Бойові дії УПА на Гуцульщині

Хочу трохи в цій темі розказати про УПА на Гуцульщині. Хто має які матеріали по темі, добавляйте будь-ласка

БОЙОВІ ДІЇ УПА НА ГУЦУЛЬЩИНІ

Щодо бойових дій УПА на Гуцульщині, то треба зазначити, що організаційно Гуцульщина входила до Воєнної округи ч. 4 під назвою „Говерля”, якою командував у 1943-му році булавний "Дзвінчук", а на початку 1944-го року, поручник "Гуцул". Від літа 1944-го року і до кінця дій УПА цією округою командував майор „Грім”.
В 1945-му році округа „Говерля" була реорганізована на тактичні відтинки (ТВ) і тому гуцульські села опинилися в трох (ТВ), тобто ТВ-20 — Буковина; ТВ-21 — туди входили Косівський і Коломийський повіти; ТВ-22 — "Чорний ліс", куди входили гуцульські села Надвірнянського повіту. Закарпатські села належали до ТВ-25, але це було більше на папері, бо насправді на Закарпатті не пощастило зорганізувати окремих відділів УПА, а чи сітки ОУН.
Найгустіше зосередження повстанських сил на гуцульських теренах було в ТВ-21, який навіть називався "Гуцульщина". Командиром цього відтинку в 1945-46 роках був поручник (посмертно майор) "Козак", а від 1946-го року до кінця був сотник "Хмара". Обидва ці старшини напевно були ветеранами з легіону Шухевича.
В цих околицях взимку 1944-45 роках існувала "повстанська республіка" за одним джерелом, тут вишколювалося 12 сотень УПА. Радянські джерела подають, що при кінці 1944-го року в районах Жаб'я, Косова, Яблунова, Кут, Коломиї і Печеніжина діяли чотири курені УПА під командою таких старшин: "Недобитий", "Книш", "Скуба" і "Манив". А в районі Надвірної і Яремча діяв курінь командира "Довбуша", в районі Путили і Вижниці також був якийсь курінь, але наразі неіндифікований.
З гірських районів Галицької Гуцульщини майже щороку виходили бойові відділи УПА в рейди на Буковину, Закарпаття та Румунію. Останній такий відомий рейд відбувся під проводом сотника "Хмари", який належав до тактичного відтинку 21, в часі між 15. VI-1949 a 1. VIII-1949 pp. — на території Румунії.
В роках 1946-1947 на гуцульських теренах ще діяли такі сотні: "Сурма" (ч. 58) командир-поручник "Білий", терен його дій був такий: Косів, Яблунів, Коломия; сотня ім. Колодзінського (ч. 59) командир-поручник „Спартак”, терен його дій був Печеніжин, Ланчин і Коршів; сотня ім. Богуна (ч. 62), командир-поручник „Вихор”, його тереном дій було Жаб’є (Верховина), Вижниця, Кути і Яблуні.
В 1948-му році ще діяли на Гуцульщині дві сотні. Одна з них це сотня командира "Спартака". А рейд в 1949-му році напевно відбувся силами кадрів з цих двох сотень. У вересні 1949-го року вийшов наказ ген. Чупринки демобілізувати існуючі ще в той час відділи і тому треба думати, що від того часу на теренах Гуцульщини існувало тільки збройне підпілля.
Нижче подаємо зведення оперативних дій УПА в 1946 - 47 роках на теренах Гуцульщини. Це зведення зроблено на підставі опублікованих фактів у випусках "Бюро інформації УГВР” Отже кількість зареєстрованих сутичок чи акцій представляється:

Назва району 1946 1947 1948 Разом
Верховина (Жаб'є) 3 5 1 9
Косів 7 10 0 17
Надвірна 5 1 0 6
Печеніжин 13 4 4 21
Яремче 0 0 2 2
Вижниця 5 4 1 10
Путила 0 0 0 0
Рахів 0 0 0 0

Міста, села й околиці
Кути 0 1 1 1
Ланчин 12 8 0 20
Яблунів 5 7 1 13
Разом 50 40 9 99

Увага: ці цифри не включають акцій збройного підпілля, ОУН.
Для підтвердження бойових діл УПА на Гуцульщині вважаємо за потрібне навести кілька героїчних епізодів цієї боротьби.
Отож коротко подаємо опис бою УПА з німецькими загарбниками біля села Лостун. Тут ще за польської окупації на полонині Прилучник було збудовано великий магазин, який перебрали німці і пильно його охороняли. В 1944-му році вони хотіли всі товари вивезти до Німеччини. Але їхній задум УПА вирішили розгромити. В останніх днях липня 1944-го року командир сотні ім. Богуна сотенний "Недобитий" дістав наказ головного командування УПА знищити охорону цього магазину. Наказ свого командування сотенний "Недобитий" виконав — п'ятого серпня того року вся німецька залога була знищена і так німецький задум провалився.

 

Другим героїчним епізодом УПА можна вважати бій у місті Ділятині та під горою Синяк. Тут бій відбувся з московськими наїзниками, які стояли в Ділятині. Як подає сотник "Шабля" в журнал "Чорний ліс", ч. 3-4, 1948 p., що 30-го листопада 1944-го року в лісі над селом Любіжнею був розташований курінь командира "Довбуша", який і реалізував наказ головного командування УПА, розгромивши сильну большевицьку залогу міста Ділятина. В результаті цього бою було вбито 30 червоних наїзників, а повстанці відійшли без найменших втрат.
Відходячи від Ділятина, курінь "Довбуша" помітив переслідування його большевиками, які йшли слідом за повстанським курінем, обстрілюючи його, аж до гори Синяк. Тут курінний "Довбуш" вирішив дати відсіч большевикам — він наказав зайняти на горі кругову оборону і тут відбувся завзятий бій, в якому повстанці перемогли большевицьких наїзників. В цьому бою загинуло сім повстанців.
Про бойові дії УПА в Космачі докладно описується в "Українському Самостійнику", ч. 2-3, 1957 р. під заголовком "Космацька Республіка", з якого довідуємося, що взимку 1944-45 років у Космачі було розташовано 19 сотень УПА. Весь район Космача з довколишніми селами — це була тоді "Незалежна Республіка", яка сягала на північний захід до сіл Березових, на північний схід — приблизно до Пістиня і на схід — до Яворова.
В цей час Космач був випадовою базою для повстанців, звідки вони робили випади на станиці НКВД і інші большевицькі підрозділи, здобуваючи для своїх відділів одяг, взуття і амуніцію. В тих випадах найбільше уславився "Різун", "Грім" та інші.
В січні 1945-го року большевики почали наступ на "Космацьку Республіку". Цей наступ почався з трьох сторін: з Рунґур на Акрешори, з Прокурави, тобто півночі і північного заходу. А тому, що повстанці були дуже добре озброєні легкою зброєю, то большевикам не далося так легко опанувати Космач. Одначе командування УПА вирішило, що нема рації зводити великі бої за Космач, бо це коштувало б великих жертв, а тому при повному порядку і збереженні своїх баз евакуювали все добро, шпиталі і магазини. Відступ повстанських частин був дуже вигідний, бо перед ними стелився маршрут в гори. Зосередження повстанців великою масою було доброю ціллю для ворога, а тому повстанські сили, відступаючи, розосередилися на кілька окремих частин, чим уникли великих втрат у будучих сутичках.
В друкованому органі "В боротьбі за волю", в ч. 46, виданому на Закерзонні в 1946-му році, а передрукованому в 1949-му році в Німеччині, досить докладно подається про бойові дії УПА в Космачі і його околиці.
Заслуговують на увагу бойові дії УПА з большевиками під Сеньківським, біля села Гриняви. В лютому 1945-го року курень "Перемога" під командою курінного "Недобитого" перебував в Жабівському районі, над річкою Білим Черемошем, де курінь перевишколювався. В тому часі большевики переводили великі операції по ліквідації УПА на Буковині. Один з відділів УПА перейшов річку Білий Черемош і закватирував на галицькому боці, але большевики продовжували переслідувати його на галицькому боці і доглянувши курінь "Перемога" зачали і його переслідувати. Сподіваючись на більші сили большевиків, курінь відійшов ще далі від полонини та закватирувався у присілку Сеньківському. Тут для повстанців була дуже вигідна територія, яка розтягалася підковою на два кілометри, а з одної сторони були непрохідні взимку полонини.
Вночі з 9-го на 10-го лютого почався великий бій між большевиками і повстанцями. В цьому бою було забито 104 большевиків, а 90 легко і тяжко поранено. Повстанці втратили — сім убитих і вісім ранених.
УПА не обмежувалася бойовими діями в Галицькій Гуцульщині, а сягала і на Закарпатську Гуцульщину. Журнал "Шлях Перемоги", ч. З, з 1. 4. 1945 р. подає: "10.-13. XI. 1944 р. невеликий відділ УПА "Трикутник Смерти" під ком. О. зробив пропаґандивний рейд на Закарпаття. Пройшовши схилами Говерлі, відділ 12. XI. розброїв міліцію в с. Луг і влаштував там зібрання селян з доповіддю політвиховника Г. Звідси, минаючи с. Богдан, де большевики зробили були засідку, та перехопили по дорозі одного розвідувача НКВД, наш відділ 13. XI. прогнав большевицьку міліцію у присілку Говерля, а вечором у с. Погорілець знищив 8 енкаведистів; 16. XI. дійшов відділ під Ясіня і 17. XI., звівши там двогодинний бій з большевицькою міліцією, розгорнув свою пропаґандивну роботу. Коли ж большевики зібрали свої більші сили, наш відділ, відбиваючись від них, подався в Чорногору, щоб із її верхів'я оповістити українській землі, що з ними в їх визвольній боротьбі єднається і Карпатська Україна.
А також УПА переводила пропаґандивні рейди і на румунську територію, як наприклад, подає "Бюро інформації УГВР" в ч. 7, що буде друковане в ЛУПА т. 10: "В днях від 15. 6. 49 р. до 1. 8. 1949 р. підвідділ УПА під командуванням сотн. "Хмари" відбув рейд на територію Румунії. Мета рейду: інформація румунського населення про визвольну боротьбу українського народу, ширення протибольшсвицьких настроїв, пропаганда визвольних протибольшевицьких ідей, пропаганда спільного фронту визвольної боротьби всіх поневолених большевицькою Москвою народів. Повстанці перейшли українські та румунські села на території від м. Віщев до м. Сигіт. Під час рейду повстанці перевели ряд роз'яснювальних пропаґандивно-політичних розмов з українським і румунським населенням та розкинули кілька тисяч листівок в українській і румунській мовах. При переході кордону перша стежа підвідділу звела бій з большевицькою погранзаставою. Пограничники розбіглися, залишаючи 2 убитих. Повстанці здобули 1 автомат, 1 кріс та військовий виряд. Румунський уряд кинув за підвідділом великі військові з'єднання, а бальшевики замкнули кордон відділами пограничного війська. Підвідділ зручно маневруючи, вийшов, одначе, без жадних утрат".
Як бачимо з перебігу бойових дій УПА і пропаґандивних її рейдів, повстанські сили на Гуцульщині вписали в історію українських визвольних змагань золоті сторінки, які сміливо можуть бути дороговказом як для сучасних українських борців за визволення, так і для майбутніх наших нащадків.

