Уніформа та нагороди Українських Армій

Знак охорони Головного отамана — відзнака, яка мала б вручатися представникам Охорони Головного отамана у 1921 році.

Особиста охорона Симона Петлюри «Охорона Головного Отамана» була сформована 10 травня 1920 року у Вінниці із старшин та козаків — ветеранів Армії УНР. До її складу входили 2 піших, кінна сотня та кулеметна команда. Командиром Охорони було призначено радника Симона Петлюри Миколи Чеботаріва, який впродовж 1919—1921 років крім своїх завдань виконував контррозвідні функції, шляхом злапання державних злочинців, виявленням агентури в рядах Армії УНР та іншими обов'язками.
У травні 1921 року, на честь річниці створення Охорони, Микола Чеботарів представив на розгляд Симона Петлюри Статут та проект нагрудного знака (значка) Охорони Головного Отамана. Статут знака Симон Петлюра затвердив 9 липня 1921 року. Між цим, у затвердженні Статуту він вказав: «Затверджується із змінами: замість букв С. П. поставити букви О. Г.О».

Сама правка не стосувалася Статуту, а опису знака. Петлюра був проти того, щоб у значку були розміщені його ініціали. Крім того, у Головного отамана до опису було ще декілька зауважень, щоправда вони не були виправлені у самому документі.
Сам Статут та опис були прийняті у цілому. Проте, знак Охорони так і не був виготовлений. На це позначилось декілька чинників. У першу чергу це те, що відбувся внутрішній конфлікт, який розпочався в середині самої Охорони у другій половині 1921 року. З іншого боку, Микола Чоботарів посварився із Симоном Петлюрою. Третій чинник пов'язаний із тим, що старшини повернулися в окуповану більшовиками Україну. Після цього питання щодо створення знаку не виникало.

 

Десятки років історики шукали цю світлину у хорошій якості. Петро Болбочан, тоді ще підполковник, та архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний). У Запорізьких степах із своїми найкращими командирами - від УСС та від Запорожців. Тут, нарешті, видно також "тінь" Болбочана, який пройшов шлях від рядового полку до командуючго дивізією - полковника Миколу Сільванського, уродженця Купянська (того самого, який наші останніми роками вже двічі звільняли).

На задньому плані - кіннота Всеволода Петріва, яка одинока з поміж багатьох українізованих підрозділів організовано прорвалась із Білорусі майже повним складом до Києва в січні 1918 року. Та одразу вступила в бій за столицю України із повсталою московською агентурою. Ці хлопці вже в квітні того ж року у Криму взаємодіяли із кінними підрозділами кримських татар, які допомогли - горами - підійти під Севастополь.

Світлина, очевидно зроблена 22 травня 1918 року у Царицинському Куті - тепер село Приморське Степногріської громади Васильківського району. Це у так званому Великому Лузі. Поруч - сучасне місто Еренгодар. Місце, де зроблена світлина, зараз під окупацією. Там фактично проходить лінія фронту, де засіли московські зайди.

Вперше світлина опублікована із підписом: «Штаби [генерала] Натієва й ґрупи арх. Вільгельма (Василя Вишиваного) приймають дефіляду українського козацтва». Так написали редактори Календаря «Просвіти» за 1926 рік. А через два роки Борис Монкевич у своїй книзі про запопрожців та Болбочана підписав так: «Зустріч з УСС під м. Олександрівськом».

Після другої світової війни книгу Монкевича запорожці перевидали. І дали повний підпис до тих, хто стоїть в першому ряді. Дещо доповню дані, яких бракувало.

