Тутачкі я))) Можете собі уявити майже постійно на навчанні. Вдома буваю вкрай рідко і то недовго. У серпні відбув КМБ. На початку вересня присягнув на вірність українському народові. А зараз, як є вільний час, пишу про своє КМБ в гумористично-саркастично-гіперболічній формі: Spoiler: КМЗ(Курс молодого зв'язківця) День 1 КМЗ (курс молодого зв'язківця) День 1. Веселий прапорщик. «Де твій курвіметр?!» Сьогодні у нашого доблесного, тричі червонопрапорного, ордена Святого Кабеля і взагалі просто класного підрозділу назва якого надто відома і надто секретна, щоб її називати, розпочався так званий курс молодого бійця. Цей день згідно священному розклалу занять ми присвятимо вивченню топографії. Пішли на сніданок. Потім відправились на розвод, який проводився на плацу, де керівники з'єднання штовхали бравурні промови про те, що ми маємо виконувати завдання покладені на нас Батьківщиною не зважаючи ні на що, а іноді і всупереч і не осоромити мати нашу знову ж таки Батьківщину. Після цього нас викинули парашутним методом із транспортного літака просто над великим зеленим лісом, назва якого надто відома і надто секретна, тож нам її не назвали. Першим з потужним криком “Ууурррраааа, бляааа” стрибнув наш начальник, але після двох секунд вільного падіння, він раптом згадав, що сьогодні понеділок і через п'ять хвилин у нього нарада офіцерського складу, яку він пропустити не може від слова зовсім. Ми не аби як здивувалися, побачивши у відкритому вантажному люці купол парашута нашого начальника, який кілька секунд тому гордо відділився від літака і стрімко, як мішок з буряками, полетів від нас, а тепер, завдяки потужним дмухам нашого начальника, наздоганяв реактивну машину. Командира ми, ясна річ, на борт затягли, а от парашут не вдалося, тому ми його викинули за борт. Начальник засмутився цьому настільки, що стояв на самісінькому краєчку вантажної рампи і зі скупою офіцерською сльозою дивився йому вслід: це був його улюблений парашут. Ну нічого, буде подарунок працівникам народного господарства. Хоч ззовні начальник і виглядав непохитно, а обличчя його було серйозним (він же найчистішої води офіцер, врешті-решт) ми знали, що всередині він глибоко засмучений. Тому ми його напоїли. Чаєм. Після вісімнадцятої чашки з дверей кабіни екіпажу висунулось невдоволене лице пілота. Він виразив своє невдоволення тим, що ми тут всі зовсім страх загубили чи що, і якого гнилого помідора ми ще на борту, а не сіємо хаос, розруху і паніку на землі. Якщо прибрати всі лайливі вислови, які говорив пілот, то суть його монологу зводилась саме до цих двох речей, а насправді ж говорив він хвилин двадцять. Спочатку ми все совісно конспектували, але потім зрозуміли, що не встигаємо, і покинули цю безглузду справу. В кінці промови вантажний відсік літака вибухнув оплесками, а пілот розчервонівся, покланявся, і зник в нутрощах кабіни екіпажу, але через секунду з'явився знову і сказав щоб духу нашого тут не було. Наказ є наказ. Дружним стадом потупали до виходу з літака і вистрибнули з нього. Полегшившись, машина підстрибнула догори на кілька метрів, але згодом повернулась на попередню висоту. По дорозі до землі ми виконували на парашутах фігури вищого пілотажу, розмовляли між собою, травили анекдоти, співали блатні пісні гавайських піратів і пускали бісики голубам, що пролітали повз. Ті від подиву падали у штопор. Виявилось, що Дубовиков боїться висоти, і в польоті примудрився накласти цегли. Знищив під нуль два окремо стоячі курятника, які виднілися внизу. Через кілька хвилин польоту до нас підлетів наш літак . У вікна ми побачили, що весь екіпаж у повному складі разом із захопленим обличчям нашого начальника нам аплодує стоячи. Приємно, чорт забирай. Але є одне але. Літак летів носом донизу, щоб бути на одному рівні з нами, а земля наближалась. Жестами ми так сяк показали льотчикам, що у нас є парашути, і нам як би то все одно, а от у транспортному літаку такої системи не передбачено, тому їм краще вирівнятись доки не пізно. Пілоти нам жестами відповіли, що ми ще дрищі зелені, щоб їм вказівки роздавати, але все ж взяли всі разом штурвал в руки, вирівняли літак, і полетіли геть. Образились чи що? Наші здогадки підтвердились, коли ми відчули гарячий реактивний потік із двигунів літака. Звісно , приємно було покружляти