 

Легендарний гуцул - сотенний "Хмара", Дмитро Білінчук
Білінчук Дмитро (псевдо: «Хмара») (* 1919, с. Ільці, Верховинський район, Івано-Франківська область — † 8 квітня 1953, Лук'янівська тюрма, Київ) — сотенний сотні УПА ім. Богдана Хмельницького в курені «Перемога», референт СБ Косівського надрайонного проводу ОУНР.
Дмитро Білінчук народився у 1919 році в селі Ільцях Жаб'євського повіту на Станіславщині (нині Верховинський район Івано-Франківської області).

У 1940 році його родину депортували до трудових поселень віддалених районів СРСР. Але Дмитрові вдалося уникнути арешту НКВС через відсутність на той час вдома. Він організував загін бойовиків з метою диверсійної діяльності проти представників радянської влади.

В часи німецької окупації провадив підривну роботу проти нового режиму. У червні 1942 року під час сутички у рідному селі Ільцях застрелив коменданта поліції Пірожека. Його розшукувало і врешті-решт схопило гестапо. Але коли його повезли до Коломиї, побратими влаштували засідку і відбили його.

У 1943 році повітовий провідник ОУН «Курява» залучив Дмитра Білінчука до ОУН і підпорядкував повітовому референтові Служби безпеки Костянтину Генику (1920–1950). Весною 1944 року після військового вишколу в старшинській школі УПА «Олені» став чотовим у сотні Юліана Матвіїва «Недобитого» (1912–1953). Влітку 1944 року очолив сотню УПА ім. Богдана Хмельницького в курені «Перемога».

З 1946 року, після розформування сотні, Дмитро Білінчук став членом Косівського надрайонного проводу ОУН та референтом СБ. Влітку 1949 року брав участь у рейді відділу УПА до Румунії, який тривав 2 тижні і був проведений з агітаційною метою.

24 травня 1952 року через зраду потрапив до полону. 8 квітня 1953 року був розстріляний НКВС у Лук'янівській тюрмі у Києві разом із повстанцями М. Харуком («Вихором») і Ю. Матвіївим («Недобитим»).
Василь Павлів писав у своїй книзі «Яворівський фотоархів УПА»:« Був «Хмара» парубок вродливий, фізично сильний і дуже відважний. По всьому Косівському повіту німці розклеїли листівки з текстом про винагороду тому, хто вкаже його місцеперебування, а він серед білого дня приїхав конем в центр самого Косова до панночки, яку вподобав. Переполох вчинився… Але не знайшли ні коня, ні «Хмари» — зник

Родина Білінчуків з Жаб'я (8 осіб) не належала до багачів, а так собі - заможніх селян. Пара коней, 2- 3 корови, два десятки овець, декілька моргів землі, шмат лісу. Жили мирно, брали участь у діяльності «Просвіти». Шестеро дітей здобуло звичну 7-річну (фактично початкову освіту). На гімназію грошей вистачило не всім. Старший син - Дмитро - ріс бойовим, енергійним хлопцем, що досить рано прилучився до товариства старших. Брав участь у спортивних змаганнях, лісозаготівлі, полюванні. Йому йшов 20-й рік, коли під ударами німецьких військ упала Польща. З групою однодумців Дмитро і його молодші брати Онуфрій та Михайло взяли участь у захопленні складів зброї польських прикордонників, а також встановленні синьо-жовтого прапора над приміщенням гміни.

Короткий час у Жаб'ю люди тішилися українською владою, але прибулі большевицькі орди скоро утвердили багнетами - совєтську... Відтоді Дмитро Білінчук перейшов у підпілля. Як виявилося - на все відведене Богом життя.

Советська адміністрація нічого не довідалася про дії старшого сина Білінчуків, бо навіть не підозрювала про його існування. Але пари коней було достатньо, аби всіх позосталих виселити в Сибір як куркулів у 1940-му році. Осиротіла хата залишилась порожньою. Через рік Гуцульшину вже топтав німецький чобіт, на зміну східним варварам прийшли «цивілізовані» західні - з мало чим відмінними схильностями. Податки змінилися контингентами, а депортації - наборами в «остарбайтери», але через деякий час німецька адміністрація відчула практичний опір. То там відіб'ють гурт худоби, що його гнали на забій, то тут розженуть охорону мобілізованих на примусові роботи... В народі ширилися чутки, що в лісах з'явилися опришки. Поговорювали, що воскрес легендарний Олекса Довбуш. Дехто навіть його бачив - стрункого, високого, кароокого легіня з ретельно виголеним обличчям і невеликими вусами, що підкреслювали лицарську поставу парубка. Але, на відміну від Довбуша, одягався у військовий однострій, на шапці носив український тризуб і мав за зброю не бартку, а безвідмовний карабін. Згодом змінив його німецьким МП-40. З ним було щонайменше 6-8 побратимів, зодягнених та озброєних, як і ватажок. Незабаром гестапо з'ясувало, що називається не міфічний, а реальний опришок «Хмара» (так підписувався під вимогами перестати грабувати гуцулів), але хто він і звідки - з'ясувати було годі. Не знав народ ніякого «Хмару», - було зрозуміло, що це - прибране ім'я, псевдонім.

Але його таки схопили. Лише не врахували, що опришки - то бурхлива народна фантазія. «Хмара» був членом підпільної ОУН, тож коли його везли на суд до Коломиї, побратими влаштували засідку. Перестрілявши охорону і забравши зброю, підпільники разом із «Хмарою» зникли в карпатських лісах. Та німці довідалися, що його справжнє ім'я - Дмитро Білінчук. І що в Жаб'ю самотньо стоїть хата цієї родини.

А тим часом «Хмара» разом зі своїми «опришками» стає повноправним воїном УПА. Закінчує старшинську школу, командує різними підрозділами, то тут, то там роззброює німецькі гарнізони. Відвага, помножена на вишкіл і досвід підпільника, роблять його практично невловимим. Він появляється інколи серед білого дня на коні в центрі Жаб'я і зникає, наче під землю. У гестапо доносять, що навідується до своєї хати. Там влаштовують засідку, і «Хмара» таки приходить. Комендант і два солдати залишаються убитими, а Дмитро Білінчук зникає потаємним ходом. Зі злости гітлерівці підпалюють хату. На стовпах розвішують оголошення про розшук «Хмари» і винагороду тому, хто допоможе його спіймати, але відважний підпільник більше не попадається. А коли німецька окупація змінюється угорською, «Хмара» видає новим «господарям» ультиматум: на певні території угорські війська хай не потикаються.

Не зважили. Спробували пограбувати базу повстанців. Тоді «Хмара» організував нечувану акцію: захоплено угорського генерала! В обмін на нього вимагається відповідна кількість зброї, обмундирування, боєприпасів... Все це передано УПА, підписано перемир'я, яке не порушено аж до відходу угорських військ.

Але в Карпати повертається большевицька армія. «Хмара» змінює МП-40 російським ППШ-41 з диском і продовжує рішучу боротьбу з новим окупантом. МҐБ не розшифровує, хто такий «Хмара», і з Сибіру повертається виселена 1940 року родина Білінчуків. Молодший син Василь йде в ліс до брата і стає кулеметником «Сибіряком». Міцний фізично, він стріляє однією рукою з ручного кулемета ДП-27 («дехтяра»), але цей факт приховати від карателів не вдається. Родину Білінчуків виселюють повторно, та це лише поглибило ненависть братів до нових окупантів України. Сім довгих років відділ «Хмари», де кулеметником був його брат «Сибіряк», завдає дошкульних ударів загонам МҐБ, гарнізонам, станицям «істребітелєй», ліквідовує сексотів та особливо нестерпних начальників-зайд.

1949 року відділ «Хмари» бере участь у рейді до Румунії. Большевицька пропаганда трубить на весь світ, що національно-визвольному рухові в Україні покладено край. На весняній конференції у ходорівських лісах Головнокомандувач УПА віддає наказ про відбуття пропагандивного рейду силами ТВ-21, і в червні цей рейд відбувається. Повстанці переходять з боєм кордон, два тижні перебувають на румунській землі, організовують мітинги, розкидають листівки і - без будь-яких втрат! - повертаються на місце постою. Румунський рейд відбивається дзвінкою луною не лише в Румунії, а й у цілому світі. У своїй книжці «Доля борця» пан Михайло Білінчук говорить, що у відділі «Хмари» був свій фотограф. Судячи з того, що в яворівському архіві «Хмару» зафіксовано найбільше за інших (понад 40 разів), з цим можна погодитись. Цілком ймовірно, що яворівський архів - це архів «Хмари». Адже з цього села була родом його мама Євдокія.

... Війна навколо, але ж є і кохання. Кулеметник «Сибіряк» підпільно одружується із зв'язковою, котра надавала повстанцям цінні відомості. 1952 року її, вагітну, заарештовують недолюдки МҐБ. Побої, знущання, заслання. А в цей час постій групи «Хмари» оточують карателі. «Сибіряк» випадково це виявляє, і, поранений у ноги, на руках доповзає до своїх. «Брате, відходь! Я прикрию!» - останні слова відважного кулеметника передасть другий кулеметник - «Непорадний», двоюрідний брат Білінчуків.

Попрощавшись, «Хмара» відходить, «Дехтяр» Василя Білінчука посилає черги за чергою у лави карателів. Остання куля — для себе. А в цей час дружина «Сибіряка» народжує сина і називає його Василем. Вона виховає його в дусі любови до України, і Василь Портяк стане згодом дослідником історії УПА, письменником і сценаристом. Остання його творча робота - художній фільм «Нескорений». Про Головнокомандувача повстанців, Романа Шухевича. А ось добру фотографію батька Василь Портяк побачить через 48 років - після віднайдення яворівського архіву. Легенда? Ні, реальність!

А «Хмару» згодом таки захоплять. Живим. До їжі зрадник підсипле снодійне. Його будуть катувати і знущатися, засудять до розстрілу і розстріляють у Києві, в червні 1953 року. А ще через 4 роки будуть поширювати чутки, ніби «Хмара» звільнений з тюрми і ось-ось появиться на Гуцульщині. Та люди знатимуть, що це - провокація, і складатимуть легенди про відважного повстанського командира. Що мав підземні ходи по кілька кілометрів, що їздив на білому коні, відібраному в угорського генерала, що проходив невидимим крізь щільні лави карателів і міг закинути сокиру на самий вершок смереки і та втикалася у стовбур.

