебряных рублей царской чеканки), провозгласив свою часть «Революционной Волынской бригадой», покинули Любар, уведя свое воинство на соединение с красными."

 

Так.Проте не зовсiм вiрно що вимагали переходу на сторону бiльшовикiв,хоча тут такий момент що дивлячись кого вважати большевиками.Вони оголосили про створення "Радянської Армiї" що мала бути пiдконтрольна Волинськiй крайовiй радi що й очолив боротьбист Коваль,та взагалi проголошували рад.владу на основi боротьбистiв.Ну це на початках так планувалось,поки живий ще був Божко.Згодом же Волох взагалi вiв своїх гайдамакiв для влиття в РСЧА.

 

Интересный взгляд на Ю. Божко и Сечь из СМИ. Вырезка из статьи "Истории от Олеся Бузины. Памяти атаманщины"

ПОЛУСУМАСШЕДШИЙ ВОССТАНОВИТЕЛЬ ЗАПОРОЖСКОЙ СЕЧИ

«Новая Запорожская Сечь». Так выглядел отряд атамана Юхима Божко, когда он числился дивизией УНР. На снимке Петлюра (в левом углу) лично инспектирует его

Но самым «кинематографичным» атаманом был бывший царский офицер Ефим Божко. До революции он прикидывался совершенно нормальным человеком, служил в инженерных войсках, рыл окопы и наводил переправы. Никто даже не догадывался, что под его мундиром с серебряными погонами скрывается редкий оригинал, заблудившийся во времени. Батька Божко – основоположник украинского униформистского движения. От него идут все современные военно-исторические клубы, члены которых любят переодеваться в одежду былых эпох.

Божко вбил себе в голову, что в него вселился дух Богдана Хмельницкого. Единственный среди украинских политиков XX века он задумал возродить Запорожскую Сечь в полном объеме – с куренями, валами и кошевыми. Свой лагерь он разбил на острове Хортица, где такие же, как и он полусумасшедшие объявили его атаманом «Новой Запорожской Сечи». Знаки власти – бунчук и булаву – Божко истребовал официальным письмом у директора исторического музея в Екатеринославле – известного казаковеда Дмитрия Яворницкого. Тот чуть не упал в обморок, когда к нему явились воскресшие «запорожцы».

Ничто не нравилось новому кошевому в современности. Даже приказы он писал не стальным, а гусиным пером. Очевидцы вспоминали его владения, как настоящий дурдом – тут с утра до вечера танцевали гопак, стреляли из ружей, пели народные песни. В промежутках между этими интересными занятиями Божко успевал поучаствовать в восстании против гетмана Скоропадского, послужить в армии Петлюры, куда новую «Сечь» зачислили как одну из дивизий, а потом послать Петлюру на три буквы и снова отправиться в автономное плавание.

Как сказочного героя Божко не брала даже пуля. Во время очередных «переговоров» (разборок, по-нынешнему) петлюровский генерал Тютюнник выстрелил атаману из револьвера прямо в глаз. Но даже после это он уцелел, наводя ужас на публику папахой и черной повязкой, как у Кутузова.

Вскоре одноглазый помирился с Петлюрой, получив от него «универсал» на земли Запорожской Сечи, а потом снова поднял восстание вместе с атаманом Волохом. Тут, однако, его ждала неудача. Новый «друг» -- Волох – подкупил адъютанта одноглазого черта, и тот застрелил спящего Божко прямо в хате, где они ночевали. Убивать кошевого иначе адъютант не решался, боясь до ужаса его «магической силы».

 

Еще один взгляд на Божко уже из откровенно украинофобской статьи "О революционном бандитизме гетманов" Н. Яременко

КОШЕВОЙ БОЖКО.

В. Савченко в своей книге «Авантюристы гражданской войны» (Харьков, ФОЛИО, 2010) без прикрас рассказывает о претенденте на место: «ясновельможного гетмана Украинской держава», уроженце запорожского села Ефиме Божко, реставраторе казакии. В ноябре 1918 года дезертир Божко, в реквизированном у жидов шинке, под придуманной И. Репиным картиной, собирает десяток своих собутыльников. Которые и провозглашают его кошевым атаманом «Новой Запорожской Сечи» - верховным правителем Запорожья (без границ) и казацкого войска. Новоиспеченный правитель тут же потребовал от директора Исторического музея Екатеринослава Д. Яворницкого, прислать для «своей Сечи» запорожские реликвии. Для солидности Ефимка со своими собутыльниками-запорожцами обосновался на острове Хортица, свозя туда награбленное. С острова Божко пытался контролировать Александровский уезд, однако там уже имелись свои хозяева. Под черным знаменем анархии вокруг Хортицы носилась бандитка Маруся Никифорова. Не сдавал позиций и батько Нестор Махно, главнокомандующий советской революционной армией Екатеринославского района. Войска Директории тоже вставляли палки в колеса кошевому. Так гайдамаки Волоха, увидев красные шаровары, сочли атамана красным и арестовали Ефима Божко в Кременчуге. Только заступничество Петлюры спасло кошевого. После чего весной 1919 года он всплыл в местечке Балта, где создал новый маскарад Сечи, напоминающую «Запорожец за Дунаем». «Кошевой» Ефимка Божко писал гусиным пером, приказал брить головы, отращивать «осэлэдэць» и висячие усы, непременной формой были шаровары. «Божко, хотя и не вполне нормальный (писал о нем ген. УНР Н. Капустянский)? мечтал о гетманстве, отчего за ним носили булаву.» Поборы Сечи надоели местному населению и атаманы Григорьев и Заболотный выгнали кошевого вместе с Сечью с Балты. Но Петлюра поручает Божко командование бунчужным куренем Запорожского корпуса. Правда весь корпус шустро драпал от роты белогвардейцев под командой переметнувшегося от Скоропадского до Деникина генерала Яхонтова. Разбитые гайдамаки и запорожцы Божко, а главное, его начальник Волох решили перекинутся на «советскую платформу». Для зарабатывания очков у большевиков атаман Волох приказал убить спящего «кошевого атамана», отчего хвастался перед красными, что уничтожил «одноглазого националиста» Божко.