у завихрях повітря і покорчити один одному пики, але ми віддалялись від заданої точки приземлення і незабаром доторкнулися землі у зовсім іншому незнайомому нам місці. Швиденько зібрали оперативну нараду. Подумали. Цокнулись, випили. Води з фляг. Знову подумали. Через півгодини мозкового штурму зрозуміли, що ті карти, які нам видали не підходять для цієї місцевості з якого боку на них не дивись. Більше того, прочитавши назви сіл такі як Кокаїнові Гори, Велика Антена і Миропіль, ми запідозрили, що ці карти взагалі несправжні. Вирішили використати їх за єдиним можливим у даній ситуації призначенням. Як раз штатному мислителю нашого підрозділу в туалет закортіло. Викладач з трьома зірками на погоні зрадів такому розвитку подій і оголосив нам, що тепер ми маємо чудову можливість навчитися орієнтуватися на місцевості без карти. Шалений блиск в його очах і дитяча радість на його обличчі продовжувалась до тих пір, поки він не зрозумів, що зірок на небі не видно, компасу немає, а мох на деревах взагалі відсутній. Усвідомивши це, він втратив дар мови і сів просто на тому ж місці на якому і стояв, придушивши нічого не підозрюючих білку і трьох їжаків. Зголодніли. В цей момент у повітрі потягнуло запахом ароматного шашлику. Гурджі, який за штатом у нас рахувався головним їдакою, за запахом відразу визначив з якого м’яса смажиться їжа, її кількість, напрямок в якому треба рухатись і азимут. Ні в кого не виникло сумнівів, що якби у нас була карта, то він би ще й координати з точністю до трьох з половиною метрів назвав. Викладач міцно потиснув йому руку і очолив рух колони у напрямку здобуття провізії. Прибувши на місце, провели розвідку, а заодно вирішили потренуватися у плані маскування. Головний маскувальник нашого підрозділу Юрчук закосив під лелеку і на повний рот поїдав жаб із ставка, що був поруч, Остафійчук завдяки своїм богатирським розмірам замаскувався під ведмедя і ледь не був зґвалтований ведмедицею у пориві почуттів, решта обмоталась гілками і травою, прикинувшись кущами. Викладач стояв із секундоміром і засікав час. Коли ми завершили, він сказав, що, в принципі ми справились, але потренуватися не завадило б. Юрчуку настільки сподобалась його роль лелеки, що він відмовився йти з нами по шашлики і залишився біля ставка, з лицем французького гурмана смакуючи жаб’ячі лапки. Ну і ладно. Нам більше дістанеться. Зібралися у одну замасковану купу і розробили операцію по захопленню шашлику під кодовою назвою «Ревіння зозулі». Стрімким ударом з двох флангів і в лоб ми захопили провізію, перекинули дві машини, налякали до смерті пса, якого господарям довелося відпоювати валер’янкою, і зникли у невідомому відпочиваючим особам напрямку. Через півгодини весь особовий склад нашого підрозділу, разом із викладачем лежали на траві, розкинувши ноги, і металевими шампурами діставали шматочки м’яса зі своїх зубів. Саме не помітили як заснули. Покинулися від дикого волання пса якого налякали до смерті. Господарям все ж вдалося привести його до тями, хоч на це і пішло три літри валер’янки, п’ять кілограм сирого м’яса і добряче лускання пса по морді. Щоб заспокоїти пса напоїли його. Водою з фляг. Пес гинкув і упав. Знову зголодніли. Повернулися на попереднє місце попереднього злочину. Виявилось, що машини, посуд, господарі та інші казенні речі зникли, а на їх місці стоїть дванадцятиметрова сосна з березовою верхівкою. Провели оперативне розслідування з метою виявити який під… нехороша людина притягла сюди незвичне дерево. Смаль, який рахується штатним креативним дизайнером нашого підрозділу, сам чесно зізнався (навіть бити не довелось), що дерево притягнув він з метою ввести в оману умовного противника. Прокинувся пес, почав дико волати. По скляним очам виявили, що у пса похмілля. Запідозрили, що вода у флягах не зовсім вода. Опохмелили пса до стану «брєвна». Влаштували біля пса хвилину мовчання. Зробили урочистий салют без зброї, за допомогою наших ситих шлунків. Від отриманого звуку здригнулися дерева, очманілі птахи полетіли геть, а у найближчому селі повилітали шибки. Мирний лісник, який проходив повз із кошиком, збираючи гриби, з переляку заліз на верхівку найвищої сосни і кричав звідти: «Не влазь! Укушу!». Закинули йому авоську з бананами і ласти. Не залишати ж людину в біді. Викладач