 

Останній бій "Непорадного"
Fri, 12/26/2008 - 17:43 — Vasyl Gumeniuk

Кромішньої ночі у вікно п. Емілії хтось нагло постукав. Господиня здригнулась і веліла дітям лізти на піч. Недавно її чоловіка заарештували за підозрою в співпраці з підпіллям, отож нічний візит не віщував нічого доброго. Коли діти збилися в купку і накрились за комином ліжником, неохоче відчинила двері. У хату ввійшов юнак в однострою, промоклий до нитки. Насамперед почав витирати свій "дехтяр" (так повстанці називали російський ручний кулемет Дехтярьова ДП-27). Обличчям прибулого текли чи то сльози, чи дощівка, але очі його не плакали — вони горіли несамовитим вогнем, і від того погляду ставало незатишно і лячно.

Його впізнали. Це був родич зі Снятинщини. Декілька років тому він вже гостював у цій хаті. Звісно, без зброї.
"Тето,- заговорив гість, — я ненадовго. Ось лише просохну трохи — і, якщо дасте, поїм". Він поклав кулемета в куток і присів до печі. Господиня заходилась шукати їду, а діти з цікавістю позирали то на зброю, то на троюрідного брата. Ні до кого конкретно не звертаючись, він тихо заговорив. З його монологу випливало, що групу повстанців зв'язковий-зрадник вів на зустріч з "провідником". Йшли довго. їх зустріли біля одинокої хатини на узліссі, на пароль відповіли. "Я йшов останнім, — глухо продовжував оповідач, — і раптом побачив, як на "Сокола" накинулись з двох боків і повалили на землю. "Скорий" рвонув автомат, але з горища затріщали постріли, і він упав, убитий наповал. "Зрада..."— прохрипів хтось із наших. Я скочив у рів, що був зліва і поповз. У ранішній імлі свистіли кулі й лунали крики, які незабаром стихли. Рів упирався в скелю, але мені вдалося протиснутись у щілину між камінням, за яким був лісок. Я нестямно біг між деревами, але, зрозумівши, що за мною ніхто не женеться, зупинився і перевів подих. Та ось знову пролунали постріли, а в небо почали злітати червоні ракети. Це шукали мене. Далі біг знову. Наткнувся на потічок і пройшов ним декілька десятків метрів, щоби пси не взяли сліду. Відтак звернув під гору і забився між каміння. До полудня пострілювали то тут, то там, а під вечір все стихло, і ось я у вас".
Повстанець замовк. Взяв до рук коржа і солонину. Їв швидко і багато. Відчувалося, що добре зголоднів. Зібрав останні крихти і встав. Господиня розгублено запитала: "А що тепер? Куди підеш?"
"Не знаю, — скрушно прорік гість. — Мої — хто загинув, а хто захопле-ний... Що робити — подумаю..." Він закинув зброю на плече, ґречно поцілував тету, помахав рукою дітям і рішуче ступив до дверей. Ніч поглинула повстанця, і про його візит (чого так боялась п. Емілія) не довідався ніхто.
Минуло тижнів зо два. Старший з дітей Василь поніс до Косова нехитрий крам, аби на базарі виміняти на харчі. За Банським мостом стояли озброєні солдати. Усіх затримували, формували в колони і вели в сторону казарм. Не пояснювали нічого. А там на фасадах висіли червоні прапори з чорними стрічками. Людей шикували по одному і веліли заходити всередину, де на застелених червоною тканиною підвищеннях стояли чотири труни з високими офіцерськими чинами, поруч стирчали подушечки з орденами і медалями. Загнані в казарму люди мали віддати честь померлим. Вони понуро обходили півколом труни і з виходу поспішали у своїх справах.
Наблизившись до мерців, Василь побачив в одного кульовий отвір у скроні, прострелену шию в іншого... "Ага, це вбиті, а не померлі,"— зметикував хлопець. Метрів за сотню від казарм почув приглушений шепіт: "Той, що оцих шарахнув, лежить на Пістинській дорозі".
Назване місце знаходилось по дорозі на базар. Там теж було людно, але ніхто не затримувався і нічого не говорив. На узбіччі лежав босий юнак з простреленими грудьми і широко розкритими очима. Виголене обличчя, застиглі в усмішці губи... Василь закам'янів. Це був їхній недавній нічний гість, його троюрідний брат.
Незнайома жінка шарпнула за руку: "Ходімо, чого став?!" Відвела подалі, а тоді сказала: "Хлопче, я бачу, що це твій родич. Забирайся геть, тут повно агентури. Всіх вас вивезуть в Сибір!"
До базару Василь не дійшов. Повернув назад і далеко за Косовом дав волю сльозам, які душили дитяче серце... А про обставини бою і загибелі "Непорадного" Дебринюка Івана(таким був псевдонім повстанця) інформація просочилась з гарнізону. Рядові каральної служби віддали належне противнику, який міг викосити їх всіх, але не зробив цього.
...Ніхто вже не знатиме, яким чином і звідки довідався "Непорадний" про виїзд червонопагонників на каральну акцію в Брустори-Космач. Але коли напаковані військом "студебекери" натужно ревли на Пістинському узвозі, він зі своїм ДП-27 сидів на високій смереці і, мабуть, востаннє молився Богу.
Ось у прицілі з'явилась одна вантажівка, друга... Можна було перестріляти десятки осіб, але скоростріл мовчав. На деякій відстані за "студебекерами" крався обтягнутий брезентом "бобик" — то їхало начальство. Коли ця машина порівнялась з деревом повстанця, люто вдарила черга. Перші кулі прошили колеса, легковика занесло в рів. Із нього вискочив шофер, але стрілець не звертав на це уваги. Кулі скажено рвали обшивку, з-під неї лунали крики і стогін, що швидко стихли. Заверещали гальмами вантажівки, солдати стрімголов вискакували з кузовів і залягали край дороги. Затріщали автомати, доповнені добірною російською лайкою. Було незрозуміло, хто і звідки розстріляв командирське авто, аж подав голос шофер: "Он там, на єлі!" Потяглися сліди куль. Стріляли відразу багато, і ось, повільно сповзаючи по гілках, з дерева упав скривавлений юнак в однострою. Руки судорожно стискали російський ручний кулемет Дехтярьова.
Військо кинулося прочісувати ліс і ще деякий час лунала безладна стрілянина. За той час з "бобика" витягли вбитих офіцерів. Хтось волав "врача!..", та лікар був би зайвим. Не подавав ознак життя й повстанець. Його ретельно обшукали, але нічого не знайшли. Зняли добротні юхтові чоботи і вкинули на вантажівку. У диску підібраного ДП-27 не виявилося жодного патрона.
Облаву довелося відмінити. Тягнучи на буксирі понівечений "бобик", каральна експедиція повернула на Косів. Неподалік райвідділу МГБ на пагорбі викинули вбитого і витримали кілька днів для опізнання, але ніхто не зголосився, і тіло кудись забрали. Очевидно, загребли в невідомому місці або спалили. Офіцерів, ясна річ, поховали з почестями...
Минуло понад ЗО років. Незадовго до смерті колишня зв'язкова УПА Василина Русинюк передала Василеві свій потаємний скарб — збірку повстанських світлин. На одній з них кудись у далечінь дивиться вродливий юнак з хвилястим волоссям і ясними очима, а на звороті олівцем написано: "На довгий і незабутний спомин дарую свою фотокартку свому вірному другови "Скорому" з часів підпілля від д. "Непорадного". Постій, 3.4. ..." Рік, на жаль, стерто. Василь ПАВЛІВ

 

Бій з німцями під Лостуном
Wed, 12/24/2008 - 20:01 — Vasyl Gumeniuk

Наводимо уривок спогадів майора "Недобитого" ("Літопис УПА", т. 4, кн. 2, с. 51-56).
В травні 1944 р. німецько-більшовицький фронт на терені Коломийщини устабілізувався остаточно... Конаючий німецький імперіаліст намагався витягнути з українських земель, що залишилися ще в його руках все, що тільки можливо. На Косівщині, у високогірних полонинах поляки до 1939 р. видобували манган (марганцеву руду — В.Г.). З огляду на далекий транспорт, що його можна було здійснювати тільки кіньми в тяжких гірських умовах, видобуток мангану і розбудова копальні на полонині Прилучник були обмежені до мінімуму. Скрутне мусіло бути економічне становище німців, коли в своїй мілітарній агонії рішилися видобувати карпатський манган... До здійснення свого плану німці приступили з питомою собі безоглядністю та брутальністю. Використовувано місцеве населення, що потрапляло в їхні руки при численних облавах. До ста осіб, переважно молоді, працювало тут для конаючої німецької воєнної машини. До транспорту вживали коней, що їх силою забирали по всіх дооколичних полонинах. Про грабіж масла, сира та молока в найближчих селах немає що й згадувати.
...На самій копальні перебувала група 70-ти німців. Звідси манган транспортували кіньми до ріки Чорний Черемош на греблю Лостун (25 км), де стало перебувала група з 30 вояків. Звідси руду возили автами до Жаб"я (60 км), а далі — на залізничну станцію Ворохта. Для достави коней і робочої сили...
на полонині Стефульці перебувала ще одна група німців з 30 людей. Довкола всіх застав викопано окопи й криті бункри, поставлено кулемети "шварцльози".
В останніх днях липня 1944 р. командир сотні ім. Богуна "Недобитий" Матвіїв Юліан одержав наказ відійти у високогірні полонини та поліквідовувати всі німецькі застави, що видобувають манган. "Не може довше йти експлуатація багатств й населення Гуцульщини!"— звучав категоричний наказ окружного провідника Коломийщини, який викликав сотенного на особисту зустріч.
2-го серпня відходить сотня з місця свого постою в полонини. її склад: три чоти по 40 людей і чота наддніпрянців в числі 25 осіб. Разом бойовий стан сотні — 150 людей. Дорога далека і тяжка. Треба пройти до 70 км і то так, аби німці не зорієнтувалися, що до них підходить військовий відділ... Командир сотні рішається на такий оперативний план: чотою наддніпрянців вдарити на Стефульці, щоб зв'язати німецький гарнізон тане дати йому змоги поспішити на підмогу гарнізонові в Лостуні або викликати фронтові частини з Шибеного. Сама сотня силою двох чот мала вдарити на греблю Лостун, забезпечивши себе третьою чотою від копальні в Прилучнику. Початок акції всіх груп назначив командир сотні на 5-те серпня, година 4-та рано. Десять хвилин перед акцією командири підвідділів мали перетяти телефонну сполуку між поодинокими гарнізонами і Шибеним... Знак розпочинати акцію— червона ракета. Останні хвилини проходять у напруженні. Нагло червона ракета по другому боці Черемоша — знак, що чота, яка мусіла форсувати рвучку річку, побільшену дощем, зайняла становища. На дрімучі забудовання падає дощ кулеметного і крісового вогню. Німці відповідають слабо, а потім щораз сильнішим вогнем. Червоні ракети одна за одною кличуть розпачливо на поміч сусідні застави...
Командир сотні з одним роєм сходить в саму греблю. Тут застає тільки німецькі та кінські трупи. Від двох ранених місцевих робітників довідуємося таке: внаслідок акції 8 німців вбито і 12 ранено, переважно в голову. Ранені при помочі ще здорових півгодини по бою відійшли в напрямку кордону.

