https://censor.net/ua/news/3412421/...hy_ne_nayivajcha_z_vershyn_my_podolayemo_yiyi То він в якому схизматському попівнику?
Ти смішний! Ні в якому!!! В "попівник" йому або віра не дозволяє зайти, або не пустили! Тому відосик зняв на території, і явно не сьогодні. Сцикло мацковське, мікрояйцеве!
Як там не було, 24,45% і вся петроармовіра лягли під нього без жодного опору. Навіть за Зека хоч хтось підписався.
Бабині паски завжди були великі, з темно-коричневою скоринкою, вона якось так дрібно й часто хрестилася, виймаючи їх із печі і виставляючи у світлиці на вкритий скатертиною стіл. Ніякої поливи чи прикрас, окрім химерних плетених візерунків на них не було. А то й просто полискували вони гладенькими вершечками, щедро змащеними жовтками домашніх яєць - яйця баба збирала задовго до Паски, складаючи їх у великий плетений кошіль у коморі. Попри неофіційну радянську заборону святкувати Великдень чи Різдво, баба все життя, поки мала сили, ходила до церкви, а ми завжди приїздили в ці дні, дотримуючись такої собі традиції за замовчуванням. Довкола великого старезного круглого столу збиралася вся чималенька родина, і дід з бабою уважно стежили, щоб діти спершу розговілися свяченим. Вже потому можна було істи смачнющу гарячу тушену картоплю зі здоровенного закіптюженого чавуна, який баба витягала з печі, або тугенький холодець. Я це свято любила завжди. Дід у такі дні завше був у доброму гуморі, де й дівався його крутий норов. По святковім сніданку, що плавно переростав в обід, він, попорпавшись у кишені нових штанів, «видавав» кожному з онуків «празникові» - п‘ять чи бувало й десять рублів, що тоді, в шістдесяті-сімдесяті було чималою сумою. Вітати він до ладу нікого не вітав, а лише мовчки тицяв у долоньку папірця і буркотів: «На осьо, празникові, на морожене там чи шо». Баба теж роздавала празникові, але окремо від діда, хрестячи, приказуючи й благословляючи. Звісно, ніяких церковних традицій чи біблійних оповідей нас тоді ніхто не вчив, але ми, діти, мимоволі розуміли якусь невисловлену урочистість ретельно прибраної і прикрашеної хати, свіжовипраних рушників на іконах, ніжного запаху воскових свічечок, що стриміли з поважних високих і крутобоких пасок. А ще - щирої радості від того, що збиралась велика родина. У нас і родинні фото оті традиційні, де в центрі - дід із бабою, а довкруг вдячні й усякі інші нащадки - в основному і були ото з таких свят. Витягали «на видне» лавку з-під винограду й пелехатоі шовковиці, дорослі ставали ззаду, а ми, онуки, обліплювали діда з бабою, старанно посміхаючись в об‘єктив. Дід Микола із бабою Одаркою давно блукають десь по засвітах, ми всі давно самі стали дідами й бабами, але той вогник бабиної свічки тремтить у душі все життя. Тепер я сама, вже чотири рази бабуся, млію серцем над тістом, пам‘ятаючи бабину прикмету - «Як не вдадуться паски, невдачний год буде». І коли моі онуки, ледве навчившись говорити, в цей день, радісно сяючи оченятами, починають лепетати «смацьна пасоцька» - я усвідомлюю, що починається нове коло життя. І той далекий вогник свічечки на бабиній пасці ніколи не згасне. (с)
"Христос воскрес"! Гліб Бабіч - український поет, пісняр. На війні з 2014р. Загинув 28 липня 2022 року разом із трьома побратимами внаслідок підриву на протитанковій міні автомашини розвідувального комплексу «Локі» неподалік від Ізюму. Погожий день. На бруствере цветок, И небо над окопами – шатром. Тихонько Бог пришел на «передок», В тылу оставив колокольный гром. Едва закончен праздничный обстрел, И мир неспешно обретает цвет. Он у тебя спросил – «Братишка, цел»? И улыбнулся, услыхав ответ. «Я сяду рядом? Ничего, кури… Сказать по правде – ладан надоел. Я без причины. Так, поговорить. По будням, знаешь, слишком много дел». А ты Ему в ответ – «Христос Воскрес»! А Он – «Я знаю. Справился «на пять». Но всем, как прежде, хочется чудес, И ничего не хочется менять. Грешат, но просят обо всем меня, А если верят, то не до конца. И только вы, на линии огня, Гораздо ближе к замыслу Творца. Для вас измена – грех, и трусость – грех, Зато, за всех несете общий крест. Я тоже, как-то, умирал за всех, Не в самом комфортабельном из мест. Пробито тело, солнце жгло огнем… Да что я? Ты все пробовал и сам. Поэтому, друг-друга мы поймем, Не обращаясь вовсе к чудесам. Ну, мне пора. Архангелы трубят. Пора за Свет обоим воевать. Ты постарайся, береги себя! Я не всегда сумею прикрывать. Ты продержись, а там – конец войне, Где ты не сможешь, там управлюсь я. Но если край – ты приходи ко мне, Без церемоний. Все-таки - друзья»! Он руку на прощание пожал, Ребятам подмигнул, грехи простил. А ты Его, покуда провожал, На всякий случай - вслед перекрестил. (2018р.)
От цука. Крім того, що кацапідари ввалили по місту РСЗВ, можливо торнадо-с касетного типу. Схоже на те, що ся розпочинає пневмонія. Температура пішла у ріст знову, з 37,2 до 38. Пропав апетит, щезли сили. Кидає у жар та у пот (( Телефонувати у швидку зараз, чи їхати хавтра у місто за Цефутілом... Блдь.....
Ну ти же все одно не послухаєш! 1. Якщо є можливість, викликай швидку. Лінування по інтернету, це дорога на цвинтар. 2. Лимону, меду, імбиру, малини, я так розумію, у тебе нема. 3. Залізти під товсту ковдру, пропітніти, як курва у церкві, і не вилазити з під ковдри до ранку. Якщо не допоможе, дивись пункт №1.
Записався завтра до лікаря на послухатись, сдати аналізи. Десь на обід. Є імбір. Зараз зберу сил, піду пити чай з имбирем. Лежу під ковдрою, мокрий як курва у церкві. Зігрівся годину тому. Увесь день під ковдрою було ані жарко, ані прохолодно. Насилу поїв другий раз.
Люди самі лазять по стовпах, провода з'єднують, кудись підключають по іншому. РЕС вже закінчується, вишки знищені, електриків багато загинуло. Завдяки народним умільцям знову зробили.
З вечора в мене усі двері ходять ходуном. Вибухів не чутно. Але тільки но збираєшся заснути, вони гремлять, намагаються відкритись.