Кроме гайдамацкого бандита Волоха Ефимке приходилось сражаться и с другими претендентами на булаву. Чего стоит только провозгласивший себя в декабре 1918 года «царем всея Украины и гетманом всех казаков», командир дивизии «серожупанников», пятидесятилетний генерал Сокира-Яхонтов. В ноябре 1919 года Яхонтов приказом главнокомандующего А. Деникина был назначен командующим Украинской Галицкой армией. Генерал даже начал учить галицкий диалект, «откопав» среди своих предков шляхтича Сокиру. Но вся надежда «царя всей Украины» была на США, откуда галичанам отправили подарок - устаревшее военное обмундирование на 100 тыс. долларов. А самым крутым претендентом и супротивником Ефимки на гетманскую булаву был Василь Вышиваный, с которым он столкнулся возле самой Хортицы. Удирая, даже не опохмелившись, от отряда анархистки Никифоровой, которую жаловала большевистская власть, запорожцы Ефимки спрятались под крыло австрийской армии, где отрядом украинских сичевых стрельцов, командовал не меньший авантюрист Василь - полковник Вышиваный. В действительности это был австриец Вильгельм фон Габсбург, который решил претендовать... на украинский престол! Семья Вышиваного жила в замке в Галиции, где Вильгельма заставили изучать польско-украинский язык. Учась в Вене, Василько не забывал о Надднепрянщине и уже тогда грезил стать ее королем.

Сичевые стрельцы Вышиваного в составе австрийской дивизии вступив в Александровск, не только прогнали анархистку Марусю, но и спасли «претендента на булаву» Ефимку. В дальнейшем Вышиваный оказался в центре европейских интриг. Австрия и украинские галицкие политики надеялись на воцарение монарха Васыля-Вильгельма на Украине, союзная Германия правда была против, а гетман Скоропадский отправил три ноты австрийским властям с требованием отзыва своего конкурента из Украины. У гетмана появились сведения, что Васыль-Вильгельм ведет переговоры с политическими и церковными кругами Украины, и - о ужас - с атаманами. Один из них Ефимка Божко даже соглашается быть гетманом Запорожским при короле всей Украины - Вышиваном. «Но пришел лесник и выгнал всех с леса.»

 

Хм .Ну я впринципе ничего другого от Бузины и не ожидал.Причем от самого не просто полусумасшедшего а реально сумасшедшего.

Это из личной фантазии Бузины.

Это вообще старый кочующий миф.Никакой экспры булавы у Яворницкого не было.Ее создал свой мастер из Сечи.

Все в духе "Свадьбы в Малиновке"
Как интересно написано "успевал поучавствовать"
Вообще если серьезно,то при Гетмане Божко был начальником охраны ж/д узла Екатеринослав-Синельниково,и когда он принял участие в антигетманском восстании,ни какой Сичи еще не было.
Какое автономное плавание? При всем его не восприятии штабистов ДА УНР и Петлюры все же держался до последнего Армии УНР даже тогда когда его отстранили а Тютюнник ранел в глаз.Он вновь просил Петлюру о формировании Сечи.И в "плаванье" не уходил.

"Спящего" опять вымысел Бузины.

 

сначала было и эту статью прокоментировать хотел,но прочитав отпало желание.Зачем вранье коментировать.
Она непросто откровенно украинофобская.А просто лживая на все 90 % .