Мадяри в числі до 100 осіб тільки оглянули побоїще і в помітному страху від'їхали. Втрати сотні: 3 вбиті, один тяжко ранений, 4 легко ранені.
Забравши все військове майно, палимо будинки, щоб сліду не було з останнього німецького перебування в наших полонинах. Здобуте майно величезне. Тільки самих крісових набоїв є 15 тисяч, набоїв до німецьких "МП" — 6 тисяч. Для сотні, озброєної німецькою муніцією, це був неоціненний набуток. Далі слід згадати курінний міномет, міни до нього в більшій кількості, 15 крісів, 60 палаток, коци, харчі— разом вантаж 35 коней. Другого дня сотня пов'язується з чотою наддніпрянців. Там ситуація подібна. По тригодинній перестрілці чота виходить з бою без втрат, а німці з одним вбитим і двома пораненими панічно втікають у напрямку кордону. Увечері чота спалює будинки.
Відіславши ранених і майно під охороною трьох чот, сотенний з чотою командира Хмари відходить поспішним маршем у напрямку копальні. По дорозі натрапляємо на трьох єврейок, яких німці утримували для розваг "нур фюр Дойче"— всього їх там 10. Відправляємо жінок за румунський кордон.
Чота підходить на копальню, де палить усі будинки, а саму копальню демолює. Так закінчилася експлуатація наших багатств ганебної пам'яті німець¬ких імперіялістів. По повороті до табору командир сотні позвітував: згідно з одержаним наказом немає в полонинах більше ні одного німця.

 

Легендарний командир підпілля "Недобитий"
Wed, 12/24/2008 - 19:50 — Vasyl Gumeniuk

У с. Яворів Косівського р-ну, Івано-Франківської обл., де віднайдено повстанський архів, проживають три ветерани УПА, які служили 1944 р. в сотні "Недобитого" "Недобитого" (незабаром його підвищили до рангу курінного): "Олень" (Микола Калинич), "Ремінь" (Іван Мицканюк) та "Амур" (справжнього імені просив не розголошувати). Усі вони впізнали свого командира на збільшеному фрагменті світлини № 124, але жоден не знав ні його справжнього імені, ні деталей біографії, ані подальшої долі. Та кожен з ветеранів, за плечима яких не лише роки підпілля, але й довгі тюремні терміни, зі сльозами на очах згадував про незабутні моменти спілкування з талановитим командиром. Його всі вважають офіцером високого рангу чи то польської, чи радянської армії... Слово стрільцю "Оленю".

"В УПА я вступив 16-річним хлопцем за велінням серця, всупереч волі батьків (згодом вони мене зрозуміли і підтримували). Пройшов вишкіл, урочисто прийняв присягу, і ось мене включено в бойову сотню. Зв'язковий привів нас — трьох новобранців — на лісову галявину, поблизу с. Великого Ріжна. Стрілецька сотня вивчала бойову тактику: залягання, риття окопів, пересування по-пластунськи тощо. Команди громовим голосом віддавав стрункий здоровань. Я його відразу впізнав — це був Дмитро Пацин із Жаб'я (Білінчук Дмитро -"Хмара",). Прийнявши короткий рапорт кур'єра, він відразу залучив нас до занять. Піт градом котився з наших облич — було трохи незвично працювати в шаленому темпі. Мого колегу, який не встигав правильно виконати команди, Дмитро покарав. Йому вдягнули на плечі мішок каміння і наказали стояти "позір" на широкому пні. Усі решта повернулися до вправ.
Раптом заалярмували стійкові, і ми завмерли, хто в якій позі був: з лісу вийшов чоловік в цивільному, із закинутим на руку плащем. Він був невеликого зросту, на голові мав якусь напіввійськову кепку. Наш вишкільник витягнувся, як струна, і чітко відрапортував: "Друже сотенний, сотня проводить заняття..." Прибулий слухав, але чомусь дивився не на рапортуючого, а на пень, де стояв ледь живий мій напарник з мішком каміння за плечима. "Спочинь! — віддав команду цивільний. — А це що таке?"
"Друже командире, цей стрілець не хоче виконувати військового обов'язку!"— відпалив "Хмара".
Я нарешті зрозумів, що прибулий — то і є наш "справжній" командир, а Дмитро — лише якийсь його заступник.
"Не хоче, чи не може? — він уважно подивився на "Хмару". — Негайно звільніть і більше такого не практикуйте!"
Того ж дня сотенний мав індивідуальну розмову з кожним із новобранців. Мене, наприклад, запитав, чи знаю ім'я нашої сотні. "Імені Богуна!" — гордо випалив я. "А хто такий Богун?" — допитувався "Недобитий" . "Полковник армії Богдана Хмельницького!" — відповів я не менш впевнено, але більше про Івана Богуна я нічого не знав. Сотенний коротко розповів, що полковник Богун відіграв дуже важливу роль у переможних битвах Хмельницького під Жовтими Водами і Пилявою, що вивів з бою основні сили козацького війська після поразки під Берестечком, і що виступав проти союзу з підступною Москвою. Насамкінець побажав мені доброї служби і відпустив.
Під командуванням "Недобитого" наша сотня провела кілька боїв з угорськими військами, і з нашого боку не було жодних втрат, навіть поранених. Мав феноменальну інтуїцію. Пригадую, як перед одним таким боєм сотенний обходив позиції і звернув увагу на мій дикунок (діал., окоп — В. Г.). Він наказав переміститися в інше місце — метрів 15-20 вбік. Під час бою в той старий дикунок втрапила міна... . Видно, що був офіцером високого рангу, може капітаном чи майором..."
Стрілець "Ремінь" пригадує "Недобитого" як дуже принципового командира. Був лагідний до підлеглих, але строго карав за порушення дисципліни, особливо за недбале виконання функцій стійкового та неналежний догляд зброї.
Стрілець "Амур" розповідає, що дуже багато уваги "Недобитий" звертав на політвиховання бойовиків і часто у вільні хвилини читав лекції на історичні теми. Наголошував при тому, що в України — багата і славна історія, але чи-мало сторінок нашого минулого присвоїли собі захланні сусіди, зокрема Москва. І "Ремінь", й "Амур" також вважають "Недобитого" кадровим офіцером. Є на Гуцульщині ще багато ветеранів, які особисто знали цю людину, але жоден не знав його справжнього імені та походження.
Пошуки істини привели до книги-довідника П. Содоля про УПА. Там я знайшов, що "Недобитий" — це Матвіїв Юліан, можливо, з Бродів. На нашу публікацію в районній газеті відгукнулося декілька осіб, в т. ч. й дочка славного командира Оксана, яка проживає в Косові, працює лікарем в дитячому санаторії. На підставі їхніх повідомлень вдалося повністю відтворити біографію провідника.
Отож, Юліан Матвіїв народився 1912 р. в Бродах на Львівщині в родині вчителів. Закінчив гімназію в рідному місті і 1932 р. вступив на юридичний факультет Люблінського університету. 1937 р. захистив диплом адвоката. Того ж таки року одружився з Любою Якубів і виїхав на Грубешівщину. Із початком німецько-радянської війни за завданням ОУН йде в українську поліцію, де збирає дані розвідувального характеру. Доля приводить його в містечко Кути над Черемошем. Тут він організовує групу однодумців, вони стріляють німецьких зверхників, забирають зброю, боєприпаси і вливаються в УПА. Таким чином, Юліан Матвіїв — батько двох дітей — був суто цивільною людиною. Військові здібності — це дар від природи, інтуїція, що ніколи не підводили. Десятки переможних боїв провели підрозділи "Недобитого" практично з усіма окупантами, і кожен, хто прочитає два його нариси — про бій з німцями під Лостуном та більшовиками під Сеньківським ("Літопис УПА", т. 4) — переконається, яка це була непересічна особистість.
Після загибелі у жовтні 1950 р. "Сталя"( Савчак Василь) Юліана Матвіїва призначили окружним провідником Буковини. У червні 1952-го через зраду "Кірова" його захопили і 1953 р. засудили до розстрілу. Наочній ставці з Петром Підлетейчуком, не звертаючи уваги на слідчих і конвоїрів, майор УПА "Недобитий" сказав: "Знаю, чекає розстріл. Ні про що не жалію, бо все робив так, як веліло серце. Шкода тебе, молодого!" Юліан Матвіїв залишився вірний присязі, українській справі. Гуцульщина пам'ятає Тебе, друже Провіднику!

 

цікаві дані із протоколів допиту Юліана Матвіїва - "Недобитого" :

 

Командир "Перебийніс" і рейд в Румунію 1949 р.
Tue, 12/23/2008 - 19:56 — Vasyl Gumeniuk