врешті-решт згадав, що у нас топографія і почав нам розповідати про координатну сітку і спосіб орієнтації на місцевості по крикам форелі під час сінокосу. Стало нудно. Іванюк запитав чим все таки відрізняється компас від циркуля і висловив теорію, що карту можна використовувати у якості непоганої підстилки під воблу. Викладач образився, плюнув в лісника і пішов геть. Лісник упав просто на Ковальчука. Загорнули викладачу з собою посібник по вирощуванню курей в умовах оазису Сахари. Тепер ми залишися самі посеред незнайомого лісу без провізії, медикаментів і інтернету. Бійтеся вороги. Швиденько зібрали консиліум. Вирішили, що потрібно повертатися додому , бо скоро обід. Відловили у лісі зграю диких оленів. Приручили їх за допомогою цікавих розповідей і залякувань відпиляти роги. Аркуша із пилкою виглядав загрожуюче. Повернулися додому, і не злізаючи з оленів, прибули до їдальні. Весь курс аплодував нам стоячи. Остафічук привіз із собою ведмедячу шкуру і хизувався перед строєм, Юрчук привіз із собою три мішки свіжовиловлених жаб. На наше прохання приготувати нам жаб’ячі лапки, кухарі лише крутили пальцем біля скроні. Ну, ні то ні. Ми люди не горді. Порції, що нам видавали, не взяли. Наплювали у кожну тарілку. Після обіду сказали оленям що вони вільні. Зрадівши цій звістці, вони зі швидкістю гепарда помали назад до лісу. Пішли на самопідготовку. Важко переоцінити важливість цього предмету у повсякденному життя курсанта. Де ще можна так чудово виспатись під заспокійливий голос командира, який читає статути? Робили зі сторінок статутів літачки і кидали їх один в одного. Стало нудно. Почали кидати їх з вікна у випадкових перехожих. Паперові винищувачі збивали людей з ніг, а птахів з польоту, перекидали машини і сіяли паніку серед цивільного населення. Прийшов полковник. Став намагатися нас заспокоїти. Ми не зрозуміли такого нахабства з його боку і продемонстрували йому і на ньому древній телекомунікаційний прийом під секретною назвою «Знай наших». Полковник засмутився і пообіцяв нас усіх розстріляти з двоствольного гранатомета прямо на плацу перед строєм, щоб ми на все життя запам’ятали. Щоб його заспокоїти налили 500 грам. Води. У скляний графин який знайшли у моєму рюкзаку. Полковник випив воду разом з графином і заспокоївся. Поговорили з ним про те і про се. З’ясували, що наше навчання триватиме ще майже місяць і за цей час з нас мають зробити справжню еліту українського війська. А хто до кінця навчання не дійде, того посадять у сирий каземат, катуватимуть до кінця днів, заганятимуть голки під нігті, не даватимуть спати і чаю. Тож якщо у когось є сумніви, нехай зізнається у цьому зараз. Його розстріляють без черги. Здригнулися від гучного звуку схожого на удар грому. Це у полковника задзвонив телефон. Наше зауваження щодо того, що в корпусі телефоном користуватися заборонено, він проігнорував, ввічливо вибачився і пішов ніби то на нараду до начальника з’єднання. Дали йому в дорогу п’ять фляг з не зовсім водою, книжку зі статутами в якій залишилась лише одна ціла сторінка розмальована у стилі «а-ля спецназ», і копняка під зад. Повернулися в казарму, яка гордо носила назву гуртожиток. Пошикувались. Сходили на виїзне засідання до своїх білих друзів. Знову пошикувались. Пішли на вечерю. Пошикувались. Повечеряли. Не пошикувались (!). Повечеряв старшина, вийшов з їдальні. Пошикувались. У вільний час вирішили навідатись в гості до одного генерала, що живе неподалік. Його вдома не виявилось, а двері були чудесним чином відчинені і стояли під стіною окремо від косяка. Провели рекогносцировку у квартирі генерала. Вирішили повернутися сюди завтра і обдивитися все детальніше. Поставили двері на місце. Пішли на вечірню перевірку. Стояли струнко, слухали поіменний список підрозділу. Спостерігали за тим як мухи уміють швидко повзати по стінах. Командир вирішив, що до квартири генерала ми не повернемось, доки не навчимося так само. До відбою деякі з нас вже робили перші спроби видертись по стелям на стіну, але виходило погано. Постійно падали. Це я написав ще будучи на полігоні і це найбільша частина. Цікаво було б почути думку шановного товариства))
Раді бачити. Все по старому. Пан К. клянчить неіснуючі лямпи та душить шнуром від мишки ворогів України. А ти шо там? Лямки дозволили вдівать?