1. Капелан "отець [Євген] Кушлик" (випускник Коломийської гімназії, загинув в автомобільній аварії у 1948 році в Німеччині).
2. "Сотник О[стап] Луцький" (поет і публіцист, ад'ютант Вишиваного, у 1928-1935 рр. представляв українців у парламенті Польщі, замордований 1941 року в Архангельщині).
3. "Полковник [Всеволод] Петрів" (згодом генерал, військовий міністр Армії УНР, очільник української військової школи, член Пласту, помер 1948 р. в Аугсбурґу, Баварія; підтримую ідею що саме його ім'я має носити наша Академія оборони).
4. "Полк. Архикнязь Вільгельм" (фактично очолював добровольчий український легіон - Українських Січових Стрільців, тоді його розглядали кандидатом на короля об'єднаної Української держави, московським монархістам із табору Скоропадського ця ідея не подобалась, помер 1948 р. в московскій в'язниці у Києві).
5. "Полк. [Петро] Болбочан" (кадровий офіцер російської армії, організатор Республіканського полку Центральної ради, згодом командуючий Лівобережного фронту військ Директорії, оборонець Харкова, виведений в резерв, страчений 1919 року тими, хто програв українську визвольну війну).
6. "Ген-шт. [полковник Микола] Сильванський" (кдровий офіцер під час Першої світової війни командир 14-го Олонецького полку 4-й Залізній дивізії генерала Денікіна, у 1918 році пройшов шлях від рядового до командира у свореному Болбочаном 2-му Запорозькому пішому полку, відтак Республіканської дивізії розгорнутої з цього полку, арештовний разом із Болобочаном, але звільнений Січовими стрільцями "по тихому"; не пішов до Денікіна, з часом повернувся до Армії УНР, доля невідома).
Між Вишиваним і Болбочаном у другому ряді стоїть "Полк. [Осип] Микитка" (кадровий офіцер австро-угорської армії, комендант УСС, генерал-хорунжий УГА, убитий в Москві 1920 року).

Юрій Юзич

 

Пам’ятний значок, випущений, найімовірніше, до однієї з річниць Листопадового Чину. Напис: «ЛИСТОПАД 1918». Назва місяця в українській традиції того часу (та і пізніше в діаспорі) була синонімом збройного повстання у Львові 1 листопада 1918 року. Зображення українського вояка (ймовірно, сурмача) у характерному однострої. Чітко проглядається «мазепинка» — характерний кашкет з V-подібним розрізом спереду, що був офіційним головним убором УСС та УГА. Це ключовий маркер української ідентичності в тогочасній фалеристиці.

Сурмач, що подає сигнал до наступу або збору. Це класичний алегоричний образ «Пробудження» або «Заклику до чину», часто вживаний у графіці Едварда Козака (Еко) або Роберта Лісовського. Стилізований лавровий або дубовий вінок (лавровий — символ слави, дубовий — мужності), що є типовим для мілітарних відзнак ЗУНР та УНР. Значок виготовлений за технологією літографічного друку на металевій основі (целулоїдне або лаковане покриття). Це так званий «гудзиковий» тип значка (button badge). Проста вертикальна шпилька, характерна для масового виробництва пам'ятних знаків у першій половині XX століття.

Такі значки масово виготовлялися українською еміграцією (у таборах переміщених осіб у Німеччині після 1945 року або пізніше в США, Канаді та Великій Британії) до великих ювілеїв:
10-річчя Листопада (1928 р.) — Західна Україна (під Польщею) або Прага/Берлін.
20-річчя (1938 р.) — часто випускалися Пластом або ветеранськими організаціями (Об'єднання бувших вояків-українців).
30-річчя або 50-річчя (1948, 1968 рр.) — у діаспорі.

З огляду на графічний стиль (спрощений лінійний малюнок) та спосіб кріплення, цей примірник дуже схожий на випуски ветеранських організацій УГА в США чи Канаді 1950-х років. Подібні зображення сурмачів часто прикрашали обкладинки альманахів «Червона Калина» або часописів «Вісті Комбатанта».

Даний значок є цінним джерелом з історії «культу Листопада» в українській політичній традиції. Він демонструє, як пам'ять про Листопадовий чин підтримувалася в екзилі як фундаментальна подія державотворення.

 

Іван Антонович А́ндрух в однострої УГА з цікавим шевроном та стилізованим тризубом. Командир полку, начальник Оперативного штабу корпусу Січових Стрільців Військ Української Народної Республіки. Співзасновник УВО.

 

Відзнака Союзу Ветеранів Українського Резистансу.

СВУР це громадсько-політична організація української діаспори (переважно у США та Канаді). Засновник - Т.Бульба-Боровець.