Мені, хоч і наймолодшому учасникові повстанського руху на Гуцульщині, добре відомі імена багатьох вояків ОУН-УПА; чимало тих, кого зафіксовано в Яворівському архіві, я знав особисто: станичних "Бомбу" Лукинюк Микола, і "Ненаситця" Палинюк Василь(світлини № 122-125), сотенного "Вихора" Харук Микола(№№ 16, 49, 50), окружного провідника Буковини "Недобитого" Матвіїв Юліан(№ 122 і 124). Останній, до речі, диктував мені свої спогади про пережите, а я друкував їх на машинці. Було це в криївках села Бабин на Косівщині на початку 50-х; невідомими мені шляхами ті спогади потрапили за кордон і нині опубліковані в 4-му томі "Літопису УПА". Моя мама Олександра Паєвська ("Орися", цифровий псевдонім М-35) була зв'язковою Буковинського проводу і членом проводу Косівського надрайону, через що я також добре знав командира "Перебийноса" ( Данилюк Назарій). Він зафіксований на світлинах №№ 117, 148-150, 188 та 203. Славної пам'яті командир "Перебийніс" народився на Буковині, закінчив юридичний факультет Чернівецького університету, здобувши фах адвоката. Був дуже інтелігентною людиною і водночас здібним військовиком.
Вільно говорив по-румунськи. Мама, яка виконувала багато завдань, звичайно, знала про "Перебийноса" куди більше, але ніколи про це мені не розповідала. Значно пізніше (вже на слідстві) я зрозумів, що Назарій Данилюк відігравав дуже важливу роль у зв'язках підпілля з закордоном. Офіційна версія загибелі "Перебийноса" каже, що це сталося 1951 р. при перетині ним румунського кордону, а мені пригадується слідчий ізолятор київської тюрми 1953 р., де я мав "честь" перебувати після арешту 1952-го. Слідчого чомусь дуже цікавив саме "Перебийніс", але я не міг відповісти на жодне з поставлених запитань, бо дійсно нічого не знав. Одного разу слідчий показав мені якусь відзнаку і запитав, чи я знаю, що воно таке. Віддаль від кутка в кабінеті, куди мене всаджував конвой до стола слідчого була надто великою, і я відповів, що не бачу. "То підійди і подивись. Можеш навіть взяти в руки!". Я підійшов і побачив Бронзовий Хрест Заслуги. Але слідчий гаркнув: "А тепер поклади і сідай на місце. Ти знаєш, чий це орден? Бандглаваря Перебийноса, про якого питаю. Мірового класа був бандит, ми його убили аж на границі з Австрією, чуть нє ушьол!" Із цієї тиради, "приправленої" російськими матюками, я зрозумів, що друг "Перебийніс" дійсно загинув (в підпіллі точних даних про це ми не мали), і що сталося це за межами СССР. Фраза про кордон з Австрією змушує думати, що місце загибелі Назарія Данилюка фактично невідоме.
У червні 1949 р. за умов строгої конспірації група підпільників нашого терену здійснила пропагандивний рейд в Румунію. Його політичним провідником був призначений саме "Перебийніс". В Яворівському архіві є цілий фоторепортаж про цей рейд— понад 25 світлин! Я чув, що Назарій Данилюк — великий любитель фотографувати; напевно, деякі зі світлин румунського рейду зроблені саме ним. Понад 15 днів рейдували наші румунською територією, розкидали листівки, проводили мітинги, намагалися встановити зв'язки з румунським антикомуністичним підпіллям. "Перебийніс" розповідав про мету і завдання українського повстанського руху, а населення не лише прихильно приймало несподіваних гостей, але й активно допомагало уникати численних засад румунських спецслужб. Можна сказати, що цей рейд мав великий резонанс не лише в Румунії, а й у цілому світі. Докладно про нього можна прочитати в книзі П. Мірчука "Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали". Окупаційна влада в Україні добре розуміла суть і завдання рейду в Румунію. Якщо про будь-які акції підпільників комуністична пропаганда завжди трубила з переліком усіх можливих і неможливих "злодіянь", то про цей зберігала "гробове мовчання". Якби не фотоматеріали Яворівського архіву, дехто міг би заявити, що такого взагалі не було!
В УПА перебував не лише друг "Перебийніс", але і його дружина Галя. Лікар високої кваліфікації, вона виконувала функції не менш важливі за чоловіка і також загинула за волю України. Мир душам Вашим, подружжя Данилюків!Юрій ПАЄВСЬКИЙ

 

"Борис", провідник коломийської округи
Tue, 12/23/2008 - 19:32 — Vasyl Gumeniuk

Восени 1950 р. окружний провідник Коломийщини "Борис" ( Легкий Григорій) та окружний провідник Буковини "Сталь" ( Савчак Василь) проводили останню нараду напередодні зими. Повстанці отримували явки і паролі, вказівки щодо діяльності на найближчі півроку та заходи безпеки. Нарада добігала кінця, чимало її учасників вже покинули район хребта Корметура у шешорських лісах, та енкаведисти- не без допомоги свого агента "Кордуба" — таки вистежили місце зібрання і оточили постій.
"Борисе! — пролунало раптом зовсім недалеко. — Я полковник Н. Ви оточені. Пропоную життя за співпрацю..."— його слова заглушили автоматні та кулеметні черги.
Нерівним був той бій. Оточені з усіх боків багатократно переважаючими силами противника, повстанці намагались прорвати кільце то в одному, то в іншому місці, але зробити це було годі. Автомат "Бориса" не змовкав ні на хвилину, вже було багато вбитих і поранених з обох сторін. Провідник розпорядився знищити всі наявні документи. "Друже провіднику, кінчаються набої!"— доповів Петро Підлетейчук.
Хтось з охорони. "Гранати до бою!"— віддав свій останній наказ Григорій Легкий. Захлинався російський ППС, посилаючи останні кулі в напрямку ворога, аж раптом обпекло плече і перестала слухатись права рука.
"Поранений," — майнула думка, а вже ліва намацувала кільце на порепаному корпусі осколочної гранати. Підтягнув холодний метал до грудей, потягнувся за другою, фугасною.

"Провідника поранено!" — долинули чиїсь слова. "Друзі, проривайтесь, я їх стримаю," — хотів крикнути "Борис", але вийшов тільки глухий хрип. Нагинаючись до землі, в його сторону бігли двоє червонопагонників. Фугасна граната, кинута ослабленою лівою, вибухнула зовсім недалеко, але одного напасника таки дістав її осколок, — той упав на землю. Другий заліг, але з-за смерек з'явилися ще троє. "Беріте жівьйом!"— долинула коротка команда, і четверо короткими перебіжками побігли до пораненого провідника. Косились на відкинутий вбік автомат, але впевненості у безпорадності пораненого додавала нерухома скривавлена рука. Ось до повстанця кроків 15, 10... Вороги вже бігли на повен зріст. "Борис" рішуче рвонув кільце осколочної Ф-1 і витягнув її з-під себе. "Ложи..." — не встиг закінчити котрийсь з напасників, як оглушливий вибух сколихнув Карпати. Луна пішла горами, відбилась від них і попливла в сторону Поділля...
Провідник "Сталь" також загинув у тому бою. Обидва тіла окупанти возили до Києва для демонстрації високому начальству як доказ, що з повстанським рухом розправилися. їх поховали у невідомому місці. Пам'ятний хрест — як символічна могила — стоїть тепер там, де "Борис" прийняв останній бій.
Легкий Григорій син Йосипа, народився 21 червня 1922 р. на Тернопільщині (с. Слав'ятин Підгаєцького (тепер Бережанського) р-ну). Закінчив у рідному селі початкову школу, вступив до Станіславської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю, став членом юнацтва ОУН. 1943 р. його як активного члена Організації схопило гестапо. Засудили до розстрілу і повезли до Львова. У районі Бурштина Григорій вискочив на ходу з поїзда й так уник вироку. До 1944 р. виконував обов'язки пропагандиста проводу ОУН, а тоді був призначений окружним провідником Коломийщини.
Під керівництвом "Бориса" повстанці вели бої з німецькими, угорськими та більшовицькими військами. У 1948 р. був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.
У день загибелі 20 жовтня 1950 р. йому йшов 29-й рік. Вічна Тобі пам'ять, брате!

 

Провідник "Сталь". Погляд побратимів і противників
Tue, 12/23/2008 - 19:24 — Vasyl Gumeniuk

Серед світлин Яворівського архіву УПА є декілька (№№ 54, 96-99), на яких зафіксовано окружного провідника Буковини "Сталя" ( Савчак Василь). Він народився 1922 р. неподалік Івано-Франківська (с. Ямниця Тисменицько-го р-ну). У рідному селі навчався в народній школі, пізніше — в Станіславській гімназії. Був відмінником. Гімназистом вступив до ОУН. Коли 1939 р. прийшли "перші совіти", за завданням Організації став секретарем комсомольської організації і... обласним провідником юнацтва ОУН. У роки німецької окупації активно розбудовував структури ОУН-УПА. Поранений 1944 р. в сутичці з німцями, але незабаром повернулися "другі совіти", тож про відпочинок і належне лікування не могло бути й мови. У 1945-му його призначили окружним провідником Буковини, і до загибелі в нерівному бою 20 жовтня 1950 р. "Сталь" керував боротьбою з більшовицькою владою в Чернівецькій області. Керував за всіма правилами військового мистецтва, за що був нагороджений спочатку Бронзовим (1945), а пізніше й Срібним Хрестом Заслуги (1948).
Я багато років працювала секретаркою провідника "Сталя" . В умовах глибокого підпілля, постійних передислокацій і безперервних боїв Савчак Василь залишався не лише вимогливим керівником, але й чуйною та лагідною до побратимів людиною. Вони відповідали йому взаємністю. Зі шкіри пнулися енкаведисти, аби "прилаштувати" в оточення "Сталя" агента чи провокатора, але цього їм так і не вдалось. Відданий ідеї незалежної України провідник "Сталь", будучи важко хворим на серце, ні на хвилину не допускав сумнівів у правильності обраного шляху. Був надзвичайно освіченим і начитаним, носив зі собою різні книги, у вільні хвилини читав сам та рекомендував читати іншим. На світлині № 96 провідник не позує для фото — таким він був на постоях у хвилини перепочинку від справ. Під час зимівлі в криївці 1948-49 рр. (нас було 11 осіб, з них троє жінок) часу було доволі, і провідник наказував мені читати вголос "Мазепу" Богдана Лепкого, а також "Холодний Яр" Горліса-Горського. У криївці ми мали радіоприймач, і "Сталь" слухав німецькі передачі або "Голос Америки" польською мовою (українські й російські тоді нещадно глушили). Багато писав різних документів, а також новели, штудіював... твори Леніна. На жаль, написане "Сталем" якщо не загинуло, то зберігається десь у землі. 1950 р. великий буковинський архів "Сталь" велів закопати в потаємному місці. Де — мені не сказав...
А чи є відомості про "Сталя" з, так би мовити, "протилежного боку"? Як не дивно, але є. У книзі колишнього офіцера МГБ Миколи Соколенка "Іскри не гаснуть" (Ужгород: "Карпати", 1972, наклад 65 000 прим.!), присвяченій, в основному, загиблим в боях з УПА колегам автора-яничара, про "Сталя" написано дуже багато. Зрозуміло, що як про "бандита", "ґвалтівника" та... алкоголіка-професіонала. Залишимо ці "одкровення" на совісті автора (через серцеву недугу Василь Савчак взагалі не вживав спиртного), а звернемося до повідомлень про втрати каральних органів у боях з "бандитами". У найкращих традиціях імперської мемуаристики, ніяких даних щодо загибелі рядових не наведено. Складається враження, що з боку червонопагонників втрат не було взагалі, аж ось доходимо до місця, де описано бій коло гори Кам'яної Багачки. У ньому загинули капітан Большаков і два майори — Меняшкін та Новожилов. Лише через декілька сторінок натрапляємо на інформацію, що опергрупи, керовані цими офіцерами, повинні були вийти на умовлене місце у визначений строк, але так і не з'явилися...
Наприкінці книги, прославляючи "подвиги" енкаведистів і безперервно клянучи "кривавого ката Сталя і його посіпак", відставний майор КГБ впадає в меланхолію, перелічуючи загиблих "колег" у чині не нижче від лейтенанта. Це переважно начальники райвідділів НКВД-МГБ, керівники опергруп та інші "достойники", з подачі яких вивозились в Сибір родини й цілі села. Коли виписати їхні прізвища, набереться добрий аркуш. Ось деякі з них: лейтенанти Жерновий, Мельников, Іванов; старші лейтенанти Климович і Філіпов; капітани Голубець і Трифонов... За їхніми спинами— генералітет і необмежені ресурси імперії, а проти них — вчорашні селяни без спеціальної військової освіти з випадковою трофейною зброєю. І як би не кляв яничар Соколенко окружного провідника Буковини "Сталя", перелік втрат з боку карателів однозначно засвідчує: ватажок повсталого народу був талановитим тактиком і стратегом. Без таких даних неможливо вести понад 5 років партизанську війну без елементарної підтримки зброєю, боєприпасами, ліками. Мир душі Твоїй, друже Провіднику!
Р.8. Марія Шпільчак (з дому Мицько), двоюрідна сестра Василя Савчака, народилася 2 травня 1920 р. в с. Ямниці. Перебувала в підпіллі в 1946-1955 рр. На Буковині мала псевдонім "Марійка", а в Галичині — "Оришка". Це людина незвичайної долі. 1948 р. одружилася зі зв'язковим "Сталя" Миколою Корженівським, що був родом з Житомирщини (с. Огіївка Ружинського р-ну). У березні 1949 р. в них народилась дочка, яку вони на деякий час залишили на догляд одній жінці, а та без відома батьків здала дитину до дитбудинку в Чернівцях. 1952 р. Микола Корженівський ("Коля") загинув у бою з опер-групою МГБ (с. Рунгури Коломийського р-ну), а його дружина переховувалась ще до 1955 р., після чого прийшла "з повиною" у зв'язку з черговою амністією. Відразу розпочала пошуки дочки, які не закінчилися успіхом. Єдине, що їй вдалося з'ясувати, так це ім'я дитини, під яким її записали в дитбудинку: Ровенкова Совєта Михайловна.
Зараз п. Марія проживає в Івано-Франківській обл. (с. Ямниця Тисменицького р-ну вул. Коцюбинського, 8). Від другого шлюбу має прекрасну дочку Марію, але була б невимовно рада, якби відгукнулась її перша дитина, а також хтось з родини Миколи Корженівського, бо до того часу із Житомирщини поверталися листи з поміткою "адресат відсутній"...Марія ШПІЛЬЧАК-МИЦЬКО