Пан К. в своєму репертуарі))) Так, лямки дозволили і вони дуже допомогли) особливо коли у нас були переповзання по-пластунськи у траві по-пояс на полі, де випасають корів, при відритті окопів для стрільби лежачи і на заняттях з РХБЗ. Їм ціни не було!
Вітаю! Дякую, цікаво. Але все ж користуйтеся кнопкою "Ентер", очі зламати можна від суцільного тексту. Хто на п"ять років молодший може іще й прочитає, але ж тут є і люди трохи старшого віку. Старий описав. Поганих новин немає, і це головне та найкраща новина.
То правда що нарід їде в закордоння батрачити ( хоча сам там був у справах не пов'язаних з працевлаштуванням ) . Був декілька разів в сервісному центрі в Дніпрі як робив шенген - так там страхіття шо коїлось . Близько півтораста номерків видавалось за день і переважна більшість з них наймитами ... Ось вам і геноцид - цигани та усіляка нечисть до нас , а працездатні та розумні - в чужину ...
Привіт ! Час щоб писати час є, то міг би хоч раз на місяць із телефону зайти і привітатися. Щодо поеми, занадто багато фантастики. Пиши каще про те що тебе оточує, намагайся помічати щось смішне, благо у вас там такого повинно бути вдосталь, бо студенти та ше й військового вузу. І дивись виросте новий митець, бо Подервянський вже підстаркуватий. Покинеш ту свою "кирзу" і будеш свої книжки продавати, та ананаси і бургундське пиздчить з манєкєнщицями в Парижі.
Ну у нижньої і соски...можна пиво недопите закорковувати...а шо? Лежиш з нею, ти лівою пиво закорковуєш, вона правою своє....
Та я на фотки подивлюся то теж іпіческа сила піднімається. Хоч і старший за Дмитрика на 5 років.. Вітаю всіх порядних людей!
Таке життя,з давніх часів так було,їдуть на чужину не від добра,а щоб сім'ю підтримати,дітей вивчити.Не всім вдається в дома заробляти гроші. Ось,кілька цитат колеги,він зараз в Польщі,батрачить. "Та херово тут. Пахать треба, як лошадь,.Я за цю недилю тильки дви баночки пива випив. Водка забув як пахне. Сплю и працюю. Жизнь малина."
ащо знов пятниця! ухти, а середи що небуде ? вчора таки залив теплий пол, камради допомогли,один на мішалкі, інший Вольдемар роствор мені підносив, в 10.00 почали в 13.00 закінчили, по 200 грн кожному дав, то є немало за той час робот як гадаєте? Чекаю ось плиточника "київського" плитку положить 150 грн кв.м., ну якраз сьогодні 5-й місяць пішов, я людина добра і спокійна , але щось мені здається що з поламаним пальцем хтось буде на лікарняному
Добрий ранок! Я учора цілий день з опаленням грався! У котлові на протязі години падає тиск на 0... Майстра чекаю з весни.... Гут! Навіть у два рази передали коштів! В мене якийсь хлопчина з літа пригрівся з району...То він десь знімає кімнату за 800грн на місяць, копає з 8 до 17 годин шо трактор! У вечері просить 200грн поклон та дякую. Ієгова якщо зварює...то бере 400грн за день...а якщо шариться по двору...то робить кислу міну та просить 150грн.... Але в мене виникла зимова загроза вже закінчується фарба та папір....