 

Ось до речi про булаву зi спогадiв одного зі штабових старшин Січі. Про події навесні 1919 р:

„І в цей час з’явилася в Січі злощасна булава, про яку писали наші військові історики, що про них я згадував вище. Вони писали, що от. Божко зареквірував булаву в музею Запорозької Старовини в Катеринославі. Справді ж історія з булавою була така: як я вже згадував, Січ мала свою військову майстерню, в якій направляли різну зброю. Зорганізував її військовий майстер Шелемеха. Вироблялися в ній різні прецизійні речі, і вона була устаткована в двох возах. В ній було багато різного приладдя й токарські станки. Її вивезли ще з Катеринослава, а по дорозі вона постійно доповнялася. Одного дня приходить Шелемеха до штабного вагону і приносить з собою пакунок. Просить зголосити його отаманові, а коли той закликав його до себе, він розпакував пакунок і передав йому в дарунок від майстрів булаву, зроблену в нашій майстерні. Була вона справді дуже майстерно зроблена. Держак виточений з якоїсь рури, пороблена насічка, покрита сріблом із темними взорами, на зразок кавказької зброї, голова виточена з твердого дерева, покрита сріблом, як і держак, до того на голові понабивані вироблені з міді і позолочені шишаки квадратної форми. Божко взяв її й казав подякувати майстрам. Весь час вона лежала в нього в купе, часто показував її своїм принагідним гостям, хвалився, що такі речі виробляють наші майстри в Січі. „Приятелі”, побачивши булаву, створили вже самі легенду, яка потім розійшлася по всій армії. Ніколи й ніде не було випадку, щоб от. Божко з нею десь показувався”.



Взагалі просто Божко і його козаки були безмежно закохані в козацьку романтику старої Запорізької Вольницi.Просто деяким це тоді бачилося як не нормальне явище.Проте ставити це як недолiк негативний з точки зору на Січ, це взагалі не вірно і не правильно.Причому ті ж самi критиканти відзначали його особисту хоробрість Божка і боєздатність Січі, це факт.Бо воювала Сiч все ж добре.
Так Божкова Сiч мала анархiчнi якiсь вiяння,але ж яка частина її не мала у 19 роцi а ДА УНР.
Тим паче шо в Божка було особисте не сприйняття Петлюри,та як я казав вище на дивлячиьс на це все Армiї УНР вiн до останньго не кидав.
Для нього авторитетом був Полковник Болбочан,з запорожцями якого вiн вiдбув похiд на Крим та визволення схiдно-полудневої частини України у складi Полку Костя Гордiєнка як фаховий кулеметник.А тому пiсля його арешту вiн так i заявляв що пiсля його арешту вiн вже не вIрить в українськi успiхи,доки на чолi українського руху будуть стояти не фаховi люди типу Петлюри,а тому вiн робиться отаманчиком першої категорiї ,як i Петлюра зi своїм оточенням.

 

Два вопроса:
1. Был ли Божко офицером РИА, как пишет Бузина?
2. Был ли Божко замечен в каких-либо военных преступлениях, как, например, тот же Волох?

 

1.Да.был капитаном 30-го Чугуевского полка РИА 15 корпуса 8-й армии.По другой верси и дослужился до подполковника инженерной службы .
2.Смотря какие ты имеешь ввиду преступления?

 

(Б. Антоненко-Давидович, \"На шляхах і роздоріжжях\", Київ, \"Смолоскип\", 1999)
"

Під час літнього наступу армії УНР треба було перекинути з-під Жмеринки, де стояла Божкова Січ, до Вапнярки кінноту, бездіяльну в умовах облоги залізничного вузла, але дуже потрібну для розвитку дальших операцій на півдні. Наказувати неслухняному Божкові дати свою кінноту під Вапнярку була марна річ, і через те штаб Дієвої армії послав свого старшину з листом до командира січової кінноти, в якому наказував перейти на вапнярський фронт. Це делікатне завдання старшина мав виконати за спиною Божка, але йому не поталанило. Прочувши про приїзд інкогніто в розташування Січі якогось штабного “шмендрика”, Божко скипів від гніву й наказав арештувати зухвальця і привести до нього.
- Так ти, негіднику, хотів забрати в мене окрасу Запорозької Січі, її кінноту?! Та ти знаєш, що за це тебе розстріляти мало! - кричав на пополотнілого від страху штабника розлютований Божко.
- Я тільки виконував даний мені наказ передати листа, а що в тому листі написано - мені невідомо.
- А ти не брешеш? - підозріло глянув Божко на старшину.
- Ні.
- А хто ж ти такий? Яка в тебе освіта? - зацікавився Божко, міняючи гнів на ласку. Дізнавшись, що перед ним стоїть колишній студент юридичного факультету, взятий з другого курсу до військової школи під час війни, Божко зрадів:
- А мені саме треба юриста в Січі. Призначаю тебе генеральним суддею з перначем! Тільки те, що ти вчив в університеті, викинь із голови: в мене будеш судити по старих запорозьких законах.
- Але ж я, пане отамане, не знаю запорозьких законів, - спробував був викрутитись від несподіваного призначення старшина-правник, та Божко незворушно відповів:
- Це нічого! Чого сам навчишся, а чого не навчишся, я канчуками довчу...
Новопризначений генеральний суддя з перначем при першій же слушній нагоді втік із Січі й повернувся до Кам'янця повідомити про своє невдале відрядження."

 

Погромы, казни военнопленных и мирных жителей, грабежи, пытки...и т.д. вообщем все то чем прославились отдельные личности типа Муравьева и Волоха...

Типичная партизанщина...