 

Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї», — під таким гаслом кращі сини й дочки України більше 10 років боролися за Українську Самостійну Соборну Державу.

Історія визвольної боротьби УПА роками замовчувалася і, всупереч історичним фактам, висвітлювалася тенденційно та необ'єктивно. УПА — не бандити, не вороги народу, як грубіла большевицька пропаганда, а повстанці, що не зазіхали на чуже, а боронили своє, мужньо боролися протії режимів Гітлера і Сталіна.

Сьогодні на основі документів, літератури, спогадів учасників Визвольних Змагань маємо можливість правдиво відтворити діяльність УПА на Прикарпатті.

Перші загони УПА почали формуватися на Поліссі та Волині, а з червня 1943 року — в Галичині та безпосередньо в Карпатах. Для захисту місцевого населення від сваволі польсько-німецької поліції та щоби перешкодити відправленню. молоді на каторжні роботи, а юнаків у дивізію «Галичина», — Провід Організації Українських Націоналістів почав організовувати військові відділи Української Національної Самооборони (УН), які згодом переросли в УПА. Крім відділів УНС, у кожному районі діяли збройні боївки ОУН. У Станіславській області спочатку діяло 36. пізніше — 32 районні, до 150 підрайонних і до 1500 станичних проводів ОУН, які налічували 23870 членів, з яких 20% становили жінки.

Обласним провідником ОУН був Роман Мокрій- «Байда» (загинув 5 травня 1944 p.), a після нього — Ярослав Мельник—«Роберт» (родом з Бережниці, Калуського р-ну, загинув 31 жовтня 1946 p.). Станіславським окружним провідником був Василь Дейчаківський—«Мирон (1918 — 1944; убитий ворожим агентом).

Для підготовки військових кадрів за розпорядженням керівника військового сектору ОУН Романа Шухевича у червні 1943 р. на Станіславщині було створено дві підстаршинські школи: ім. Симона Петлюри (командир «Степовий», колишній інструктор військової школи Красної армії: загинув у бою біля Космача у березні 1945 р.) «Беркути» (командир «Чмелик»); два вишкільні курені: «Гайдамаки» у Долинському районі (командир "Хміль" "Чорні чорти" (командир "Козак") у Коломийському районі, а також військову школу кадрів ОУН "Тигри". Випускники цієї школи створили курінь «Сіроманці», який складався виключно з членів ОУН. Командував "Сіроманцями" колишній старший ляйтенант совєтської армії Дмитро Карпенко — «Яструб». Він пёршим серед старшин УПА був нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги. (У вересні 1943 р. в області діяло 9 із 12-ти військово-вишкільних таборів.

Нa території Станіславської области всі відділи УПА належали до воєнної округи «Говерля». Командирами цієї округи у свій час були підполковник Іван Бутковський — "Гуцул" (колишній старшина Закарпатської Січі, організатор відділів народньої самооборони на Станіславщині в 1943 р.) та майор Микола Твердохліб — «Грім» (родом з Петрилова, Тлумацького р-ну; загинув будучи референтом СБ Карпатського краю 27 травня 1954 р. біля с. Зелена, Надвірнянського р-ну).

В 1945 р. воєнна округа «Говерля» була поділена на два тактичні відтинки: Коломийський — «Гуцульщина» (ч.21, командири «Степовий», «Козак») І Станіславський — «Чорний Ліс» (ч. 22, командири Василь Андрусяк — «Грегіт» — «Різун», нар. 1912 р. в.м.Снятин — загинув 24.02.1945; і «Дунай»).

До Станіславського відтинку УПА «Чорний Ліс» у 1944 — 45 pp. входили курені «Дзвони» (командири «Хмара», а в 1945 — 47 pp. — Володимир Чав'як — «Чорнота», 1922 с. Тустань, Галицького р-ну — 1951), «Бескид» (командир «Довбуш»), «Месники» (командир Олекса Химинець —«Благий» із Саджави; загинув 20.03.1945 р. в с. Лесівка), Прикарпатський курінь «Скажені» (командир «Прут»), «Сивуля» (командир «Іскра»), «Смертоносці» (командири «Черник», «Куля», «Чорний»).

До тактичного відтинку «Гуцульщина» в 1945 р. входив курінь «Перемога» (командир «Недобитий»), а в 1946-47-му pp. входили сотні «Сурма» (командир «Білий»; район дій: Яблунів, Коломия, Косів), ім. Колодзінського (командир «Спартак»; район дій: Печеніжин, Ланчин, Коршів), «Дністер» (командир «Юрко»; район дій: Городенка, Обертин, Гвіздець, Заболотів), ім.Богуна (командир пор. «Вихор»; район дій: Вижниця, Жаб'є, Кути). Згодом на Косівщині діяли курені «Гайдамаки», «Гуцульський», «Карпатський» (очолював «Лісовий» зі Східньої України).

 

Куренем «Гуцульським» командував майор «Скуба» (Дмитро Гах із Хрипліша; відзначений Золотим Хрестом). Сотні «Сурма» та «Березівська» (командири Дмитро Негрич — «Мороз» /1909, с. Верхній Березів — 1946, Мирослав Симчич — «Кривоніс») прославилися рейдами на Буковину та Закарпаття. Прославили себе сотня важких кулеметів «Гамалії» (колишній старшина УГА С.Скригунець з с. Стопчатова) та сотня «Цигана».

Створені під керівництвом ОУН-Бандери збройні відділи УПА з самого початку вели ] боротьбу проти німецьких і московських, окупантів, а також проти вороже наставлених до ( українців польських озброєних загонів.

У 1944 р. Головне Командування УПА досягло домовлености про невтралітет з частинами мадярської армії, а також з польським антикомуністичним підпіллям у Західній Україні.

Але основні бої за Карпатську базу УПА вела з большевицьким з'єднанням М.Шукаєва. Спочатку большевицькі партизани захопили Чорний Ліс і залишили тут загін «іскра» під командуванням І.Кулаґіна. Совєтським партизанам вдалося 28 квітня 1944 р. захопити с. Грабівку, де вони вбили 23-х цивільних осіб, в тому числі священика Микитюка. Незабаром відділи УПА розгромили загін Кулаґіна і в 1944 р. очистили терен Чорного Лісу від совєтів.

З осени 1944 р. почалася запекла боротьба УПА з військами НКВД. На території области в цей час було 10 куренів. Всього УПА нараховувала близько 40 тис. осіб (за совєтськими джерелами — 150 — 200 тис.). Взимку 1944 — 45 pp. більша частина Гуцульщини та частково Бойківщини були під контролею УПА. Совєтська влада появлялася там тільки з допомогою більших з'єднань військ НКВД.

Великі бої з участю кількох куренів УПА відбулися за село Космач 30 січня та З лютого 1945 р. У бою за Космач 30 січня курені «Гайдамаки» та «Гуцульський», що мали тут постій, упродовж шести годин відбивали наступ большевиків, завдавши ворогові значних втрат (140 убитих). Повстанці відступили тільки тоді, коли всі шпиталі з пораненими та підпільники відійшли в гори. 3 лютого ворог заплатив ще більшими втратами за спробу викинути повстанців з їхніх становищ на горі Кливі. Позиції обороняли три курені (двом, що там були, прийшов на поміч переможець у бою під Брустурами — курінь УПА «Карпатський»). 11 лютого курінь УПА «Перемога» відбив усі атаки большевиків під присілком Сеньківським, що біля с. Гриняви. Большевики в цьому бою втратили 104-х вбитими, а 90 дістали поранення.

У січні 1945 р. група УПА «Чорний Ліс» (командир «Грегіт» —«Різун») вела бої з большевиками. 6 січня «Різун» напав на випадкову точку НКВД у Рип'янці. Бій тривав від 10-ї год. вечора до 3-ї ранку, ворогові було завдано значних втрат: 6 січня курінь УПА «Смертоносці» (командир «Черник») знищив у с. Рибному 80 большевиків. З інших боїв треба згадати два великі бої повстанців з большевиками, що відбулися між селами

Саджавою та Глибокою, Богородчанського району. У першому бою курінь УПА «Месник» (командир «Благий») розбив три роти НКВД, яких у наступі на постої куреня підтримували літаки. Повстанці знищили один літак. Наступного дня і большевикам, і повстанцям наспіла поміч. Розгорівся новий бій, у якому курені УПА «Месник» і «Підкарпатський» (командир «Прут») завдали ворогові тяжких втрат і утримали свої становища.

4 лютого курінь УПА «Сивуля» (командир «Іскра») вів бій у Парищанському лісі, (Ланчинський район). В цьому бою повстанці втратили 41-го, большевики — 50 убитими. У Братишеві в бою з повстанцями загинув командир большевицького батальйону. 23 лютого повстанці вимінували військовий транспорт недалеко від ст. Голинь (Калущина), а наступного дня п'ять сотень вдало наскочили на випадкову точку НКВД у с. Збора, яку ліквідували з великими втратами для ворога.

7 квітня большевики розпочали велику облаву, заславши перед тим до повстанців своїх шпигунів під виглядом розбитих на Поділлі «повстанців», що нібито шукають «зв'язку», замаскованих «втікачів» з Німеччини, тюрем, таборів тощо. Після виявлення місць постою відділів УПА проти них було кинуто значні сили піхоти, артилерію, моторизовані відділи та літаки. Та навіть у таких важких умовах відділи УПА відтинків «Чорний Ліс» і «Гуцульщина» зберегли свої основні сили завдяки підтримці місцевого населення. Правда, під час цієї облави большевикам вдалося розбити <одну сотню з куреня «Месник», яка забезпечувала відхід основних сил. Тоді в бою впали курінний «Месника» «Благий», сотник «Вершник» і 50 стрільців. Загинув також (7 квітня) у с. Брині командир військової округи ч.4 «Колчак».

 

14 лютого 1945 р, під час большевицької облави на села Братишів і Нижнів відділи УПА вели з облавцями бій, в якому був убитий капітан, командир большевицького батальйону.

22 лютого біля с. Збори (Долинщина) в результаті тригодинного бою большевики втратили 30 осіб убитими, 60 було поранено.

Курені групи «Говерля» провели з і січня по 30 червня 181 бойову акцію, з них 8 — на райцентри та міста. Ворог втратив 3978 осіб убитими, в т.ч. 6 майорів, 10 капітанів, 17 начальників НКВД і НКҐБ та партійців. Знищено 21 авто, висаджено в повітря 9 мостів, здобуто 22 кулемети, 103 автомати тощо. Втрати повстанців — 215 убитих {з них 2р підірвали себе гранатами або застрілилися), 129 поранених. Слід зазначити, що в боротьбі з московсько-большевицькими окупантами Станіславська підпільна область займала передові позиції. Тут зі липня 1944 р. по 30 червня 1949 р. здійснено 1800 збройних .акцій УПА та підпілля ОУН, 306 виступів пройшло за цей час у межах сучасного Косівського та Верховинського районів, 224 — в Долинському, 255 — у Богородчанському, 152 — у Надвірнянському. Для знищення УПА большевики кинули в Карпати кілька дивізій військ НКВД.

Узимку 1945 — 46 pp. війська НКВД розташувалися по карпатських селах для бльокування допомоги загонам УПА та підпіллю ОУН з боку місцевого населення. Большевики вербували з місцевого населення т.зв «ястребків»; НКВД — МВД застосовували різні, провокацііші методи: створювали фальшиві загони УПА, розповсюджували затруєні ліки й інфекційні недуги тощо. Разом з тим керівники т.зв. урядуУССР КПУзверталисяіз закликами до вояків УПА приходити з “повинною” за ціну помилування. Тих, хго зголошувався, НКВД включав до частин, що боролися з УПА, а згодом їх судили та висилали в концтабори. Відомо сім таких урядових звернень, останнє датується 20 грудня 1949 р.

Вороги боялися повстанців і тяжко карали їх, катували, щоби вивідати відомості про українське підпілля, здирали з живих людей шкіру, виривали волосся, нігті, відрізували статеві органи, багнетом проколювали очі. 8 жовтня І945 р. в с, Старому Гвіздці енкаведисти зловили Висаля Медведика, який співпрацював з УПА, і вирізали йому на спині хрест. A повстанцеві зі Стецеви вирізали на чолі Тризуб. 15 березня 1946 p. в с. Підпечарах узято в полон двох повстанців — Стефана Яриліва (20-ти років) і Василя Логазу (19 ти років). Їм відрізали статеві органи, припікали розпеченим залізом, а після всього того роздягнених кинули в річку.

Впродовж 1944 — 45 рр. большевики часто прилюдно вішали полонених стрільців УПА, а деколи розстрілювали їх на місці бою. В січні 1946 р. в с. Іспасі большевики захопили в полон трьох санітарок і двох хворих повстанців. Повстанець «Хміль» і санітарка «Варка» відразу заявили, що нічого їм не розкажуть про підпілля, їх розстріляли на місці. Двох інших катували, і під вікнами їхніх хат на очах батьків оперпрацівник Коломийського НКГБ ст. лейтенант Лєщов розстріляв їх. Коли він запитав санітарок, чи знають, за що гинуть, вони гордо відповіли: «За Самостійну Україну!». Тіла жінок два тижні лежали на снігу. Вартові не дозволяли їх поховати, аж поки тіла не розшарпали пси.

3 березня 1945 р. біля Ісакова до рук енкаведистів потрапив поранений повстанець «Вербовий». Його запитали, за що він бореться, і коли він відповів, що за Самостійну Україну, один з енкаведистів проколов його багнетом. У травні 1946 р. біля с. Явча був поранений повстанець «Боян». Наступного дня тіло його вкинули у криницю біля с. Колоколина.

11 жовтня 1945 р. в с. Річці застрілився, щоб не здатися живим ворогові, сотенний УПА «Святослав». Тіло його большевики підмінували. Коли тіло забирали в труну, міна вибухнула й убила 70-річну Марію Стефуранчин і двох дітей.

Таких прикладів московської жорстокости безліч.

Та попри все це більшість відділів УПА та підпілля ОУН продовжували боротьбу. Підтвердженням цього став напад групи «Чорний Ліс» 31 жовтня 1945 р. на Станіслав. План нападу опрацював командир групи Василь Андрусяк — «Грегіт» — «Різун». Він і керував операцією. Три оперативні відділи УПА напали на будинок партійних керівників, крамниці облспоживспілки та медичні комори. На вулицях зав'язався бій. Скориставшись замішанням серед ворогів, повстанці стали організовано відступати. Одночасно з нападом на Станіслав було здійснено успішні напади на районні центри Богородчани, Єзупіль, Лисець, Солотвин, що надало акції особливого ефекту.

 

Під час великої бльокади УПА МВД провело повальні арешти національно свідомого жіноцтва. Жінки самовіддано працювали медсестрами, санітарками в польових шпиталях, друкарками, зв'язковими, пропагандистами, провідниками різних ступенів у жіночій мережі ОУН. В час великої бльокади вони проявили себе в розвідувальній праці, при доставці повстанцям харчів, медикаментів і зброї. Багато з них загинуло в боях, у катівнях або самі наклали на себе руки, щоби не потрапити живими ворогам. Серед них Марія Парахоняк — «Орися», районовий провідник жіночої мережі ОУН Болехівщини: Олена Юзьків — «Чуйна», її наступниця; Ірина Юзьків, секретар-друкарка окружного провідника «Бориса»; Марія Німа, член Крайового проводу ОУН; «Тамара», районовий провідник СБ Галицького району та багато-багато інших,

У другій пол. 1946-го — першій пол. 1947-го р. була проведена велика реорганізація УПА. У зв'язку з прибуттям із Росії у Прикарпаття полків НКВД Головна Команда УПА вирішила розчленити великі формування на дрібні мобільні загони. В цей період Начальна Команда УПА робить ставку на політичні акції, допомагає голодуючим у Східній Україні, практикує шкільну акцію (проти набору української молоді до шкіл ФЗН та участи в комсомольських і піонерських організаціях), бореться проти депортації, колективізації, поширює підпільну літературу. Але було би помилкою вважати, що діяльність збройного підпілля обмежувалася однією пропагандивною кампанією.

У часткових донесеннях про збройні акції підпілля в 1949—50 pp. зібрана інформація про дрібні сутички. Ось кілька прикладів:

8.01.1949 р. в с. Дорогові, Галицького району повстанці звели бій з відділом озброєної районної адміністрації. Від повстанських куль загинуло троє. Повстанці здобули дві Гвинтівки, один автомат і три пістолети.

16.01.1949 р. в с. Брошневі, Долинського району енкаведисти зайшли до господаря, в якого була криївка підпільників. Зав'язався бій. Ворог втратив двох осіб. Підпільники, оточені енкаведистами, підірвали себе гранатами.

В січні—березні 1949 р. в Калуському і Перегінському районах повстанці та підпільники постійно знищували телефонну мережу, сільсовєти, молочарні та клюби. В боях на Прикарпатті у 1946 - 50 pp. загинули такі визначні командири, як Ярослав Мельник — «Роберт», провідник ОУН Карпатського краю; Данило Рудок — «Чорний», командир куреня «Смертоносці», надрайоновий організаційний референт; Михайло Коржак, командир сотні «Сірі», районовий провідник Єзуполя.

Списки вояків УПА, що почали публікуватися в газетах «Галичина», «Гуцульський край», свідчать про масовий характер збройних формувань. Лише в селі Спасі у підпіллі було 135 повстанців, з них у боротьбі за Україну загинуло 78, засуджено 54; зі Старих Кут загинуло в лавах УПА — 78; зі Стопчатова — 64; з Хімчина, Косова — по 44; Нижнього Березова — 42; Верхнього Березова — 31; Яблунова — 30. У підпільній боротьбі брали участь цілі родини. Це, наприклад, брати Гоянюки — Микола, Василь, Федір, Михайло та їх сестра Марія із с. Спаса. З них урятувався лише найстарший Микола, Федір поліг у бою з большевиками у Космачі, рятуючи таємні документи. Марія загинула разом з керівником боївки «Шпаком». Михайла Гоянюка (сотника УПА «Залізняка») не стало в 1951 р. З Нижнього Березова п'ять братів Арсеничів теж у різні роки загинули від большевиків. Один з них, Микола, був членом Центрального Проводу ОУН, а також очолював Службу Безпеки в УПА. Відзначився у боротьбі проти агентури МВД і МҐБ; загинув 23 січня 1947 р. в с. Жукові, Бережанського району.

Прославилися в боротьбі з ворогами також брати Білінчуки з Жаб'я: Дмитро (сотник «Хмара») (1919—1952) і Василь — «Сибіряк» (1926—1952), а також родини Небісійчуків, Заячуків із с. Ільці.

В 1948 р. окремі відділи УПА оперували тільки в групі «Говерля», але то вже були хіба залишки колишніх сотень. Сотні, як звичайно, складалися з двох чот по два рої в кожній, а більшість стрільців були досвідченими підстаршинами. Влітку та восени 1948 р. були демобілізовані й ці кадрові сотні. У 1949 р. на Станіславщині залишилась одна 59-та сотня. У червні 1949 р. ця коломийська сотня — остання військова одиниця УПА на Станіславщині — здійснила останній рейд за межі України (в Румунію) під проводом командира відтинку сотника Петра Мельника — «Хмари».

 

Наказом Головного Командира УПА 3 вересня 1949 р. були розформовані останні бойові відділи та штаби. Вояки та старшини УПА перейшли в збройне підпілля. Борючись з ним, загони НКВД не цуралися силових методів. З часом вороги стали застосовувати більш витончені прийоми: використовували агентуру, дезинформацію та новітню техніку. Кожне село в оперативних плянах МГБ було поділене на дільниці по 10 дворіз, на кожну дільницю вербували двох сексотів. З 1950 р. почали використовувати радіоапаратуру для зв'язку з агентурою. В Солотвинському районі було 28 таких апаратів. В окремих селах стояли постійні Гарнізони по 30 — 40 осіб. Для знищення підпілля большевики застосовували бактеріологічну зброю: бацили тифу та сифілісу. Так, взимку з 1947-го на 1948 р. сексот запустив тифозних вошей у білизну, яку прала для підпільників його сестра. В результаті перехворіли тифом 16 людей, які зимували в одній криївці. На щастя, ніхто не помер. А сексот заплатив життям, бо сам заразився тифом.

Останній судовий процес над учасниками підпільної боротьби ОУН —УПА відбувся 9—16 лютого 1956 р. На кару смерти був засуджений Лука Грішак — «Довбуш», командир куреня «Бескид», сотник УПА; на 25 років — Михайло Зеленчук — «Деркач», хорунжий УПА, районовий інформатор СБ; Дмитро Верхоляк — «Дуб», вістун УПА; Ярослав Обрубанський — «Яркий», старший булавний УПА. Ще п'ятьох повстанців — Степана Іванківа—«Остапа», Миколу Венґрина — «Байду», Ганну Попович — «Рожу», Катерину Яцків (дружину «Дуба»), Івана Дзепчука засудила т.зв. «трійка» на різні терміни ув'язнення.

Після придушення Москвою мадярського визвольного повстання у 1956 р. недоцільність продовження боротьби без допомоги Заходу стала очевидною. Розумнішим на цьому етапі було акумулювання в душі народу енергії для витворення ідеї самостійности Української Держави. Ця її енергія вихлюпнулася з величезною силою і, коли визріли умови, перетворила ідею державности в реалії життя.

Література та джерела

1. П.Арсенич. За Україну, за її волю. — «Галичина», 2, 22, 28 серпня 1992 р.

2. Вісті з терену. З документів підпілля ОУН—УПАна Станіславщині. — «Новий час», 1992.

3. Літопис УПА. — Торонто. Т. З, 4, 8, 18.

4. Петро Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942—1952. Документи і матеріяли. — Львів, 1991.

5. Володимир Гавяк (Чорнота). Стрілецька школа. — Галич, 1992.

6. Лев Шанковський. Тринадцять літ . (Дії УПА й збройного підпілля ОУН на території Військової округи ч.4 «Говерля» в 1943—1953 pp.). — Альманах Станіславівської землі. НТШ, український архів. Т. XXVIІІ. — Нью-Йорк—Торонто—Мюнхен, 1975, стор. 163—193.

7. Лев Шанковський. Українська Повстанська Армія. В кн.: Історія Українського війська. — К., 1991.

 

.
Командири ТВ-21 "Гуцульщина"
Степовий (Тарасенко – 1944),
Козак (Микола Яворський – січ.1945-заг. 29 січ.1946),
Хмара-1 (Петро Мельник – січ.1946-демоб.літо1949, арешт 15серп.1951, втеча 27 кіт.1952,заг. 09.04.53)
Тарасенко - колишній капітан Червоної Армії.
Яворський був у "Нахтігалі".
Хмара був у "Роланді".

Вд. 58 "Сурма" – сот. Білий (Юрий Долишняк -1944 - заг. квіт.1948)
Вд. 59 "імени Колодзінського" – сот. Спартан (одноокий! Михайло Москалюк – серп.1944 - демоб.1948, заг.2 лют.1950)
Вд. 60 ??
Вд. 61 "Трембіта" – сот.Палій?, сот.Гонта (Микола Шкарупа – 1944-арешт лют.1945, заг.у Сибіру 1946), сот. Підгірський (Костянтин Приймак – осінь 1946-зима 1946-1947, заг.весна 1947)
Вд. 62 "імени Богуна" – сот. Святослав (Іван Шкондеюк – заг.11 жовт.1945), сот. Вихор-2 (Микола Харук – 1945-1947, страч.9 квіт.1953)
Штрафна сотня (до весни 1945)-учбова сотня – сот. Святослав (Іван Шкондеюк – заг.11лист.1945)

 

Загальна кількість рейд-групи під назвою "чота на правах сотні" - 17 воїнів УПА під командою командира ТВ-21 Петра Мельника-Хмари-1 та командира сотні "імені Хмельницького" Дмитра Білінчука-Хмари

 

Командири ТВ-22 "Чорний ліс" ВО-4 УПА-Захід:
1) Грегіт-Різун (Василь Андрусяк – весна 1945-заг. 26 лют. 1946),
2) Дунай (Богдан Ткач/Драч – вер.1946 - демоб.1949, заг.23 лист. 1950 або 7 жовт.1951)

Курені ТВ-22 "Чорний ліс" ВО-4 "Говерля" УПА-Захід:
1-ий курінь "Підкарпатський" (створений бер.1945) – кур. Прут (Павло Вацик – 7 січ.1945-1 бер.1946)
2-ий курінь "Дзвони" (створений бер.1945) – кур. Хмара-1 (Петро Мельник – бер.-груд. 1945), кур. Чорнота (Володимир Чав'як – 21 груд.1945-серп.1947, арешт. у Словаччині 21 серп.1947)
3-ій курінь "Смертоносці" – кур. Чорний (Данило Рудак – квіт.1945-осінь1946, заг. 16 серп. 1948)
4-ий курінь "Сивуля" – кур. Іскра (Юрцуняк? – зима 1944/1945-8 жовт.1946)
5-ий курінь "Бескид" – кур. Довбуш-1 (Лука Гриніщак – січ.1944-груд.1946, арешт 15.09.51 та 12.05.54, страч. 30 трав.1956)

Володимир Чав'як-Чорнота був останнім з командирів вищого рангу у Чорному лісі, навесні 1947 очолив залишки всіх куренів і сотень у кількості до 400 вояків і воював до осені 1947, коли за рішенням ГШ УПА відбув у рейд на Захід. Був захоплений у Словаччині, впізнаний зрадником, засуждений на 25 років каторжних таборів, звільнений у 1957 році. Помер вже в незалежній Україні. Його спогади увійшли в Літопис УПА. Останні слова такі: “Отаке моє життя. Вимріяв собі з дитинства інше. Не так сталося, як гадалося. Але не стогну від ран, не нарікаю на долю, бо всміхається до нас Вільна Україна. Комусь треба було платити за волю. Дав Бог – заплатив і я. Слава Йому. Слава Україні! Героям Слава!”
http://old.banderivets.org.ua/?page=pages/zmistd0/201112/article06

Курені ТВ-21 "Гуцульщина" ВО-4 "Говерля" УПА-Захід:
1) Курінь "Гайдамаки" – кур. Скуба (Дмитро Гах – жовт.1944-заг.27 вер.1945), кур. Чорногора (Іван Скляновський-Гордієнко, вересень 1945-арешт 19 серп.1949, заг.21серп.1949)
2) Курінь «Перемога» кур. Недобитий (Юліан Матвіїв – 17 січ.1945-груд.1945, демоб. 1946, страч.9 квіт.1953), кур. Степовий (?Тарасенко, заг. бер.1945), кур. Манів (заг.21 бер.1946)
3) Курінь «Гуцульський» – кур. Книш (Дмитро Горняткевич – жовт.1944-груд.1945, заг.31 жовт.1946)

Сотня "Дністер" – сот. Палій (Семен Матійко – 1944-1945, заг.1948), сот. Орлик (Степан Чуйко, груд.1944 - 15серп. 1945), сот. Буревій (Михайло Романиця), сот.Завірюха (Василь Паращук), сот. Юрко (Василь Боцвінчук, 1946-1949)

 

20 жовтня 1950 року біля гори Комітура Косівського району Станіславської області через зраду Тучака-Кірова загинули 8 бойовиків ОУН, серед них окружпровідник ОУН-Коломия Григорій Легкий-Борис, окружпровідник ОУН-Буковина Василь Савчак-Сталь, провідник надрайонного провода ОУН-Городенка Тарас Буджак-Сталевий, командир райбоївки СБ-Косів Іван Лелет-Крига та охоронці керівників.

 

Лука Гриніщак-Довбуш-1 після демобілізації з УПА в 1949 очолив надрайонбоївку СБ-Надвірна, діяв до 1951 року (10 липня - звільнення з райлікарні власної дружини Ганни - друкарки самого керівника СБ-Карпати Твердохліба-Грома). Після нападу усього через місяць через зраду Тучака-Кірова був схоплений, але втік і діяв ще два роки. Остаточно захоплений вже як надрайонний провідник ОУН-Надвірна 15 травня 1954 року.

 

Цікаві свідчення. Але виникає питання щодо особи сотника на псевдо "Вершник", який відомий також як "Б.Подоляк", автор багатьох спогадів, опублікованих в серії "Літопис УПА" (зокрема, том 3, с.43-52 та ін.). Питання наступне: якщо "Вершник" - Б.Подоляк загинув 7 квітня 1945 р., то яким чином його спогади опубліковані у підпільному часописі ТВ-22 "Чорний Ліс", перше видання якого зявилося лише в 1947 р., тобто приблизно через два роки після смерті автора цих спогадів (передруковані в томах 3-4 "Літопису УПА")?
Роузмію, що моє питання, наче зі "шпилькою", але мій чисто науковий інтерес спонукає мене задати його біль досвідченим особам. Буду вдячний за відповідь, бо мені це важливо для наукової статті про о. Володимира Микитюка.

 

Вд. 62 "імени Богуна" – сот. Святослав (Іван Шкондеюк – заг.11 жовт.1945), сот. Вихор-2 (Микола Харук – 1945-1947, страч.9 квіт.1953)
Штрафна сотня (до весни 1945)-учбова сотня – сот. Святослав (Іван Шкондеюк – заг.11лист.1945)[/quote]
Цікаво, хто з названих двох командирів командував сотнею ім. Богуна в травні 1945 року?

 

А є інформація про бойові дії в Галицькому районі, Івано-Франківської області?

 

Та мало-мало є:
http://deratisator.livejournal.com/tag/Р-У-Б-Р-И-К-А-Т-О-Р 1
Тільки шукати довго )))
І в процесі дві нові серії - окремо "Бойова діяльність УПА 1944-1949" та "Збройне підпілля ОУН" на рівні 1945

 

Потрібна інформація про діяльність сотні "Довбуша" в 1943 році. В Станіславській (Івано-Франківській) області.